Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 21)
Теплий вітерець колихнув бамбукову занавіску у бік їхнього столика.
— Добре пиво, холодне, — сказав чоловік.
— Дуже смачне, — відповіла дівчина.
— Це ж простенька операція, Джиґ, — мовив чоловік. — Її й операцією важко назвати.
Дівчина подивилась на землю, на яку спирались ніжки стола.
— Ти навіть нічого не відчуєш, Джиґ, я знаю. Вони ж нічого не робитимуть. Тільки повітря пустять — і все.
Дівчина мовчала.
— Я піду з тобою й весь час буду коло тебе. Вони просто впустять повітря, а потім все піде так, як треба.
— А що з нами буде далі?
— Усе буде гаразд. Як і раніше.
— Чому ти такий впевнений?
— Бо це єдине, що не дає нам спокою. Єдине, що завдає нам нещастя.
Дівчина подивилась на бамбукову занавіску, простягнула руку й ухопила дві палички.
— І ти думаєш, що після цього все буде добре і ми знову станемо щасливі?
— Я в цьому не сумніваюсь. Не бійся. Багато моїх знайомих таке робили.
— Моїх теж, — сказала дівчина. — І після цього вони всі стали такі щасливі.
— Що ж, — відповів чоловік, — не хочеш — не роби. Я б не змушував тебе, якби ти цього сама не хотіла. Але я знаю, що це робиться дуже просто.
— Ти справді цього хочеш?
— По-моєму, це найліпший вихід. Але я не змушуватиму тебе, якщо ти цього не хочеш.
— А якщо я це зроблю, ти станеш щасливий? Усе буде так, як колись, і ти кохатимеш мене?
— Я тебе й так кохаю. Ти ж знаєш.
— Знаю. Але якщо я це зроблю, то все знову буде гаразд? І коли я скажу, що гори схожі на білих слонів, тобі це сподобається?
— Дуже. Мені й зараз подобається, але я не можу про це думати. Ти ж знаєш: коли я хвилююсь, мені більше нічого не йде до голови.
— А якщо я це зроблю, ти більше не хвилюватимешся?
— Ні, бо це дуже просто.
— Тоді я це зроблю. Мені байдуже, що зі мною буде.
— Що ти таке кажеш?
— Мені байдуже, що зі мною буде.
— А мені ні.
— Ну ясно. А мені байдуже. Я зроблю це, і потім усе буде добре.
— Я не хочу, щоб ти йшла на це з таким настроєм.
Дівчина встала й пішла у кінець перона. По той бік уздовж берегів Ебро простягалися поля й росли дерева. Далеко за річкою височіли гори. Над полем промайнула тінь від хмари, за деревами виднілася річка.
— Усе це могло бути наше, — промовила вона. — Усе це могло бути наше, а ми з кожним днем самі відштовхуємо все це далі й далі від себе.
— Що ти сказала?
— Що все це могло бути наше.
— Усе й так наше.
— Ні, не наше.
— Цілий світ наш.
— Ні, не наш.
— Ми можемо поїхати куди завгодно.
— Ні, не можемо. Світ більше не наш.
— Наш.
— Не наш. І коли його від нас заберуть, ми його вже не вернемо.
— Але ж його ніхто від нас поки не забрав.
— От побачиш.
— Ходи назад у затінок, — сказав чоловік. — Мені не подобається твій настрій.
— Ніякий це не настрій, — відповіла дівчина. — Я це просто знаю.
— Я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш…
— І те, що мені нашкодить, — додала дівчина. — Знаю. Вип’ємо ще пива?
— Добре. Але зрозумій…
— Я розумію, — сказала дівчина. — Може, краще помовчимо?
Вони сіли за столик — дівчина дивилась на пагорби на вигорілих землях по той бік долини, а чоловік дивився на неї і на столик.
— Зрозумій, — повторив він, — я не хочу, щоб ти робила те, чого не хочеш. Якщо це для тебе так важливо, я готовий піти на це.
— А хіба для тебе це не важливо? Якось дамо раду.
— Звісно, що важливо. Але мені не треба нікого, крім тебе. Я нікого більше не хочу. І знаю, що це дуже просто робиться.
— Ну ясно, ти точно знаєш, що це дуже просто.
— Можеш казати що завгодно, але я точно це знаю.
— Можна тебе про щось попросити?
— Проси все, що хочеш.
— Я дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже, дуже прошу тебе замовкнути.
Він нічого не відповів, перевівши погляд на валізи, що стояли біля стіни. На них були наліпки з усіх готелів, у яких вони ночували.
— Я не хочу, щоб ти це робила, — промовив він. — Мені начхати.
— Я зараз закричу, — сказала дівчина.
Занавіски розтулились — вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вологі підставки. — Потяг прибуває за п’ять хвилин, — мовила вона.
— Що вона сказала? — запитала дівчина.