Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 27)

— Ми німці, — гордо промовив я, — старі німці з Півдня. 

— Скажи йому, що він красунчик, — мовила дівчина. 

Ґаєві тридцять вісім, і він пишається тим, що у Франції його приймають за комівояжера. 

— Ти красунчик, — сказав я. 

— Хто так сказав? — запитав Ґай. — Ти чи вона? 

— Вона. Я просто твій перекладач. Хіба ти не для того взяв мене з собою? 

— Добре, що вона, — відповів Ґай. — А то мені не хочеться ще й тебе тут лишати. 

— Чому? Спеція гарна місцина. 

— Спеція, — повторила дівчина. — Ви говорите про Спецію. 

— Гарна місцина, — сказав я. 

— Моя країна, — мовила вона. — Спеція — це мій дім, а Італія — моя країна. 

— Вона каже, що Італія — то її рідна країна. 

— Скажи їй, що воно й видно, — попросив Ґай. 

— Що у вас є на десерт? — запитав я. 

— Фрукти, — відповіла дівчина. — Банани. 

— Хай будуть банани, — сказав Ґай. — Вони хоча б зі шкіркою. 

— Ага, він любить банани, — мовила дівчина. 

Вона обійняла Ґая. 

— Що вона сказала? — запитав він, відвертаючись від неї. 

— Вона рада, що ти любиш банани. 

— Скажи їй, що я не люблю бананів. 

— Синьйор не любить бананів. 

— Он як, — засмучено відповіла дівчина, — то він не любить бананів. 

— Скажи їй, що я люблю приймати щоранку холодну ванну, — мовив Ґай. 

— Синьйор любить щоранку приймати холодну ванну. 

— Не розумію, — відповіла дівчина. 

«Моряк»[36] по сусідству не ворушився. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. 

— Принесіть нам рахунок, — сказав я. 

— Е ні. Ще не йдіть. 

— Агов, — гукнув охайний молодик з-за столика, за яким він щось писав, — дай їм спокій. Ті двоє нічого не варті. 

Дівчина взяла мене за руку. 

— Ти теж ідеш? Може, попросиш його не йти? 

— Нам треба йти, — відповів я. — Ми мусимо добратися до вечора до Пізи, а то й, якщо вийде, до Флоренції. Там уночі й розважимося. Зараз на вулиці день. А за дня треба їхати. 

— Але ж приємно і трохи перепочити. 

— За світла треба їхати. 

— Агов, — гукнув чепурун. — Досить теревенити з тими двома. Вони нічого не варті, кажу тобі, я знаю, що говорю. 

— Принесіть нам рахунок, — попросив я. 

Вона забрала в літньої пані рахунок, принесла й повернулась за її столик. З кухні вийшла ще одна дівчина. Пройшла через залу й зупинилась у дверях. 

— Дай собі спокій з тими двома, — втомлено мовив чепурун. — Іди ліпше пообідай. Вони нічого не варті. 

Ми оплатили рахунок і підвелися. Троє дівчат, літня пані й чепурун разом сіли за стіл. «Моряк» сидів, обхопивши голову руками. За весь час, що ми обідали, ніхто не промовив до нього ні слова. Дівчина принесла нам решту, яку відрахувала літня пані, й повернулась до свого місця за столом. Ми залишили на столику чайові і вийшли. Коли ми сідали в автівку, з ресторану вийшла дівчина і стала на порозі. Ми завели двигуна, і я помахав їй рукою. Вона не помахала у відповідь, а лиш стояла і дивилася нам услід. 

Коли ми проїжджали через передмістя Генуї, дощ лив мов з відра; хоч ми й повільно тяглися за трамваями і вантажівками, болото хлюпало з-під коліс на хідники, і люди, помітивши нас, квапливо ховалися у брамах. 

У Сан П’єр д’Арена, промисловому передмісті Генуї, є широка вулиця з двома трамвайними коліями, і ми їхали поміж ними, щоб не обляпувати болотом людей, які поверталися з роботи додому. По ліву руку простягалося Середземне море. На берег накочувалися великі хвилі, а вітер жбурляв у вікно автомобіля морські бризки. Русло ріки, яке ми проминули дорогою до Італії, раніше було широке, кам’янисте і сухе, а тепер по вінця повнилося бурхливою брунатною водою. Брунатна вода знебарвлювала море, і коли хвилі, розбиваючись, розходились; жовтувату воду пронизувало світло, і пінисті гребені, підхоплені вітром, летіли аж на дорогу. 

Великий автомобіль швидко промчав повз нас, здійнявши пелену каламутної води, що ринула на наше вітрове скло й радіатор. «Двірники» заметушились туди-сюди, залишаючи на склі водяну плівку. Ми зупинилися на обід у «Сестрі». Всередині не опалювалось, ми сиділи в капелюхах і куртках. Через вікно було видно нашу автівку. Вкрита грязюкою, вона стояла за якимись човнами, що їх повитягували з води. У ресторані від подиху зависали хмарки в повітрі. 

Pasta asciutta була смачна; вино тхнуло галуном, і ми розбавили його водою. Опісля кельнер приніс біфштекси зі смаженою картоплею. У другому кінці ресторану сиділи чоловік з жінкою. Він — середнього віку, вона — молода, вбрана в чорне. За обідом у холодному вологому повітрі раз у раз виснули хмарки від її подиху. Чоловік дивився на них і хитав головою. Вони їли мовчки, чоловік тримав її за руку під столом. Вона була гарненька, і — як і він — здавалась дуже сумною. Коло них стояла валіза. 

Ми мали газети, і я уголос читав Ґаю репортаж про битву за Шанхай. Після обіду він пішов із кельнером шукати місце, якого не виявилося у ресторані, а я ганчіркою витер вітрове скло, фари й автомобільні номери. Повернувся Ґай — завівши двигуна, ми виїхали на вулицю заднім ходом. Кельнер провів Ґая у старий будинок через дорогу. Його мешканці насторожено на нього глянули, і кельнер зачекав на Ґая, припильнувавши, щоб той чого не вкрав. 

— Не знаю, як вони собі уявляли, що я можу щось вкрасти — я ж не сантехнік, — сказав Ґай. 

Коли ми виїхали на пагорб за містом, вітер ударив автівку так сильно, що мало її не перекинув. 

— Добре, що здуває нас подалі від моря, — зауважив Ґай. 

— Ага, — підтакнув я. — Це ж десь тут утопився Шеллі. 

— Ні, це сталося коло Віареджіо, — мовив Ґай. — Пам’ятаєш, навіщо ми приїхали в цю країну? 

— Пам’ятаю, — відповів я, — але нам нічого не вдалося. 

— Сьогодні ввечері ми з неї виїдемо. 

— Якщо встигнемо вибратися з Вентімільї. 

— Побачимо. Я не люблю їхати цим узбережжям поночі. 

Було раннє пообіддя, з-за хмар визирнуло сонце. Унизу синіло море — хвилі з білими гребінцями котилися у бік Савони. За мисом брунатна вода зливалася з блакитною. Попереду вздовж берега плив вантажний пароплав. 

— Звідси ще видно Геную? — запитав Ґай. 

— Еге ж. 

— Вона мала б сховатись за он тим великим мисом. 

— Ми ще довго її бачитимемо. Мис Портофіно досі видно позаду неї. 

Нарешті Генуя щезла з очей. Озирнувшись, я побачив саме лиш море; внизу, у гавані, лінію пляжу й рибальські човни; угорі, на вершині пагорба, місто; а далі — попри узбережжя — миси.

— Зникла, — сказав я Ґаю. 

— О, та її вже давно не видно. 

— Важко було сказати, поки не від’їхали подалі. 

Ми побачили знак, що попереджав про S-подібний поворот: Svolta Pericolosa[37]. Дорога обгинала мис, крізь щілину у вітровому склі задував вітер. Унизу вздовж моря тягнулася рівнина. Вітер висушив болото, і колеса почали здіймати порох. На рівній дорозі ми обігнали фашиста на велосипеді — ззаду на поясі в нього висів важкий револьвер у кобурі. Він рухався посеред дороги, і нам довелось крутнути вбік, щоб його об’їхати. Коли ми його минали, він обернувся до нас. Попереду виднівся залізничний переїзд, і поки ми до нього під’їхали, шлагбаум опустився. 

Поки ми стояли, нас наздогнав фашист на своєму велосипеді. Потяг проїхав, і Ґай завів двигун.