Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 25)

— Заходьте. 

Нік відчинив двері й зайшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку повністю одягнутий. Боксер-важковаговик, такий високий, що не вміщався на ліжку. Він лежав, сперши голову на дві подушки. Дивився кудись убік. 

— Що таке? — запитав він. 

— Я був у Генрі, — відповів Нік. — Прийшли двоє, зв’язали мене й кухаря і сказали, що хочуть вас убити. 

Звучало по-дурному. Оле Андресон промовчав. 

— Вони заштовхали нас до кухні, — продовжував Нік. — Думали застрелити вас, коли ви прийдете вечеряти. 

Оле Андресон далі мовчав, утупившись у стіну. 

— Джордж сказав, щоб я прийшов і розповів вам про це. 

— Мені це й так ні до чого, — відповів Оле Андресон. 

— Я опишу вам, як вони виглядають. 

— Я не хочу знати, як вони виглядають, — сказав Оле Андресон. Він розглядав стіну. — Дякую, що прийшли і сказали. 

— Нема за що. 

Нік глянув на кремезного чолов’ягу на ліжку. 

— Може, піти в поліцію? 

— Не треба, — відповів Оле Андресон. — Нічого путнього з того не вийде. 

— А що тоді? 

— Нічого. Нічого тут не вдієш. 

— Може, то був просто блеф? 

— Та ні, не блеф, — Оле Андресон обернувся до стіни. — Я просто не можу встати й вийти звідси, — сказав він, звертаючись до стіни. — Пролежав тут цілий день. 

— А втекти з міста ви не можете? 

— Не можу, — відповів Оле Андресон. — Досить з мене тої біганини. — Він уперто дивився у стіну. — Тут вже нічого не вдієш. 

— А може, вдасться щось придумати? 

— Не вдасться. Я їх підставив, — пробурмотів він тим самим монотонним голосом. — Нічого тут не вдієш. Я ще трохи полежу і піду. 

— Тоді я ліпше вернусь до Джорджа, — сказав Нік. 

— Щасливо, — відповів Оле Андресон. На Ніка він навіть не глянув. — Дякую, що зайшли. 

Нік вийшов. Коли він зачиняв двері, Оле Андресон так і лежав вбраний на ліжку, розглядаючи стіну. 

— Він цілий день просидів у своїй кімнаті, — мовила господиня внизу. — Напевно, погано почувається. Я говорила йому: «Містере Андресон, на вулиці такий гарний осінній день, ідіть прогуляйтеся», — але він відповів, що не має настрою. 

— Він не хоче нікуди йти. 

— Шкода, що йому погано, — сказала жінка. — Такий приємний чоловік. Знаєте, що він боксер? 

— Знаю. 

— А так по ньому і не скажеш, хіба як глянеш на лице, — зауважила жінка. Вони розмовляли, стоячи у дверях. — Такий спокійний. 

— Що ж, на добраніч, місіс Гірш, — сказав Нік. 

— Я не місіс Гірш, — відповіла жінка. — Так звати власницю. А я просто доглядаю за пансіоном. Мене звати місіс Белл. 

— Що ж, на добраніч, місіс Белл, — сказав Нік. 

— Добраніч, — відповіла вона. 

Нік рушив темною вулицею, звернувши на розі коло ліхтаря уздовж трамвайної колії до забігайлівки Генрі. Джордж був усередині, за стійкою. 

— Зустрівся з Оле? 

— Ага, — кивнув Нік. — Він сидить у себе в кімнаті й не виходить. 

Кухар почув голос Ніка й відчинив двері з кухні. 

— Я навіть не хочу про це слухати, — буркнув і тут же грюкнув дверима. 

— Ти йому казав? — запитав Джордж. 

— Казав. Але він знає, в чому річ. 

— І що збирається робити? 

— Нічого. 

— Вони ж його прикінчать. 

— Хтозна. 

— Певно, вплутався у щось у Чикаго. 

— Напевно, — відповів Нік. 

— Ото заварив кашу. 

— І не кажи, — зауважив Нік. 

Вони замовкли. Джордж узяв рушника й витер стійку. 

— Цікаво, що він такого накоїв? — сказав Нік. 

— Підвів напарника. Їм за таке кінець. 

— Їду я ліпше подалі з цього міста, — сказав Нік. 

— Ага, — кивнув Джордж. — Краще їдь. 

— Зле стає, як подумаю, що він лежить там у кімнаті й чекає, поки його уколошкають. Нікому такого не побажаєш. 

— Що ж, — відповів Джордж, — ліпше про таке не думай. 

Che ti dice la patria?[34]

Рано-вранці дорога через перевал була тверда, гладенька і ще не запорошена. Унизу пролягали пагорби, порослі дубами й каштанами, а ще нижче було море. По той бік виднілися засніжені гори. 

Ми спустилися з перевалу через лісисту місцевість. Біля дороги лежали купи мішків з вугіллям, а крізь гілля дерев було видно хатки вуглярів. Була неділя; дорога бігла то догори, то вниз, але весь час спускалась із перевалу крізь чагарники й села. 

Між селами простягалися виноградники. Брунатні поля і груба, товста виноградна лоза. Біліли хатинки, а на вулицях грали в кулі по-святковому вбрані чоловіки. То тут, то там попід стінами росли груші — на тлі побілених стін їхні гілки скидалися на канделябри. Груші недавно пообприскували, і від цього на стінах будинків позалишалися блакитно-зеленкуваті, з металевим відблиском плями. Довкола сіл були невеликі ділянки землі, розчищені під виноградники, а далі йшли ліси. 

У селі за двадцять кілометрів від Спеції на майдані зібралася юрба, і якийсь юнак із валізою підійшов до нашої автівки й попросив підвезти його до міста. 

— У нас тільки два місця, і ті зайняті, — сказав я. Ми їхали на старому форді-купе. 

— То я на підніжці поїду. 

— Вам там буде незручно.