Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 6)
Один із клієнтів намагався привернути до себе увагу Макарової, вимагаючи подати йому безалкогольне пиво, але вона відмахнулася від нього. Вона стояла нерухомо біля бару, сигарета досі жевріла в її роті, й вона дивилася крізь дим. Історія захопила її.
— Це все? — запитав Корсо.
Ла Понте зробив невизначений жест.
— Я був спробував відмовитися, бо знав його захоплення. Він був із тих людей, котрі готові продати душу за якийсь рідкісний рукопис. Але він був сповнений рішучості. «Якщо ви не візьмете, то віддам його комусь іншому», — сказав він. Тут, звичайно, я заковтнув гачок. Я маю на увазі гачок комерційної вартості.
— Міг би й не пояснювати, — уточнив Корсо. — Я не знаю іншого гачка, на який ти міг би зловитися.
У пошуках людської теплоти ла Понте обернувся до Макарової, але в її свинцевих очах теплоти знайшлося не більше, аніж у норвезькому фіорді о третій годині ранку.
— Як приємно жити, коли всі тебе люблять, — пробурчав він із розпачливою люттю.
Індивід, який любив безалкогольне пиво, явно відчував спрагу, помітив Корсо, бо знову став кликати барменку.
Макарова, дивлячись на нього скоса й не змінюючи пози, запропонувала йому пошукати інший бар, поки він не дістав по писку. Трохи поміркувавши, настирливий відвідувач, схоже, зрозумів суть пропозиції й пішов геть.
— Енріке Тайлефер був типом рідкісним. — Ла Понте знову пригладив волосся, відкинувши на готову його прийняти лисину, не гублячи з виду розкішну руду дівчину в дзеркалі над баром. — Він хотів, щоб я продав манускрипт, розрекламувавши його продаж. — Він знизив тон, щоб не сполохати свою блондинку. — «Для когось це буде великим сюрпризом», — сказав він мені таємничим голосом. Він підморгнув мені, наче мав намір добре повеселитися. А через чотири дні його знайшли мертвим.
— Мертвим, — горловим голосом повторила Макарова, смакуючи цей термін і виявляючи все більшу зацікавленість в історії.
— Самогубство, — пояснив Корсо, але вона стенула плечима, наче не бачила істотної різниці між самогубством і вбивством.
Існував сумнівний рукопис і безсумнівний труп, чого було цілком досить для драми.
Почувши про самогубство, ла Понте похмуро кивнув головою.
— Так кажуть.
— Ти не видаєшся дуже переконаним.
— А я й не переконаний. Усе це видається досить дивним, — він ще раз наморщив лоба й спохмурнів, забувши про дзеркало. — Мені воно погано пахне.
— Тайлефер тобі ніколи не розповідав, як він роздобув рукопис?
— Спочатку я його не запитав. А потім стало пізно.
— А з вдовою ти розмовляв?
Згадка про вдову прояснила обличчя книгаря. Тепер він усміхався від вуха до вуха.
— Про це я тобі неодмінно розповім, — сказав він тоном фокусника, який забув у своєму кошику надзвичайно ефектний трюк. — Це буде тобі оплатою за твої послуги. Адже я не зможу запропонувати тобі навіть десяту частину того, що ти заробиш у Варо Борха за
— Так само поведусь і я, коли ти знайдеш свого
Ла Понте знову показав себе ображеним. Для циніка його масштабу, подумав Корсо, він виявляє себе надто вразливим у час аперитиву.
— Я думав, ти допомагаєш мені по дружбі, — запротестував книгар. — Ну… Ти ж знаєш… Клуб гарпунерів із Нантикета. Тому я собі й дозволив…
— Дружба. — Корсо розглянувся довкола, ніби шукаючи, хто пояснив би йому значення цього слова. — Бари й цвинтарі наповнені нерозлучними друзями.
— На чиєму боці ти перебуваєш, сучий сину?
— На своєму власному, — сказала Макарова. — Корсо завжди перебуває на своєму боці.
Але цієї миті, на превеликий для себе смуток, ла Понте побачив, що дівчина з пишним бюстом пішла геть, узявши під руку елегантного суб'єкта з ходою франта. Корсо й далі дивився на товстуху біля грального автомата. Витративши свою останню монету, вона сиділа, глибоко засмучена, опустивши руки. Біля важелів і кнопок її замінив високий і смуглявий індивід. Він мав чорні густі вуса й шрам на обличчі. Його вигляд пробудив у Корсо знайомий миттєвий спогад, який промайнув, не конкретизувавшись. Товстуха в розпачі дивилася, як автомат випльовував новому гравцеві майже безперервну низку монет.
Макарова запросила Корсо випити безкоштовно останній кухоль пива. Цього разу ла Понте мусив заплатити за свою випивку власні гроші.
II. Рука мерця
Міледі всміхнулася, й д'Артаньян відчув,
що готовий продати душу за цю усмішку.
Існують вдови невтішні і вдови, яких захоче втішити будь-який чоловік. Ліана Тайлефер, безперечно, належала до другої категорії. Вона була висока й русява, з білою шкірою і млявими рухами. Це був тип жінки, якій потрібна вічність для того, щоб дістати сигарету й видихнути перший клубок диму, й вона це робить, дивлячись у вічі співрозмовнику-чоловікові зі спокійним апломбом, якому сприяють її певна схожість на Кім Новак,[12] щедрі анатомічні форми, майже занадто щедрі, й банківський рахунок, що дістався їй як єдиній спадкоємиці покійного видавця Тайлефера, власника фірми, щодо якої слово «платоспроможна» звучить як боязкий евфемізм. Дивовижно, яку купу грошей можна заробити, видаючи книги з кулінарії, наприклад
Помешкання вдови розташувалося у старовинному палаці, який колись належав маркізу де лос Алумбресу, а потім був перебудований на розкішні апартаменти. Що ж до оздоблення, то на смак його власників, схоже, впливали брак часу й надмір грошей. Бо як інакше можна було пояснити присутність порцеляни з Льядро — Лукас Корсо відразу впізнав у ній відому дівчинку із селезнем — на одній полиці із саксонськими пастушками, задля яких, поза всяким сумнівом, будь-який доскіпливий антиквар душу витряс би з небіжчика Енріке Тайлефера або його сеньйори. Був тут письмовий стіл, мабуть, від фірми «Бідермаєр», й фортепіано «Стейнвуд» біля дуже дорогого східного килима. Стояла тут також величезна канапа, обтягнута білою шкірою, на якій Ліана Тайлефер у будь-яку мить могла схрестити свої напрочуд гарні ноги, що їх чорна спідниця, адекватна для жалобного вбрання, відкривала лише на долоню вище колін у сидячій позі, але дозволяла вгадувати любострасні лінії, що повзли нагору до тіні й таємниці, — розповідав Лукас Корсо згодом, коли згадував про цю сцену. Тут треба уточнити, що коментарем Корсо нехтувати не слід, бо він лише на вигляд належав до одного з тих недорікуватих суб'єктів, якого легко уявити, що він живе зі старою матір'ю, яка плете панчохи, а по неділях приносить синові в ліжко філіжанку гарячого шоколаду. Ми часто бачимо в кіно, як такий син сам-один іде за домовиною під дощем із почервонілими очима й белькоче одне тільки слово «мамо!» з невтішним горем покинутого сироти. Але Корсо не був покинутий у своєму житті. Він також не мав матері. І той, хто з ним знайомився ближче, зрештою запитував себе, а чи мав він її бодай коли-небудь.
— Мені прикро турбувати вас за таких обставин, — сказав Корсо.
Він сидів перед вдовою в накинутому плащі й парусиновою сумкою на колінах. Він сидів випростаний на краєчку стільця, тоді як очі Ліани Тайлефер — сталево-сині, великі й холодні — роздивлялися його згори вниз, намагаючись помістити його в одну з відомих їй чоловічих категорій. Корсо розумів, які труднощі намагалася подолати вдова, й дав їй змогу роздивлятися себе, не намагаючись створити якесь певне враження. Він знав, як відбувається цей процес, і знав, що в ці хвилини його акції на біржі цінностей «Тайлефер, вдова» падають. Це обмежувало його шанси зневажливою цікавістю, крім того, йому вже довелося чекати десять хвилин у вітальні, воюючи зі служницею, яка прийняла його за набридливого торговця й хотіла виставити за двері. Але тепер вдова раз у раз позирала на теку, яку Корсо дістав із сумки, й справи почали змінюватися. Щодо нього, то він намагався витримувати крізь свої погнуті окуляри погляд Ліани Тайлефер, намагаючись пропливти між двома ревучими підводними скелями — Сцилли та Харибди: Корсо був начитаний. До того ж він бачив перед собою справжню географічну мапу, де півднем були ноги й талія, а північчю — спокусливо обтягнутий светром із чорної ангорської вовни бюст.
— Нам би дуже допомогло, — заговорив він нарешті про свою справу, якби ми знали, чи знайомі ви з цим рукописом.
Він поклав теку до її рук й, роблячи так, неумисне доторкнувся пальців із довгими нігтями, покритих криваво-червоним лаком. Чи, можливо, пальці доторкнулися до нього. Байдуже, як це сталося, але відбувся легенький контакт, який показав, що акції Корсо почали підніматися; тож він не міг не виявити збентеження, відгорнувши з лоба волосся з притаманною йому незграбністю, аби дати їй зрозуміти, що зваблювати вродливих вдів — не його спеціальність. Тепер сталево-сині очі дивилися не на теку, а на нього, й у них з'явилися іскри цікавості.
— Чому я мала бути з ним знайомою? — запитала вдова.
Голос її прозвучав глухо й трохи хрипко. Либонь, вона погано спала вночі. Вона ще не витягла жодну сторінку з пластикової упаковки й не відривала погляду від Корсо, ніби хотіла почути від нього щось іще, перш ніж задовольнити свою цікавість, відкривши теку. Корсо приладнав свої окуляри на кінчику носа й зробив поважний жест, що відповідав обставинам. Поки що відбувалася суто формальна частина візиту, тому свою коронну кролячу усмішку він приберігав до відповіднішого часу.