Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 8)

— А повіситися? Це також було в його дусі?

Втупившись поглядом у стіни, покриті книжками, Ліана Тайлефер зберігала мовчанку. Незручну мовчанку, подумав Корсо; мабуть, трохи силувану, вдаючи, ніби дивиться на книжки. Вона була схожа на актрису, яка чекає, поки зможе виголосити свій монолог із достатньою переконливістю.

— Я ніколи не знатиму, що сталося, — відповіла вона врешті, знову опанувавши себе. — Протягом останнього тижня він був замкнений і пригнічений. Майже не виходив із цього кабінету. Потім одного вечора гримнув дверима й вийшов на вулицю. Повернувся уже вдосвіта. Я була в ліжку й почула, як він зачиняє двері. Вранці мене розбудили крики служниці: Енріке повісився на лампі.

Тут вона подивилася на Корсо, перевіряючи, як вплинули на нього її слова. Ні, засмученою вона не здається, подумав мисливець за стародруками й пригадав фотографію, де її чоловік стоїть у фартусі й тримає в руці молочне порося. В якусь мить він помітив, як її очі заморгали, ніби вона намагалася витиснути з них сльозу, але вони залишалися сухісінькими. Проте це нічого не означало. Сторіччя застосування макіяжу, що стримує емоції, навчили жінок контролювати свої почуття. А макіяж Ліани Тайлефер, який світлою тінню охоплював її погляд, був бездоганним.

— Він залишив записку? — запитав Корсо. — Самогубці мають звичай їх залишати.

— Мабуть, полінувався її написати. Жодного пояснення, жодного рядка. Нічого. Ця його неуважність коштувала мені чимало запитань від слідчого та поліцейських. Не дуже приємно, повірте мені.

— Я собі уявляю.

— Атож. Я думаю, уявляєте.

Ліана Тайлефер вирішила, що розмову закінчено. Вони пішли до дверей, і там вона подала йому руку. З текою під рукою й сумкою на плечі Корсо подав їй свою. Потиск її пальців був сильний і йому сподобався. Отже, не було ані веселої, ані розчавленої горем вдови, ані холодної байдужості типу «він був ідіотом», або «нарешті я сама, можеш вилізати з шафи, мій коханий». Те, що в шафі хтось ховався, було цілком імовірним, але воно не стосувалося Корсо. Як не стосувалося його й самогубство Тайлефера С. А., попри свою незвичайність — а незвичайного в ньому було багато, з пажем королеви та подарованим рукописом на додачу. Але, як і прекрасна вдова, ці подробиці його не обходили. Поки що.

Він подивився на Ліану Тайлефер. Хотів би я знати, хто її тепер утішає, подумав він зі спокійною суто технічною цікавістю. Подумки він намалював собі портрет цього втішальника: чоловік зрілий, стрункий, культурний, із грішми. Вісімдесят п'ять відсотків імовірності того, що він приятелював із небіжчиком. Потім Корсо запитав себе, чи самогубство видавця не мало чогось спільного з цією історією, але урвав себе з огидою. Либонь, професійна схибленість чи щось подібне іноді вселяла йому звичку міркувати як поліцейський. Ця думка глибоко його потрясла. Людина ніколи не знає, які озера розбещеності або тупості ховаються на дні її душі.

— Хочу подякувати вам за той час, який ви мені присвятили, — сказав він, діставши зі свого репертуару найзворушливішу усмішку, яку він міг утворити, усмішку симпатичного кролика.

Проте його усмішка розчинилася в порожнечі. Ліана Тайлефер дивилася на рукопис Дюма.

— Нема за що мені дякувати. Мені лише цікаво з погляду логіки знати, чим усе це закінчиться.

— Я триматиму вас у курсі подій. Хочу запитати вас ще про одне. Ви хочете зберегти колекцію чоловіка чи позбутися її?

Вона подивилася на нього розгубленим поглядом. Корсо з досвіду знав, що після смерті бібліофіла через двадцять чотири години після того як із дому виносили труну з його тілом, у ті самі двері виносили і його бібліотеку. Його здивувало, що досі сюди не налетіли професійні круки. Адже, зрештою, Ліана Тайлефер, за її власним зізнанням, не поділяла літературні смаки свого чоловіка.

— Правду кажучи, я не мала часу про це подумати… Ви хочете сказати, що вас цікавлять ці фейлетони?

— Може бути.

Вона замислилася на мить. Можливо, трохи надовше, ніж належало.

— Чоловік помер зовсім недавно, — сказала вона з адекватним зітханням. — Я ще повинна поміркувати кілька днів.

Корсо вперся рукою в поручень і почав спускатися сходами. Він переступав через перші приступки з явною неохотою — так чоловік покидає дім, де він щось забув, проте не пам'ятає, що саме. Однак був певен, що нічого тут не забув. Коли дійшов до першого майданчика, підняв погляд і побачив, що Ліана Тайлефер залишилася стояти в дверях, спостерігаючи за ним. Вона мала вигляд, чи так здавалося, між стурбованим і цікавим. Коли він спустився ще на кілька сходинок, то наче в уповільненому кіно прямокутник бачення змістився вниз. Тепер погляд сталево-синіх очей став невидимим, і бачення Корсо ковзнуло вниз на тіло Ліани Тайлефер, на її бюст і стегна аж до міцних білих ніг, які вона тримала трохи розставленими, дужих та міцних, наче колони храму.

 

Корсо ще раз обернувся, коли перетнув поріг і вийшов на вулицю. Він уявив собі принаймні п'ять запитань, які потребували відповіді, й треба було поставити їх в порядку важливості. Він зупинився на хіднику перед ворітьми до парку Ретіро й, шукаючи таксі, випадково подивився ліворуч. Там стояв величезний «ягуар», запаркований за кілька метрів від нього. Водій у темно-сірому, майже чорному однострої, читав газету, спираючись на капот. У цю мить він відірвав погляд від газети, і його очі зустрілися з очима Корсо. Їхні погляди схрестилися лише на одну секунду, а потім водій повернувся до свого читання. Він був смаглявий, з вусами, блідий шрам перетинав йому щоку згори донизу. Його вигляд розбудив у Корсо якийсь спогад, він здався йому схожим на когось. Можливо, він нагадав йому високого чоловіка, який грав на автоматі в барі Макарової. Хоч його пам'ять говорила про щось більше. Спогад, який він розбудив у Корсо, був далекий і неясний. Але, перш ніж він устиг проаналізувати його, з'явилося вільне таксі, і якийсь суб'єкт у брудному пальті з валізкою в руці посилав йому сигнали з протилежного боку вулиці. Корсо скористався тим, що таксист дивився на нього, швидко спустився з хідника й сів у машину під самим носом в іншого ймовірного пасажира.

Він попросив водія зменшити гучність радіо й примостився на задньому місці, споглядаючи невидющими очима навколишній рух. Його опановував блаженний спокій щоразу, коли він зачиняв за собою дверцята таксі. Так ніби він укладав перемир'я з навколишнім світом: усе завмирало за віконцем на час його переїзду. Він відкинув голову на спинку сидіння, готуючись провалитися в спокій.

Але настав час подумати й про речі серйозні: такі, як «Книга про Дев'ять Дверей» і поїздка в Португалію, перший етап його подорожі. Але Корсо не міг зосередитися. Зустріч з удовою Енріке Тайлефера залишила висіти в повітрі чимало запитань, і це розбудило в ньому зайву тривогу. Щось тут було не так, йому здавалося, ніби він дивиться на пейзаж не під тим кутом. І навіть більше: після того як машина постояла перед кількома червоними світлофорами, він зрозумів, що в його пам'ять знову й знову вторгається образ шофера з «ягуара». Це вселяло в нього неспокій. Він був переконаний, що ніколи не бачив того чоловіка раніше, перш ніж побачив його в барі Макарової. Але ірраціональний спогад не хотів його покинути. Я тебе знаю, сказав він собі. Не сумніваюся, що знаю. Колись дуже давно я зустрівся зі схожим на тебе типом. І знаю, що ти десь тут. У темному куточку моєї пам'яті.

Груші^[20] ніде не було видно, але це вже не мало значення. Прусаки відступали з висоти, на якій стояла Каплиця Святого Ламберта, а легка кавалерія Сюмона й Сюберві переслідувала їх по п'ятах. З лівим флангом не було ніякої проблеми: червоні формування шотландської піхоти розбито атакою французьких кірасирів. У центрі дивізія Жерома нарешті взяла Гугумон. А на північ від гори Сен-Жан сині підрозділи чудової Старої Гвардії групувалися повільно, але невблаганно, й Веллінгтон, забувши про порядок, займав невеличке село Ватерлоо.

Лукас Корсо оглянув поле битви. Домогтися вирішального зламу в битві міг, звичайно, Ней. Сміливець зі сміливців. Корсо поставив його попереду, з Ерлоном та з дивізією Жерома чи з тим, що від неї залишилося, і примусив їх просуватися аu pas de charge^[21] дорогою на Брюссель. Коли вони увійшли в контакт із британськими формуваннями, Корсо трохи відкинувся в кріслі й стримав подих, усвідомлюючи свою відповідальність: щойно за півхвилини він ухвалив рішення про життя й смерть 22 000 тисяч людей. Він утішався цим почуттям, вторгаючись у сині й зелені шереги вояків, милуючись розкішною зеленню лісів Суаня, бурими плямами пагорбів. Боже, яка чудова буде битва!

Удар виявився потужним, так їм і треба. Військо Ерлона розвалилося, як хатина ледачого поросяти, а Ней і військо Жерома витримало свою лінію. Стара Гвардія просувалася вперед, усе змітаючи на своєму шляху, й англійські каре зникали з мапи одне за одним. Веллінгтон не мав тепер іншого виходу як відступити, й Корсо перехопив його на дорозі в Брюссель резервами французької кавалерії. Потім повільно й розмірено став готувати фінальний удар. Тримаючи Нея між великим і вказівним пальцем, він просунув його вперед на три шестикутники. Підсумував фактори могутності, звірившись із таблицями; відношення було 8 до 3. З Веллінгтоном покінчено. Про всяк випадок він залишив ще невеличку щілину. Звірився з таблицею співвідношень і з'ясував, що 3 вистачить. Його опанувала невеличка тривога, поки він намагався оцінити відповідний фактор випадковості. Він оцінив його цифрою 5. Він усміхнувся кутиком рота, завдавши удару нігтем по синій фігурці Наполеона. Уявляю, як ти почуваєшся, друже. Веллінгтон та його останні нещасні п'ять тисяч були вбиті або взяті в полон, й Імператор щойно виграв битву під Ватерлоо. Аллонзанфан.^[22]