Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 37)

— Не розумію, signor maggiore. 

— Ну, закоханий — у дівчину? 

— Я бував з дівчатами. 

— Я не це мав на увазі. Я питаю, чи ти колись був закоханий в якусь одну дівчину? 

— Так, signor maggiore. 

— І досі її кохаєш? Чому ти тоді нічого їй не пишеш? Я читаю всі твої листи. 

— Я кохаю її, — відповів Пінін, — але листів їй не пишу. 

— Точно? 

— Точно. 

— Тонані, — сказав майор, не підвищуючи голосу, — ти мене чуєш? 

З сусідньої кімнати ніхто нічого не відповів. 

— Не чує, — мовив майор. — Ти точно впевнений, що кохаєш її? 

— Точно. 

— І… — зиркнув на нього майор, — впевнений, що тебе ще не зіпсували? 

— Не розумію, що то значить — «зіпсували». 

— Добре, — сказав майор. — Не задирай носа. 

Пінін утупився в підлогу. Майор подивився на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, перевів погляд на руки. Потім серйозно запитав: 

— І ти точно не хочеш… — майор замовк. 

Пінін дивився в підлогу. 

— Тебе точно не тягне… 

Пінін дивився в підлогу. Майор відхилився на рюкзак і усміхнувся. Йому аж на душі відлягло: життя в армії й без того надто складне. 

— Добрий ти хлопець, — сказав він. — Добрий хлопець, Пініне. Але не задирай носа і пильнуй, щоб хтось інший тебе не вхопив. 

Пінін стояв біля ліжка й не ворушився. 

— Не бійся, — мовив майор. Його руки лежали на ковдрі. — Я тебе не зачеплю. Можеш вернутися у свою чоту, якщо хочеш. Але краще залишайся моїм помічником. Так менше шансів, що тебе вб’ють. 

— Вам чогось треба від мене, signor maggiore? 

— Ні, — відповів майор. — Іди і займайся, чим ти там займався. Дверей за собою не зачиняй. 

Пінін вийшов, залишивши двері прочиненими. Ад’ютант провів його поглядом, коли він, спотикаючись, пройшов через кімнату надвір. Пінін почервонів і рухався не так, як тоді, коли приніс дров для вогню. Ад’ютант глянув йому вслід і посміхнувся. Пінін повернувся зі ще одним оберемком гілляк. Майор лежав на ліжку й розглядав обягнуту тканиною каску й окуляри, що висіли на гвіздку на стіні, — він чув, як той ходить кімнатою. «От чортяка, — подумав він. — Цікаво, чи він мені не збрехав». 

Десятеро індіанців 

Нік повертався пізно ввечері з міста зі святкування Дня Незалежності у великому фургоні разом із Джо Ґарнером та його сім’єю — дорогою вони натрапили на узбіччі на дев’ятьох п’яних індіанців. Він запам’ятав, що їх було дев’ять, бо Джо Ґарнер, їдучи в сутінках, зупинив коней, вистрибнув на дорогу й відтягнув з колії одного. Той спав, зарившись лицем у пісок. Джо затягнув його в кущі й заліз назад у фургон. 

— То вже дев’ятий, — сказав Джо, — відколи ми виїхали з міста. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Нік сидів ззаду разом із двома синами Ґарнерів. Він визирнув з фургона подивитися на індіанця, що його Джо відтягнув з дороги. 

— То не Біллі Тейблшо? — запитав Карл. 

— Ні. 

— А штани такі, як у Біллі. 

— Всі індіанці ходять у таких штанах. 

— Я взагалі не бачив, що то за один, — мовив Френк. — Тато так скоро скочив на дорогу й назад, що я не встиг нічого побачити. Я подумав, що він змію переїхав. 

— Сьогодні таких змій багацько буде, тільки звати їх індіанці, — сказав Джо Ґарнер. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Вони рушили далі. Дорога відгалужувалася вбік і піднімалася вгору. Коні ледь тягнули фургон — хлопці злізли і йшли пішки поряд. Дорога була піщана. На вершині пагорба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив вогні Петоскі, а далі, по той бік затоки Літтл-Траверс-Бей, світився Гарбор-Спрінґз. Вони знову позалазили у фургон. 

— Добре було би гравію підсипати на цю ділянку, — сказав Джо Ґарнер. 

Фургон їхав дорогою через ліс. Джо з місіс Ґарнер сиділи спереду. Нік сидів між хлопцями. Дорога вивела їх на галявину. 

— Це тут тато скунса переїхав. 

— Та ні, там далі. 

— Яка різниця? — озвався Джо, не повертаючи голови. — Все одно, де того скунса переїхати — хоч тут, хоч там. 

— Я бачив вчора ввечері двох скунсів, — сказав Нік. 

— Де? 

— Внизу, коло озера. Вони шукали на березі дохлу рибу. 

— То, певно, були єноти, — зауважив Карл. 

— Скунси. Я вмію відрізнити скунса від єнота, повір. 

— Ну ясно, — мовив Карл. — В тебе ж дівчина індіанка. 

— Перестань, Карле, — сказала місіс Ґарнер. 

— А вони так само тхнуть. 

Джо Ґарнер розреготався. 

— Не смійся, Джо, — мовила місіс Ґарнер. — Я не дозволю Карлу молоти такі дурниці. 

— Ти справді зустрічаєшся з індіанкою, Нікі? — запитав Джо. 

— Ні. 

— Не вір йому, тату, — сказав Френк. — Він ходить з Пруденс Мітчелл. 

— Неправда. 

— Кожен божий день до неї бігає. 

— Не бігаю, — відповів Нік, сидячи в темряві між двома хлопчиськами; в душі йому було приємно, що його дражнять через Пруденс Мітчелл. — Я з нею не зустрічаюсь. 

— Ну-ну, розповідай комусь іншому, — сказав Карл. — Я їх щодня разом бачу. 

— А Карл не має дівчини, — мовила його мати, — навіть індіанки. 

Карл мовчав. 

— У Карла нічого не виходить з дівчатами, — сказав Френк.