Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 10)
Підбори секретарки цокали по лакованій дерев'яній підлозі. Лукас Корсо йшов за нею довгим коридором — стіни світло-кремового кольору, розсіяне світло, негучна музика, — поки вони не опинилися перед важкими дубовими дверима. Він підкорився наказу трохи зачекати, а потім, коли секретарка зникла за дверима, знову вийшла й усміхнулася йому короткою безвиразною усмішкою, увійшов до кабінету. Варо Борха сидів у нахиленому кріслі, обтягнутому чорною шкірою перед важким письмовим столом із червоного дерева. За вікном відкривалася чудова панорама Толедо: старі дахи, пофарбовані в колір охри, готичний шпиль собору на тлі чистого блакитного неба, на обрії сіре громаддя Алькасара.
— Сідайте, Корсо. Як ваші справи?
— Добре.
— Вам довелося зачекати.
Це було не вибачення, а лише констатація факту. Корсо скривив рота.
— Не турбуйтеся. Цього разу мені довелося чекати лише сорок п'ять хвилин.
Варо Борха навіть не завдав собі мороки усміхнутися бодай трохи, поки Корсо сідав у крісло, призначене для гостей. На столі не було нічого, крім складної системи телефонів та внутрішнього переговорного обладнання найсучаснішої конструкції, тому поверхня стола віддзеркалювала не лише господаря кабінету, а й частину краєвиду за вікном. Варо Борха мав десь років п'ятдесят. Його обличчя й лисина були вкриті бронзовою засмагою, і він мав досить респектабельний вигляд, хоч його респектабельність викликала сумнів. Очі він мав маленькі, рухливі й хитрі; свій чималий живіт він маскував під химерними камізельками, під піджаками, пошитими на замовлення, й був наче маркізом із бурхливою й розгульною молодістю, яка привабила до себе увагу поліції, і йому довелося рятуватися від звинувачення в шахрайстві, добровільно виїхавши на чотири роки до Бразилії та Португалії.
— Я хочу показати вам одну річ.
Він мав грубі манери, які майже переходили в брутальність, що її він ретельно культивував. Корсо побачив, як він підвівся й підійшов до невеличкої вітрини, відчинив її ключиком на кінці золотого ланцюжка, якого дістав із кишені. Варо Борха не мав комерційних стосунків із публікою — він брав участь лише в найважливіших міжнародних аукціонах — і його каталог ніколи не включав у себе більш ніж півсотні обраних заголовків. Але він знаходив рідкісні книжки в усіх куточках світу, застосовуючи найбрутальніші методи, щоб прибрати їх до своїх рук, а потім спекулював ними відповідно до коливань на ринку. Він працював із колекціонерами, книгарями, граверами, друкарями й постачальниками, такими, як Лукас Корсо.
— Як вона вам здається?
Корсо простяг руки, щоб узяти книжку з тією обережністю, яку виявить кожен, беручи на руки кількамісячне немовля. Книжка була оправлена в коричневу шкіру й прикрашена золотим орнаментом, притаманним тій епосі, і її стан збереження був відмінним.
—
— Три дні тому. Венеція, тисяча п'ятсот сорок п'ятого року.
— Звичайно. Воно повне?
— Безперечно, повне. Усі гравюри в цьому виданні, за винятком чотирьох, відтворюють ті, які були опубліковані у виданні 1499 року.
— Мій клієнт надав би перевагу першому виданню, спробую умовити його на друге… П'ять років тому в нього з рук вислизнув примірник на аукціоні в Монако.
— Що ж, нехай вирішує.
— Мені знадобляться два тижні, щоб установити з ним контакт.
— Я хотів би вести з ним переговори безпосередньо, — Варо Борха усміхнувся усмішкою акули, яка готується напасти на плавця. — Звичайно, я шануватиму ваші комісійні, й ви одержите звичайний відсоток.
— Про це й мови не може бути. Швейцарець —
Варо Борха іронічно посміхнувся.
— Ви нікому не довіряєте, чи не так?.. Гадаю, немовлям ви аналізували молоко своєї матері, перш ніж почати його смоктати.
— А ви, гадаю, продали б своє молоко.
Варо Борха пильно подивився на мисливця за книжками, у якому не було тепер нічого ані від кролика, ані від його симпатичної усмішки; він радше скидався тепер на вовка, який вищирив ікла.
— Знаєте, що мені подобається у вашому характері, Корсо? Та природність, і з якою ви погоджуєтеся на роль найманого вбивці, тоді як навколо розвелося стільки демагогів і йолопів. Ви виглядаєте одним із тих слабохарактерних і небезпечних індивідів, котрих так боявся Юлій Цезар… Як ви спите?
— Без задніх ніг.
— А я певен, що ні. Я ладен поставити дві готичні книжки на те, що ви належите до людей, які довго лежать у темряві з розплющеними очима… Хочете, скажу вам одну річ? Я інстинктивно боюся людей худих, свавільних і сповнених ентузіазму. Я користуюся їхніми послугами лише тоді, коли йдеться про добре оплачених поденників, людей, які не мають ані землі, ані комплексів. Я не довіряю тим, хто хвалиться батьківщиною, родиною або справою.
Книгар знову поставив
— Ви маєте друзів, Корсо?.. Я іноді запитую себе, чи така людина, як ви, може їх мати?
— Ідіть ви в дупу.
Це побажання було висловлене з бездоганною холодністю. Варо Борха свідомо усміхнувся повільною усмішкою. Він не видавався ображеним.
— Маєте слушність. Ваша дружба анітрохи мене не цікавить, бо я купую лояльність за гроші — найману, солідну й тривалу. Хіба не так? Я ціную професійну честь чоловіка, що виконує свій контракт, навіть якщо король, який його найняв, утік, навіть якщо битву програно й немає очевидного порятунку…
Він дивився на Корсо брутальним, провокативним поглядом, стежачи за його реакцією. Але той обмежився нетерплячим жестом, доторкнувшись, не дивлячись на нього, до годинника, який був у нього на лівому зап'ястку.
— Усе інше викладіть мені письмово, — сказав він. — У листі. Адже ви ніколи не платили мені за те, щоб я сміявся з ваших жартів.
Варо Борха, схоже, замислився над цією реплікою. Потім погодився з усе ще насмішкуватим виразом обличчя:
— Ви знову маєте рацію, Корсо. Повернімося до справ… — Він розглянувся навколо, перш ніж зосередитися на темі. — Ви пам'ятаєте
— Так, видання 1870 року, дуже рідкісне. Я дістав вам один примірник два місяці тому.
— Той самий клієнт тепер просить дістати
— Ви говорите про клієнта чи про трактат? Ви надто зловживаєте займенниками.
Похмурий погляд Варо Борхи показав, що він не вельми оцінив коментар Корсо.
— Не всі ми володіємо вашою прозорою й лаконічною прозою, Корсо. Я говорив про книжку.
— Це ельзевір[28] сімнадцятого сторіччя. Великий ін-фоліо з гравюрами. Вважається найкращим трактатом із фехтування. І найдорожчим.
— Покупець готовий заплатити за нього, скільки попросять.
— Тоді ви його мені знайдіть.
Варо Борха знову сів у своє крісло біля вікна, крізь яке можна було милуватися панорамою старовинного міста, схрестив ноги, задоволений, і засунув указівні пальці в кишені жилета. Було очевидно, що справи в нього йдуть добре. Вельми небагато з його кваліфікованих європейських колег могли дозволити собі таку панораму за своїм робочим столом. Але Корсо не був уражений. Ці суб'єкти надто залежали від таких людей, як він, і це не треба було пояснювати нікому з них двох.
Він поправив свої погнуті окуляри й подивився на книгаря.
— А що ми робитимемо з
Варо Борха завагався між антипатією й інтересом, подивившись на вітрину, а потім на Корсо.
— Гаразд, — сказав він крізь зуби. — Домовляйтеся зі швейцарцем.
Корсо кивнув головою, не хизуючись своєю маленькою перемогою. Швейцарець не існував, але це стосувалося тільки його. Для такої книжки покупців не бракувало.
— Поговорімо про
— Поговорімо. Ви беретеся за цю роботу?
Корсо вкусив себе за шкіру вказівного пальця, біля самого нігтя. Він акуратно виплюнув її на бездоганно чистий стіл.
— Уявіть собі на мить, що ваш примірник фальшивий. А автентичний — один і з тих двох. Або жоден із них.
Варо Борха, невдоволений, здавалося, шукав поглядом на столі клаптик від шкіри вказівного пальця Корсо. Зрештою відмовився від цієї спроби.
— У такому разі, — сказав він, — ви повідомите про це мені й виконуватимете мої інструкції.
— Розкажіть про них.
— Усьому свій час.
— Я наполягаю. Розкажіть про них.
Корсо помітив, що книгар на мить завагався. У тому закутні його мозку, де ховався його мисливський інстинкт, щось почало клацати.
— Це ми вирішуватимемо в процесі роботи, — нарешті відповів Борха.