Эрнест Хемингуэй – Чоловіки без жінок та інші оповідання (страница 20)

Троє з медалями були схожі на мисливських соколів, а я соколом не був, хоч і здавався ним для тих, хто зроду не полював; та оті троє знали, як усе насправді, і з часом наші шляхи розійшлися. Проте я далі приятелював із хлопцем, якого поранили в перший же день на фронті, бо він так і не мав шансу себе показати, а отже, теж не міг стати своїм; і мені він подобався, бо я думав, що, може, і з нього не вийшло б сокола. 

Майор, який колись був майстерним фехтувальником, не вірив у хоробрість, і коли ми сиділи в апаратах, здебільшого тільки тим і займався, що виправляв мої граматичні помилки. Одного разу він похвалив мою італійську, і потім ми з ним вільно нею балакали. Якось я зауважив, що італійська мова така легка, що нею нема чого всерйоз цікавитись; усе в ній так просто. «Ну-ну, — гмикнув майор. — Чому ж ви тоді не зважаєте на граматику?» Тоді я почав зважати на граматику, і незабаром італійська мова стала така складна, що я боявся розмовляти з ним, доки всі граматичні правила не вклалися мені в голові. 

Майор регулярно приходив до шпиталю. По-моєму, він і дня не пропустив, хоча я впевнений, що в силу апаратів він не вірив. Якийсь час ніхто з нас у них не вірив, а одного дня майор сказав, що то все безглуздя. Тоді апарати вважалися новинкою, і ми першими мали їх випробувати. «Дурнувата ідея, — мовив він. — Ще одна теорія, така, як і все решта». Граматики я так і не опанував, і він назвав мене ганебним бовдуром і сказав, що тратить на мене свій час, як останній йолоп. Майор був низький на зріст; він сидів, випроставши спину, у кріслі, встромивши праву руку в апарат, і дивився просто на стіну, тоді як шкіряні паски рухали його пальці вгору-вниз. 

— Чим ви займатиметесь, коли війна скінчиться — якщо скінчиться? — запитав він мене. — Пильнуйте граматику! 

— Поїду до Штатів. 

— Ви одружений? 

— Ні, але сподіваюсь одружитися. 

— Тоді ви ще більший бовдур, — сказав майор. Він здавався дуже сердитим. — Чоловік не повинен одружуватися. 

— Чому, signor maggiore[32]? 

— Не називайте мене «signor maggiore». 

— То чому чоловік не повинен одружуватися? 

— Не може він одружуватися. Не може, — сердито відповів майор. — Якщо він і має все втратити, то не повинен добровільно на таке йти. Не має сам іти на ризик. Треба знайти те, що втратити неможливо. 

Він говорив дуже сердито й різко і дивився просто перед собою. 

— Але чому він конче має все втратити? 

— Бо має, і все! — мовив майор. Він втупився у стіну. Тоді опустив погляд на апарат, висмикнув свою всохлу руку з пасків і ляснув нею по стегну. — Бо втратить, і крапка! — він мало не зірвався на крик. — І не сперечайся зі мною! — потім він гукнув до санітара, який відповідав за апарати: — Вимкніть ту чортову машину! 

Він вийшов у сусідню кімнату на сеанс лікування світлом і масаж. Тоді я почув, як майор запитав лікаря, чи може скористатися його телефоном, і зачинив двері. Коли він повернувся, я сидів в іншому апараті. Майор мав на собі плащ і кашкет — він підійшов просто до мого апарата й поклав руку мені на плече. 

— Пробачте, — сказав він і поплескав мене по плечу здоровою рукою. — Я не хотів вас образити. Моя дружина щойно померла. Не ображайтеся на мене, будь ласка. 

— Ох… — відповів я. Мені стало його до болю шкода. — Яка біда… 

Він стояв, покусуючи нижню губу. 

— Мені дуже важко, — сказав. — Не можу змиритися. 

Він дивився повз мене у вікно. І зненацька розплакався. 

— Ніяк не можу з цим змиритися, — мовив він і, схлипнувши, замовк. А тоді, плачучи, високо піднявши голову, утупившись невидющим поглядом просто перед собою, тримаючись по-солдатському рівно, з мокрими від сліз щоками, покусуючи губи, він пройшов повз апарати й вийшов у коридор. 

Лікар розповів мені, що дружина майора, зовсім юна, з якою він побрався допіру тоді, як його остаточно визнали непридатним для служби, померла від запалення легень. Вона хворіла якихось кілька днів. Ніхто й подумати не міг, що вона помре. Майор три дні не з’являвся у шпиталі. А тоді прийшов у той самий час, що завжди, з чорною пов’язкою на рукаві мундира. Коли він повернувся, на стіні висіли великі обрамлені знімки, на яких були зображені рани — до і після лікування на апаратах. Перед апаратом, яким користувався майор, висіли три знімки рук, що раніше були такі, як у нього, а потім повністю відновились. Не знаю, де лікар їх роздобув. Я завжди думав, що ми перші випробовували ті апарати. Однак майор не звертав уваги — він завжди дивився тільки у вікно. 

Пагорби наче білі слони 

За долиною Ебро біліли довгі пагорби. По цей бік не було ні затінку, ні дерев — станція стояла на сонці, затиснута між двох колій. Попід самою стіною лежала гаряча тінь від будівлі, а відчинені двері бару затулили занавіскою з бамбукових паличок, яка відганяла мух. Надворі за столиком у затінку сидів американець із дівчиною. Було дуже спекотно, а експрес із Барселони мав прибути за сорок хвилин. Він зупинявся на станції на дві хвилини, а тоді їхав далі до Мадрида. 

— Що будемо пити? — запитала дівчина. 

Вона скинула капелюшка й поклала його на стіл. 

— Ну й спека, — сказав чоловік. 

— Випиймо пива. 

— Dos cervezas,[33] — мовив чоловік, обернувшись до занавіски. 

— Великі? — визирнула з дверей жінка. 

— Так. Два великі пива. 

Жінка принесла два кухлі пива й дві підставки. Поставила підставки й кухлі на стіл і глянула на чоловіка й дівчину. Дівчина дивилась на хвилясті пагорби. Вони біліли на сонці, а все довкола поруділо й висохло. 

— Схожі на білих слонів, — промовила вона. 

— Ніколи не бачив білих слонів, — чоловік хильнув пива. 

— Та ясно, де ж тобі їх бачити? 

— Все може бути, — відповів чоловік. — Те, що ти вважаєш, наче я не міг ніде їх бачити, ще нічого не доводить. 

Дівчина глянула на бамбукову занавіску. 

— На ній щось написано, — сказала вона. — Що це означає? 

— «Anis del Toro». Горілка. 

— Можемо її спробувати? 

— Агов! — гукнув чоловік у бік занавіски. 

З бару вийшла жінка. 

— З вас чотири реали. 

— Принесіть дві склянки Anis del Toro. 

— З водою? 

— Хочеш з водою? 

— Не знаю, — відповіла дівчина. — А так смачно? 

— Непогано. 

— То як — з водою? — запитала жінка. 

— Так, з водою. 

— На смак як лакриця, — сказала дівчина й поставила склянку на стіл. 

— Тут усе таке. 

— Ага, — погодилась дівчина. — Усе як лакриця. Особливо те, на що ти так довго чекав, як‑от абсент. 

— Ой, перестань. 

— Ти перший почав, — мовила дівчина. — Раніше мені було весело. Я гарно проводила час. 

— Ну то спробуймо й тепер гарно проводити час. 

— Добре. Я й намагалася. Сказала, що пагорби схожі на білих слонів. Хіба не дотепно? 

— Дотепно. 

— Я хотіла скуштувати новий напій. Хіба ми не цим займаємось цілими днями — розглядаємо все довкола й куштуємо нові напої? 

— Напевно. 

Дівчина дивилась на пагорби. 

— Такі гарні, — промовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я просто подумала, що ті так само біліють крізь гілки дерев. 

— Вип’ємо ще? 

— Давай.