Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 23)

— Гей, розумахо, — сказав Макс Ніку. — Перейди за стійку до свого дружка. 

— Для чого? — запитав Нік. 

— Просто так. 

— Ліпше перейди, мудрагель тут знайшовся, — сказав Ел. 

Нік перейшов за стійку. 

— Що ви задумали? — запитав Джордж. 

— Не твоє діло, — огризнувся Ел. — На кухні хтось є? 

— Негр. 

— Що за негр? 

— Кухар. 

— Скажи, хай іде сюди. 

— Навіщо? 

— Скажи, хай іде сюди. 

— Ви хоч знаєте, куди ви прийшли? 

— Знаємо, не бійся, — відповів чолов’яга на ім’я Макс. — Ми що — схожі на дурнів? 

— Ти патякаєш, як дурень, — сказав до нього Ел. — Якого дідька ти сваришся з малим? Послухай, — обернувся він до Джорджа. — Скажи чорному, хай прийде сюди. 

— Що ви з ним хочете зробити? 

— Нічого. Думай головою, розумнику. Що ми можемо йому зробити? 

Джордж прочинив віконце, що вело до кухні. 

— Семе, — гукнув. — Вийди сюди на хвилину. 

Кухонні дверцята відчинилися, вийшов негр. 

— Що таке? — запитав він. 

Чолов’яги за стійкою зміряли його очима. 

— Слухай мене, чорний. Стій там — і ні з місця, — сказав Ел. 

Сем, стоячи у своєму фартуху, подивився на двох за стійкою. 

— Добре, сер, — відповів він. 

Ел зістрибнув зі стільчика. 

— Я йду на кухню з негром і розумником, — мовив він. — Пішли назад на кухню, чорний. І ти разом з ним, розумнику. 

Чолов’яга пішов слідом за Ніком і кухарем Семом на кухню. Хряснули двері. Чоловік на ім’я Макс сидів за стійкою навпроти Джорджа. Але дивився не на нього, а у довге дзеркало, що простягалося по всій стіні по той бік. Раніше забігайлівка «У Генрі» була пивничкою, потім її переробили. 

— Ну що, розумнику, — озвався Макс, дивлячись у дзеркало, — чого мовчиш? 

— Що ви задумали? 

— Агов, Еле, — гукнув Макс, — розумник хоче знати, що ми задумали. 

— То скажи йому! — почувся з кухні голос Ела. 

— І що, по-твоєму? 

— Не знаю. 

— А як думаєш? 

Макс увесь час, поки говорив, дивився у дзеркало. 

— Не скажу. 

— Чуєш, Еле, розумник не хоче сказати, що він про все це думає! 

— Я тебе чую, не кричи, — гукнув Ел із кухні. 

Він підпер пляшкою кетчупу віконце, через яке на кухню передавали брудний посуд. 

— Слухай, розумнику, — сказав він з кухні до Джорджа. — Стань трохи далі. А ти, Максе, посунься ліворуч. 

Він скидався на фотографа, який хотів зробити групову світлину. 

— Ну, розумнику, кажи давай, — не відступав Макс. — Як думаєш, що зараз буде? 

Джордж мовчав. 

— То я сам тобі скажу, — промовив Макс. — Ми збираємося вбити одного шведа. Того здоровила Оле Андресона, знаєш його? 

— Ага. 

— Він тут щодня вечеряє, правда? 

— Деколи. 

— І приходить о шостій, еге ж? 

— Якщо приходить. 

— Ми в курсі, розумнику, — сказав Макс. — Можеш нам щось інше розповісти. В кіно ходиш? 

— Нечасто. 

— Частіше треба ходити. Такій макітрі, як в тебе, фільми підуть на користь. 

— А навіщо вам вбивати Оле Андресона? Що він вам зробив? 

— Він не міг нам нічого зробити. Бо ніколи нас не бачив. 

— І побачить тільки раз, — докинув з кухні Ел. 

— То для чого вам його вбивати? — запитав Джордж. 

— Нас друг попросив. Проста дружня послуга, розумнику. 

— Закрийся! — гукнув Ел з кухні. — Ти забагато патякаєш. 

— Ну треба ж якось розважати розумника. Правда? 

— Забагато патякаєш, — сказав Ел. — Чорний і мій розумник самі себе розважають. Я зв’язав їх докупи, як пару подружок у жіночому монастирі. 

— Хто-хто, а ти точно там був. 

— А ти звідки знаєш? 

— Хіба в кошерному. От в якому монастирі ти був!