Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 28)

— Стійте! — гукнув велосипедист позаду. — У вас брудні номери. 

Я вийшов, тримаючи в руках ганчірку. Ми витирали номери, коли зупинялись на обід. 

— Цифри можна розібрати, — сказав я. 

— Ви так думаєте? 

— А ви спробуйте. 

— Я їх не бачу. Номери брудні. 

Я витер табличку ганчіркою. 

— А тепер? 

— Двадцять п’ять лір. 

— Що? — перепитав я. — Цифри можна розібрати. Вони забруднились, бо дорога така. 

— Вам не подобаються італійські дороги? 

— Вони брудні. 

— П’ятдесят лір, — він плюнув на дорогу. — Ваше авто брудне, і ви самі брудні. 

— Як скажете. Тільки випишіть мені квитанцію з вашим ім’ям. 

Він витягнув блокнота з бланками і заповнив обидві частини квитанції — одну треба було відірвати і дати платникові, а корінець залишити. Копірки в блокноті не було. 

— Давайте п’ятдесят лір. 

Він вписав суму хімічним олівцем, відірвав квитанцію і дав її мені. Я глянув на неї. 

— Це на двадцять п’ят лір. 

— Помилився, — сказав він і виправив двадцять п’ять на п’ятдесят. 

— І на корінці переправте на п’ятдесят. 

Фашист усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи його так, щоб я не бачив. 

— Їдьте звідси, — сказав він, — поки ваші номери знов не заляпались. 

Після того, як стемніло, ми їхали ще дві години, а тоді заночували в Ментоні. Містечко здавалося веселим, охайним, спокійним і мальовничим. Ми проїхали від Вентімільї до Пізи та Флоренції, через Романью до Ріміні, а потім назад через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П’яченцу й Геную і знову повернулись до Вентімільї. Уся мандрівка тривала всього десять днів. Не дивно, що за такий короткий час ми не мали нагоди побачити, чим живе країна та її мешканці. 

П’ятдесят тисяч 

— Як ся маєш, Джеку? — запитав я. 

— Бачив того Волкотта? — відповів той. 

— Тільки на тренуванні. 

— Що ж, — сказав Джек. — З таким хлопакою хіба сподіватися на долю. 

— Він не зачепить тебе, Джеку, — мовив Солджер. 

— Якби ж то. 

— Він би і жменею шроту в тебе не влучив. 

— Хай би вже ліпше шрот, — відповів Джек. — Я не проти. 

— А в нього легко влучити, — зауважив я. 

— Еге ж, — підтакнув Джек. — Довго він не протримається. Точно не так, як ми з тобою, Джеррі. Але зараз у нього в руках усі карти. 

— Ти затовчеш його лівою до смерті. 

— Може, — відповів Джек. — Куди я дінусь. Раз є такий шанс. 

— Відмолоти його так, як Річі Льюїса. 

— Річі Льюїс! — пхикнув Джек. — Жидівська пика! 

Ми троє — Джек Бреннан, Солджер Бартлетт і я — сиділи у «Гендлі». За сусіднім столиком сиділи дві хвойди. Вони вже добряче набралися. 

— Що-що? Жидівська пика? — гукнула одна з хвойд. — Ти що мелеш, випивака ти ірландська? 

— Те, що ти чула, — відповів Джек. 

— Жидівська пика! — повторила хвойда. — Тим ірландським пияцюгам вічно жиди спокою не дають! Що ти таке мелеш? 

— Пішли. Забираймося звідси. 

— Жидівська пика! — правила свого хвойда. — Хтось колись бачив, щоб ти комусь випивку поставив? Твоя благовірна, певно, кожного ранку тобі кишені зашиває. Жидівська пика, кажеш? Річі Льюїс тобі теж добряче вмастив. 

— Ага, — кивнув Джек. — А ти сама всім задурно даєш, га? 

Ми вийшли. Отакий був Джек. Казав, що хотів і коли хотів. 

Джек почав тренуватися на «спортивній фермі» Денні Гоґана у Джерсі. Там було непогано, але Джекові не дуже подобалось. Він сумував за дружиною і дітьми й цілими днями супився та бурчав. Мені він сподобався, ми знайшли з ним спільну мову; Гоґана він теж любив, а от Солджер Бартлетт почав його невдовзі дратувати. Жартівник швидко набридає в таборі, якщо його жарти банальні. Солджер вічно дражнив Джека, весь час із нього кепкував. Жарти його були не дуже дотепні й не дуже вдалі, і Джеку це почало набридати. Бувало, все виглядало так. Джек закінчував вправи з гантелями й мішком і натягав рукавиці. 

— Попрацюєш зі мною? — питав він Солджера. 

— Нема питань. А як ти хочеш? — питав Солджер. — Відмолотити тебе, як Волкотт? Чи звалити тебе пару раз з ніг? 

— Давай, — казав Джек. 

Щоправда, ні те, ні інше йому не подобалось. 

Одного ранку ми всі були на прогулянці. Зайшли досить далеко і вже повертались. Три хвилини бігли, хвилину — йшли, далі знов три хвилини бігли. Джека важко було назвати бігуном. На ринзі, коли треба було, він рухався спритно, а от на вулиці бігати не вмів. Увесь час, що ми йшли, Солджер з нього кепкував. Ми підійшли до пагорба, на якому стояла ферма. 

— Вертайся ліпше до міста, Солджере, — сказав Джек. 

— Що-що? Не розумію. 

— Вертайся до міста й сиди там. 

— А що таке? 

— Мене вже нудить від твоєї балаканини. 

— Та ну? — перепитав Солджер. 

— Ну-ну, — мовив Джек. 

— Тебе ще гірше занудить, коли Волкотт тебе віддубасить. 

— Може, й так, — відповів Джек. — Але від тебе мене аж верне. 

Солджер того ж ранку пішов на потяг до міста. Я провів його до станції. Він не на жарт образився. 

— Я ж просто хотів посміятися, — сказав він. 

Ми стояли на платформі. 

— Не можна так зі мною, Джеррі.