Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 7)
— Донедавна цей рукопис належав вашому чоловікові, — він на мить завагався, перш ніж закінчити фразу. — Царство йому небесне.
Вона повільно кивнула головою, так ніби це все прояснювало, й відкрила теку. Корсо дивився через її плече на стіну. Там між оригіналом Тапієса[13] і ще однією олійною картиною з нерозбірливим підписом висів дитячий малюнок із яскравими кольорами: «Ліана Ласаука. Курс 1970-71». Корсо, либонь, розчулився б, якби квіти, дівчатка у вишиванках та з білявими косами витискали в нього сльози, але він не належав до цієї категорії чоловіків. Тому він байдуже перевів погляд на іншу рамку, меншу й срібну, де покійний видавець Енріке Тайлефер С. А. із золотим келихом для дегустації на шиї та у фартусі, який робив його схожим на масона, усміхався в об'єктив; у правій руці він тримав розкритою одну зі своїх найпопулярніших кулінарних книг, а в лівій піднімав таріль із поросям, яке намірявся приготувати по-сеговійському. Він здавався щасливим і пузатим, радий-радісінький, що зараз посадить у піч смачне порося. Корсо подумав, що його передчасний відхід зі сцени життя принаймні звільнив його від численних проблем, пов'язаних із холестерином і сечовою кислотою. Він також себе запитав із суто професійною цікавістю, до яких хитрощів удавалася Ліана Тайлефер, коли хотіла спізнати оргазм у сексуальній грі зі своїм чоловіком. Саме з цією думкою він знову подивився на ноги та бюст удови, але до певного висновку не дійшов. Однак вона здалася йому надто жінкою, щоб задовольнитися молочним поросям.
— Це Дюма, — сказала вона, й Корсо відразу стрепенувся, мобілізувавши свою увагу. Ліана Тайлефер постукала своїми фарбованими нігтями по пластикових обгортках, які захищали сторінки. — Це знаменитий розділ. Звичайно, я з ним знайома, — вона нахилила голову, й волосся впало їй на обличчя. Крізь цю біляву завісу вона з підозрою подивилася на свого гостя. — …Як цей рукопис опинився у вас?
— Ваш чоловік його продав. Я хочу з'ясувати, чи це оригінал.
Вдова стенула плечима.
— Наскільки мені відомо, він автентичний, — вона глибоко зітхнула, повертаючи рукопис. — Продав, кажете?.. Дивно… — Вона на мить замислилася. — Енріке дуже цінував ці папери.
— Можливо, ви пригадаєте, де він їх добував?
— Не можу вам сказати. Гадаю, хтось їх йому дарував.
— Він колекціонував автографи?
— Єдиним, який я знала, був цей.
— Він ніколи не говорив про свій намір продати його?
— Ні. Уперше я про це довідалася від вас. Хто його купив?
— Один книгар, мій клієнт. Він відразу виставить його на аукціон, коли я зберу інформацію.
Ліана Тайлефер вирішила приділити справі трохи більше інтересу. Акції Корсо знову трохи піднялися на місцевій біржі. Він скинув окуляри, щоб протерти їх пом'ятою хусточкою. Без окулярів він здавався вразливішим, і він це знав. Усі хотіли допомогти йому перейти через вулицю, коли він блимав очима, як короткозорий кролик.
— То в цьому полягає ваша робота? — запитала вона. — Ви перевіряєте автентичність рукописів?
Він зробив широкий стверджувальний жест. Вдова тепер трохи розпливалася перед його очима, але здавалася ближчою.
— Іноді. Я також шукаю рідкісні книжки, гравюри та речі рідкісного стилю. Цим заробляю собі на життя.
— Заробляєте скільки?
— Коли як. — Він начепив окуляри, й контури жінки знову чітко вималювалися на його сітчатці. — Іноді багато, а іноді мало; ринок має свої стрибки й провали.
— Отже, ви працюєте таким собі детективом? — запитала вона насмішкуватим тоном. — Детективом книжок?
Настала мить усміхнутися. Що він і зробив, показавши передні зуби зі скромністю, яку розрахував до міліметра. Ну ж бо, усиновіть мене, благала ця усмішка.
— Атож. Можна назвати мою роботу й так.
— І ви прийшли до мене за дорученням свого клієнта…
— Справді. — Тепер він мав підстави відчути більшу впевненість, постукавши по рукопису суглобами пальців. — Адже рукопис прийшов звідси. З вашого дому.
Вона повільно кивнула головою, дивлячись на килим. Здавалося, вона міркує про щось.
— Чудасія, — сказала вона за мить. — Я не уявляю собі, щоб Енріке захотів продати цей оригінальний рукопис Дюма. Хоч останніми днями він поводився дивно… Як ви сказали звуть того книгаря? Який став власником рукопису.
— Я не сказав, як його звуть.
Вона подивилася на нього згори вниз зі спокійним подивом. Схоже, вона звикла давати чоловікам не більше трьох секунд, перш ніж вони виконували її бажання.
— То скажіть.
Корсо трохи зачекав, поки нафарбовані нігті Ліани Тайлефер почали нетерпляче барабанити по підлокітнику канапи.
— Його звуть ла Понте, — повідомив він нарешті. Це був ще один із його трюків: щоб іншим здавалося тріумфом те, що насправді було тривіальною поступкою з його боку… — Ви його знаєте?
— Звичайно, знаю. Він був постачальником мого чоловіка. Приходив сюди іноді й приносив ці безглузді фейлетони. Сподіваюся, він має розписку від мого чоловіка, яка підтверджує, що він продав йому рукопис… Я хотіла б мати її копію, якщо вам буде не важко.
Корсо невиразно кивнув головою, нахилившись до неї ближче.
— Ваш чоловік дуже любив Александра Дюма?
— Чи він його любив, запитуєте? — усміхнулася Ліана Тайлефер. Вона відкинула назад волосся, й тепер її очі насмішкувато виблискували. — Ходімо зі мною.
Вона підвелася на ноги, але так повільно, наче вкладала в цей рух усю вічність, і поправила спідницю, озираючись навколо, ніби вже забула, навіщо підвелася. Вона була набагато вища, ніж Корсо, хоч і стояла на низьких підборах. Вона повела його до сусіднього кабінету. Ідучи за нею, він дивився на її широку, як у плавчихи, спину й вузьку, але не занадто талію. Він нарахував їй тридцять років. Схоже, вона перетворювалася на одну з тих нордичних матрон зі стегнами, які ніколи не засмагають під сонцем, створених, щоб без зусиль народжувати Ериків та Зигфрідів.
— Якби то тільки був Дюма, — сказала вона, показуючи на внутрішність кабінету. — Погляньте-но.
Корсо зробив, як вона сказала. Стіни були обставлені дерев'яними стелажами, які вгиналися під вагою товстих квадратних томів. Корсо відчув, як у нього виступила слина завдяки професійному рефлексу. Поправляючи окуляри, він ступив до полиць.
— Вражає, — коментував Корсо. — Скільки тут заголовків?
— Не знаю. Дві тисячі з лишком. Три тисячі. Майже всі фейлетони у своїх перших виданнях, вони були оправлені відразу потому, як виходили їхні передплатні видання… Тут також зібрані ілюстровані томи. Мій чоловік колекціонував усю цю літературу з шаленою пристрастю, платячи повні суми, які просили за них.
— Справжній аматор, як я бачу.
— Аматор? — Ліана Тайлефер витиснула із себе посмішку. — Це була божевільна пристрасть.
— А я вважав, що гастрономія…
— Книжки з куховаріння — це був його спосіб заробляти гроші. Енріке мав щось від царя Мідаса. Кожен дешевий рецепт перетворювався на видавничий успіх у його руках. Але його справжня любов була в цьому. Він мав звичай замикатися тут і гортати давні романи-фейлетони. Вони, як правило, друкувалися на поганому папері, й він зберігав їх із великою одержимістю. Бачите термометр і вимірювач вологості?.. Він міг декламувати напам'ять цілі сторінки своїх улюблених творів. У нього часто виривалися захоплені вигуки. А останні місяці він писав.
— Історичний роман?
— Роман-фейлетон. Дотримуючись усіх загальників жанру, наприклад, — вона підійшла до полиці й узяла звідти важкий рукопис, аркуші там були зшиті вручну. Вони були списані літерами, великими й круглими, з одного боку. — Як вам видається заголовок?
—
— І неймовірно важко — наче свинець, — сказала вона, ставлячи рукопис на місце. — І безліч анахронізмів. І вкрай безглуздо, повірте мені. Я знаю, про що кажу: у кінці кожної сесії письма він читав мені сторінку за сторінкою, до самого кінця, — вона кілька разів ударила долонею по заголовку, виведеному великими каліграфічними літерами. — Господи! Присягаюся вам, я зненавиділа й цього пажа, й ту лисицю, його королеву.
— Він мав намір опублікувати свій роман?
— Звичайно. Під псевдонімом. Либонь, він вибрав би Трістан де Лонгвіль, Паоло Флорентіні або щось подібне. Вигадувати імена було в його дусі.