Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 9)
І нехай усі книжки з Історії летять до чортів!
Він глибоко позіхнув. На столі, поряд із дошкою, яка в масштабі 1:5000 відтворювала поле битви, між довідниками, графіками, філіжанкою кави й повною недопалків попільничкою його наручний годинник показував третю годину ночі. Збоку, на пересувному барі, з червоної, як британський мундир, етикетки йому хитро підморгував Джонні Вокер.[23] Білявий безсоромник, подумав Корсо, йому байдуже, що кілька тисяч його співвітчизників тепер ковтають пилюку у Фландрії.
Він обернувся спиною до англійця й перекинув свою увагу на непочату пляшку «Болса», яка стояла на полиці під стіною між
Він пив навстоячки, ковтками, поки розминав затерплі суглоби. Ще кинув останній погляд на поле битви, де після жорстокої різанини затихав брязкіт зброї. Допив решту джину, почуваючи себе п'яним богом, який керує людьми, як він керував своїми олов'яними солдатиками. Він уявив собі, як лорд Артуро Велслі, герцог де Веллінгтон, віддає свою шпагу Нею. Навколо лежали в грязюці мертві юнаки, бігали коні без верхівців, а офіцер Сірих Шотландців конав під розтрощеним лафетом гармати, тримаючи в закривавлених пальцях золотий медальйон із портретом дружини й пасмом її білявого волосся. Офіцер поринав у темряву іншого світу, з якого долинала музика останнього вальсу. І балерина споглядала його зі своєї полиці з блискучою цяточкою на чолі, віддзеркалюючи світло з каміна, готова впасти в обійми чорта з табакерки або крамаря з найближчої крамниці.
Ватерлоо. Могли спокійно спочивати в землі кістки старого гренадера, його прапрадіда. Він бачив його в кожній маленькій клітинці на своїй схемі, на бурій лінії, що зображувала дорогу на Брюссель, обличчя в нього мало п'яний вираз, вуса були притрушені пилюкою. Голос його хрипів, він ішов спотикаючись, після того як три дні воював багнетом. Погляд у нього був відсутній, таким поглядом, на думку Корсо, дивилися солдати на всіх війнах. І підносив свій продірявлений ківер із ведмежої шкури разом зі своїми товаришами на кінець власної рушниці. Хай живе Імператор! Самотній, розтовстілий і хворий на рак привид Імператора був відомщений. Спи з миром. Гіп-гіп, ура!
Він налив ще одну склянку «Болса» і підняв мовчазний тост, простягнувши руку до шаблі, що висіла на стіні, й випивши за здоров'я тіні гренадера Жана-Пакс Корсо, 1770–1851, солдата Почесного Легіону, кавалера Ордена Святої Єлени, відданого до самої своєї смерті бонапартиста, консула Франції в тому самому середземноморському місті, де через століття народився його праправнук. І, відчуваючи в роті смак джину, він процідив крізь зуби єдину спадщину, яку протягом останнього сторіччя передавали одне одному члени родини Корсо, яка зникне разом із ним.
…Й Імператор попереду
свого непереможного війська
скакатиме під брязкіт зброї.
А я встану з могили зі зброєю в руках
і знову піду на війну
слідом за Імператором.
Він тихенько засміявся сам до себе, коли підняв слухавку телефону й набрав номер ла Понте. Шум диска, який вертівся, лунав у тиші його помешкання. На стінах стояли книжки, а за вікном мокрі від дощу дахи навколишніх будинків. Вид звідти був не дуже цікавий, окрім зимових вечорів, коли світло призахідного сонця проникало крізь дим, що підіймався з труб опалення, а забруднене повітря світилося червоним і кольором охри, створюючи непроникну завісу. Робочий стіл, комп'ютер і дошка зі схемою битви під Ватерлоо розташувалися перед цією панорамою. Цієї ночі по великому вікну збігали струмені дощу. На стінах не було ні картин, ні фотографій, нічого такого, що підтримувало б спогади. Там висіла лише давня шабля Старої Гвардії Наполеона у піхвах із латуні й шкіри. Коли приходили гості, вони дивувалися, що бачать на стінах лише книжки та шаблю й не бачать жодної з тих речей, які пам'ять кожної людини інстинктивно пов'язує зі своїм минулим. Так само, як і речі, відсутні в цьому домі, світ, який породив Лукаса Корсо, давно погас. Жоден із тих слідів, які іноді впізнавала його пам'ять, не повернув би його до життя; і можливо, так було й краще. Складалося враження, ніби господар цього помешкання ніколи не мав і ніколи не залишав нічого в минулому. Він нагадував бродягу-ерудита, який носить усе своє майно в кишені плаща. Ті, кому щастило бачити його за вікном в одному з червоних надвечір'їв призахідного сонця, з очима, затуманеними голландським джином, казали, що його усмішка безпорадного кролика здавалася їм цілком щирою.
Сонний голос ла Понте пролунав у телефоні.
— Я щойно розгромив Веллінгтона, — повідомив йому Корсо.
Після розгубленої мовчанки ла Понте відповів, що він дуже радий. Паскудний Альбіон, пиріжки з нирками, жалюгідні готелі з окремою платою за обігрів. Сипаї, Кіплінг і всі оті дурниці — Балаклава, Трафальгар і Мальвіни. Щодо Корсо, то він хоче нагадати йому — телефон замовк, поки ла Понте навпомацки шукав свій годинник, — що вже третя година ранку. Після цього він пробурчав щось невиразне, де чітко пролунали лише слова «придурок» і «сучий син».
Корсо все ще сміявся сам до себе, коли поклав слухавку. Якось він зателефонував ла Понте — за його кошт — з аукціону в Буенос-Айресі лише для того, щоб розповісти йому анекдот: повія була такою негарною, що померла невинною. Так, так. Дуже добре. Та коли ти повернешся, то я примушу тебе з'їсти телефонний рахунок, клятий йолопе. А багато років тому, коли він прокинувся, обіймаючи Нікон, його першим поривом було взяти слухавку й розповісти ла Понте, що він познайомився з гарною жінкою і, схоже, закохався в неї. Щоразу, коли він згадував про цю подію, Корсо заплющував очі й бачив, як Нікон повільно прокидається, розкинувши своє волосся по подушці. Притискаючи слухавку до вуха, він тоді розповів ла Понте, відчуваючи дивні емоції, про свою непоясненну ніжність, він говорив по телефону, а вона слухала його, мовчки дивлячись на нього; і він знав, що голос, який лунав на протилежному кінці дроту — радий за тебе, Корсо, друже, тобі давно пора закохатися, — був щирим, приєднуючись до його пробудження, його тріумфу, його щастя. Того ранку він любив ла Понте не менше, аніж її. А може, любив її не менше, аніж його.
Відтоді минуло чимало часу. Корсо погасив лампу. Дощ не перестав падати в темряві ночі. У спальні, сидячи на краю порожнього ліжка, він закурив свою останню сигарету, нерухомий у темряві, дослухаючись до дихання, якого не було під простирадлом. Потім простяг руку, щоб доторкнутися до волосся, якого не було на подушці. Нікон була його єдиним каяттям. Тепер дощ посилювався за вікном, і краплі води на віконному склі подрібнювали слабке зовнішнє світло, накриваючи простирадла рухливими чорними точками, дрібними тінями, які безладно вистрибували, наче клапті чийогось життя.
— Лукасе.
Він промовив своє ім'я гучним голосом, як промовляла його вона, єдина людина, що так його називала. Ці шість літер розламували спільну батьківщину, в якій, за іншого часу, вони обоє хотіли б жити. Корсо зосередив свою увагу на вогні сигарети, яка світилася червоним світлом у темряві. Колись йому здавалося, що він дуже любив Нікон. Коли він зустрів її, вродливу й розумну, непомильну, наче папська енцикліка, палку, наче її чорно-білі фотографії: діти з великими очима, старі люди, собаки з вірним поглядом. Коли він із нею познайомився, вона захищала свободу народів і підписувала маніфести на захист ув'язнених інтелектуалів, пригноблених тубільців і таке інше. Вона також виступала на захист тюленів. Одного разу домоглася, щоб і він щось підписав на захист тюленів.
Корсо повільно підвівся з ліжка, щоб не розбудити привид, який спав із ним поруч, дослухаючись до ритму дихання, який іноді й справді чув. Ти мертвий, як і твої книжки. Ти ніколи не любив нікого, Корсо. Це вперше й востаннє вона промовила тільки його прізвище; уперше й востаннє вона тоді відмовилася йому віддатися й пішла від нього назавжди. Пішла шукати дитину, яку він ніколи не хотів їй подарувати.
Він відчинив вікно, відчуваючи вологий холод ночі, підставивши обличчя краплям дощу. Востаннє затягся сигаретою, а потім викинув її у вікно, спостерігаючи, як червона крапка зникає в темряві, утворюючи арку, що уривалася й ставала невидимою.
У ту ніч дощ падав і на інші краєвиди. На останні сліди Нікон. На поле битви під Ватерлоо, на прапрадіда Корсо та його товаришів. На червону й чорну могилу Жюльєна Сореля за те, що він вірив, ніби зі зникненням Бонапарта повмирали й бронзові статуї на старих забутих дорогах. Дурна помилка. Лукас Корсо знав краще, аніж будь-хто, що й сьогодні можна вибрати собі поле битви й стояти на посту між привидами з паперу та шкіри, між тисячами загиблих від катастроф.
III. Люди в сутанах і люди зі шпагою
— Ті, хто лежать у могилі, не розмовляють.
— Розмовляють, якщо так захоче Бог, — заперечив Лагардер.