Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 11)
— А що ми будемо вирішувати? — Корсо почав дратуватися. — Одна з книжок зберігається в приватній колекції, а друга в публічній фундації; жодна не продається. Це означає, що тут усе закінчується: мій клопіт і ваші претензії. Я вам повідомляю: той чи той примірник або фальшивий, або ні. У будь-якому випадку я забираю свої гроші, й бувайте здорові.
Ви мислите надто просто, сказала йому усмішка книгаря.
— Не зовсім так… — заперечив він.
— Цього я й боюся… Ви щось надумали, так?
Варо Борха трохи підняв одну руку, дивлячись на її віддзеркалення у відполірованій поверхні стола. Потім повільно її опустив, поки вона з'єдналася зі своїм віддзеркаленням. Корсо дивився на цю вузьку й волохату руку з величезним золотим кільцем на мізинці. Він знав її досить добре. Він бачив, як вона підписувала чеки на рахунках, яких не існувало, підписувала очевидні фальшиві відомості, потискала руки, які готувалася зрадити. Він і досі чув підозріле
— Я не переконаний, — сказав він уголос, — що хочу взятися за цю роботу.
Варо Борха, певно, вловив зміну тону в його голосі, бо змінив свою поведінку. Він сплів тепер пальці під підборіддям, нерухомий, світло з вікна підзолочувало його досконалий брунатний череп. Здавалося, він замислився, не відриваючи погляду від Корсо.
— Я ніколи не розповідав вам, чому я став книгарем?
— Ні. І мені до цього байдужісінько.
Борха театрально зареготав. Це означало, що свою історію він усе одно розповість. Безглуздий протест Корсо, схоже, проминув повз його увагу. Поки що.
— Я плачу вам за те, щоб ви погоджувалися вислухати все, що мені заманеться вам розповісти.
— Але цього разу ви мені ще не заплатили.
Його співрозмовник висунув шухляду, дістав звідти чекову книжку й поклав її на стіл, поки Корсо озирався навколо з удаваною байдужістю. Для нього це була вирішальна мить: він міг або чемно попрощатися й піти, або залишатися в кабінеті, чекаючи подальшого розвитку подій. Також настала мить, щоб йому запропонували чогось випити, але його замовник не належав до цього класу амфітріонів. Тож він лише стенув плечима, доторкнувшись ліктем до пляшки з джином, яка відстовбурчувала одну з його кишень. Ситуація була абсурдною. Він чудово знав, що не піде звідси незалежно від того, чи сподобається те, що йому зараз запропонують, чи ні. І Варо Борха також це знав. Він написав цифру, поставив свій підпис, одірвав чек із книжечки й посунув його до співрозмовника.
Корсо поглянув на чек, не доторкаючись до нього.
— Ви мене переконали, — зітхнув він. — Я уважно слухаю вас.
Книгар ніяк не виразив свій тріумф. Він лише подивився на співрозмовника впевненим і холодним поглядом, ніби щойно йому вдалося покінчити з неприємною, але важливою формальністю.
— Я потрапив у цю сферу діяльності цілком випадково, — почав він розповідати. — Просто одного дня, коли в кишенях у мене було порожнісінько, помер мій двоюрідний дід і залишив мені в спадщину свою бібліотеку — більше в нього не було нічого. Близько двох тисяч томів, із них лише сотня книжок справді вартісних. Але серед них було перше видання
— Що вам дуже пощастило.
— І ви сказали цілковиту правду, — погодився Варо Борха нейтральним і впевненим голосом. Він говорив без того самовдоволення, яким хизуються тріумфатори, коли розповідають про себе. — У ті часи я нічого не знав про колекціонерів рідкісної літератури, хоча зрозумів головне: люди схильні платити великі гроші за книжки, які зустрічаються дуже рідко… А в мене такі книжки були. Тоді я вивчив слова й вирази, про які раніше не мав жодного уявлення, такі, як колофон, скульпторське долото, золотий перетин, суперекслібрис… І коли я справді приохотився до свого ремесла, я дещо відкрив: є книжки для продажу, а є для зберігання. Щодо цих останніх, то бібліофіл поринає в них наче в релігію — на все життя.
— Дуже зворушливо. А тепер скажіть мені, який стосунок мають
— Ви мене запитали, що буде, якщо мій примірник виявиться фальшивим… На це запитання я можу відповісти вже тепер: він фальшивий.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю з абсолютною точністю.
Корсо скривив рота. Цим жестом він передав свою думку про абсолютну точність у бібліофіли.
— Але ж, в
— Так, — погодився Варо Борха. — Хоч Матеу припустився невеличкої помилки. Він називає вісім гравюр, замість дев'ятьох, які є в нашому примірнику. Його формальна автентичність також не є переконливою. Згідно з бібліографіями примірники Фаргаша та Унгерн також добрі.
— То, може, добрими є всі три?
Книгар зробив заперечливий жест.
— Це неможливо. Акти процесу друкаря Торк'я не залишають жодного сумніву: зберігся лише один примірник, — Борха загадково посміхнувся. — До того ж я маю й інші аргументи для свого висновку.
— Наприклад?
— Це не входить до вашої компетенції.
— Тоді навіщо я вам потрібен?
Варо Борха відхилився назад у своєму кріслі й підвівся на ноги.
— Ходімо зі мною.
— Я вже вам сказав, — Корсо похитав головою, — що ваша історія мені не цікава.
— Брешете. Ви помираєте від цікавості, й тепер ви можете задовольнити її задарма.
Він узяв чек великим і вказівним пальцями, поклав його в кишеню камізельки. Після чого повів Корсо до кручених сходів, що вели на вищий поверх. Книгар мав свій офіс у задній частині власної оселі середньовічного будинку, який стояв у стародавньому кварталі міста і за який він заплатив цілу маєтність. Він вийшов у коридор, який сполучався з вестибюлем і парадними дверима, й привів Корсо до дверей, які відчинялися завдяки модерновій системі безпеки. Кімната була велика, мала підлогу з чорного мармуру, балки на стелі й вікна заґратовані стародавніми ґратами. Тут був також робочий стіл, шкіряні крісла й великий кам'яний камін. Усі стіни були покриті вітринами з книжками й гравюрами у красивих рамках: Гольбейн і Дюрер, як визначив Корсо.
— Гарно тут, — визнав він. Раніше він тут ніколи не був. — Але я завжди гадав, що ви тримаєте свої книжки на складі в підвалі.
Варо Борха зупинився поруч із ним.
— Ці книжки належать тільки мені. Жодна з них не продається. Дехто збирає лицарські романи або романи про кохання. Видання
— Можна подивитися ближче?
— Для цього я вас сюди й привів.
Корсо ступив кілька кроків уперед. Книжки були у стародавніх оправах, у дерев'яних палітурках, обтягнутих шкірою, й палітурках із сап'яну, прикрашених блискітками й малюнками. Мармурова підлога заскрипіла під його нечищеними черевиками, коли він підійшов до однієї з вітрин, нахилившись, щоб роздивитися її вміст:
— Немає нічого прекраснішого, правда? — сказав Варо Борха, який у важно стежив за його рухами. — Аніж цей м'який блиск золота на шкірі під склом… Не кажучи вже про ті скарби, які під ними ховаються: століття досліджень, мудрості. Відповіді на таємниці всесвіту й на запитання людського серця. — Він трохи підняв руки й опустив їх по боках, відмовляючись виразити словами свою гордість володаря. — Я знаю людей, готових здійснити вбивство за таку колекцію.
Корсо кивнув головою, не відриваючи погляду від книжок.
— Ви, наприклад, — докинув він. — Хоч і не власними руками. Ви знайшли б когось іншого, хто вчинив би вбивство за вас.
Варо Борха зневажливо засміявся.
— У цьому перевага грошей: ти можеш найняти собі виконавців брудної роботи. А сам залишишся чистим.
Корсо подивився на книгаря.
— Це як подивитися на речі, — сказав він після хвилинних роздумів; схоже, він і справді міркував над цим. — Але я більше зневажаю тих, котрі не хочуть бруднити собі руки. Тих, хто залишається чистим.
— Мені байдуже, кого ви зневажаєте; тож займімося серйозними справами.
Варо Борха пройшовся перед вітринами. У кожній було по сотні томів.
—
Він дістав один із томів, ін-фоліо, оправлений у чорну шкіру на венеціанський зразок без зовнішнього заголовка, але з п'ятьма нервюрами на спинці й золотим п'ятикутником на першій обкладинці. Корсо взяв книжку до рук, відкривши її з великою обережністю. На першій сторінці був напис латиною: