Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 34)

— О, я їм покажу, — сказав Джек. 

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він стояв у будці й розмовляв. 

— Він уперше подзвонив їй за весь час, відколи тут тренується, — мовив Гоґан. 

— Він їй щодня пише. 

— Не дивно, — гмикнув Гоґан, — адже лист коштує тільки два центи. 

Гоґан попрощався з нами, і чорношкірий масажист Брюс відвіз нас на підводі до станції. 

— До побачення, містере Бреннан, — сказав Брюс на пероні. — Сподіваюсь, ви відірвете йому головешку. 

— Бувай, — відповів Джек. 

Він дав Брюсу два долари. Брюс добряче над ним попотів. Він здавався розчарованим. Джек перехопив мій погляд — я дивився на два долари у Брюсовій руці. 

— Рахунок усе покриває, — сказав він. — Гоґан брав з мене за масаж. 

Дорогою до міста Джек мовчав. Сидів у кутку, встромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Раптом він обернувся до мене і сказав: 

— Я попередив жінку, що сьогодні заночую в «Шелбі», — мовив він. — Це відразу за рогом від «Ґардена». А завтра вранці піду додому. 

— Добра ідея, — відповів я. — А твоя дружина колись бачила тебе на рингу, Джеку? 

— Ні, — сказав Джек, — не бачила. 

Я подумав про те, якого побоїща він сподівається, якщо не хоче ввечері йти додому. 

Приїхавши до міста, ми взяли таксі до «Шелбі». З готелю вийшов хлопчик і взяв наші валізи, ми підійшли до стійки. 

— Скільки у вас коштують номери? — запитав Джек. 

— Є лише двомісні, — відповів портьє. — Можу запропонувати гарну кімнату за десять доларів. 

— Задорого. 

— Тоді двомісну за сім доларів. 

— З ванною? 

— Аякже. 

— Можеш переночувати зі мною, Джеррі, — сказав Джек. 

— Та ні, — відповів я, — я піду до зятя. 

— Я не кажу, щоб ти платив, — мовив Джек. — Просто не хочу викидати гроші на вітер. 

— Заповніть форму, будь ласка, — сказав портьє. 

Він прочитав наші прізвища. 

— Номер 238. Містер Бреннан. 

Ми піднялися ліфтом. Номер був великий і гарний: два ліжка і двері, що вели у ванну кімнату. 

— Непогано, — сказав Джек. 

Хлопчик, який провів нас нагору, розсунув занавіски й заніс наші валізи. Джек явно не збирався давати йому на чай, тому двадцять п’ять центів витягнув я. Ми помилися, і Джек запропонував піти кудись перекусити. 

Ми пообідали в ресторанчику Джиммі Гендлі. Там було багато знайомих хлопців. Ми вже майже поїли, коли ввійшов Джон і сів за наш столик. Джек майже весь час мовчав. 

— А як твоя вага, Джеку? — запитав його Джон. 

Джек наминав, аж за вухами лящало. 

— Можу навіть одягнутим важитись, — сказав Джек. 

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був вроджений середньоваговик і ніколи не гладшав. У Гоґана він, навпаки, схуд. 

— Це єдине, про що ти можеш не хвилюватися, — зауважив Джон. 

— Ага, єдине, — відповів Джек. 

Пообідавши, ми пішли в «Ґарден» важитися. Зважування призначили на третю, вага мала бути сто сорок сім фунтів. Замотавшись у рушник, Джек став на вагу. Стрілка не зрушила з місця. Волкотт щойно зважився і стояв неподалік — навколо нього юрмилися люди. 

— Ану подивимось, скільки ти важиш, Джеку, — сказав Фрідмен, агент Волкотта. 

— Добре, але тоді і його при мені зважте, — Джек мотнув головою у бік Волкотта. 

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен. 

— Скільки там? — запитав Джек хлопців, які всіх зважували. 

— Сто сорок три фунти, — відповів товстун, який стояв коло ваги. 

— Добряче зігнав, Джеку, — мовив Фрідмен. 

— Тепер його зважте, — сказав Джек. 

Підійшов Волкотт. Широкоплечий блондин з руками, як у важковаговика. Зате ноги мав короткі. Джек був майже на півголови вищий за нього. 

— Здоров, Джеку, — сказав він. 

Обличчя його було пошрамоване. 

— Здоров, — відповів Джек. — Як чуєшся? 

— Добре, — мовив Волкотт. 

Він скинув обмотаного навколо пояса рушника і став на вагу. Таких широких плечей і спини я ще ні в кого не бачив. 

— Сто сорок шість фунтів і дванадцять унцій. 

Волкотт зійшов з ваги і вишкірився до Джека. 

— Що ж, — сказав йому Джон, — Джек на чотири фунти легший за тебе. 

— І буде ще легший, друже, — відповів Волкотт. — Іду щось перекушу. 

Ми вийшли з кімнати, Джек почав одягатися. 

— Міцний горішок, — сказав Джек. 

— Таке враження, що його вже не раз добряче відмолотили. 

— Ага, — кивнув Джек. — Його не важко вдарити. 

— Куди ти йдеш? — запитав Джон, коли Джек одягнувся. 

— Назад до готелю, — відповів той. — Ти про все подбав? 

— Так, — відповів Джон. — Там все зроблять як треба. 

— Піду трохи полежу, — сказав Джек. 

— Я зайду за тобою за чверть сьома — підемо повечеряємо.