Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 5)

Макарова поставила на прилавок ще два кухлі з пивом. Вона була висока, руда й сорокарічна, з коротко підстриженим волоссям і кільцем в одному вусі, пам'яттю про ті часи, коли вона плавала на борту російського риболовного корабля. Вона носила вузькі штани й сорочку з короткими до пліч рукавами, і її напрочуд сильні біцепси були не єдиною чоловічою ознакою, яку в ній можна було помітити. У куточку рота в неї завжди стриміла запалена сигарета, поки й гасла там. Своїм балтійським виглядом і чоловічою ходою вона нагадувала слюсаря одного з ленінградських заводів.

— Я прочитала книжку, — сказала вона Корсо. Поки вона говорила, попіл від сигарети сипався на її вогку сорочку. — Ця Боварі поводилася, як справжня ідіотка.

— Я радий, що ти відразу вловила суть.

Макарова витерла прилавок ганчіркою. З протилежного кінця кімнати, працюючи за касою, за нею спостерігала Зізі, цілковита протилежність Макаровій: набагато молодша, менша за розмірами й не така ревнива. Іноді перед самим закриттям вони напивалися й влаштовували бійку на очах у відвідувачів, які, проте, були своїми людьми. Якось, після однієї з таких сутичок і з підбитим оком, Зізі втекла, розлютована й сповнена бажання помститися. Доки вона не повернулася через три дні, сльози Макарової безперервно капали в кухлі з пивом. Того вечора бар зачинився рано, і їх бачили в під'їздах будинків, де вони стояли, обійнявшись нижче талії, ніби двоє закоханих.

— Він їде в Париж, — ла Понте показав на Корсо кивком голови. — У нього в рукаві захований туз.

Макарова зібрала порожні кухлі, дивлячись на Корсо крізь дим своєї сигарети.

— Він завжди має щось заховане, — сказала вона горловим, без емоцій, голосом. — Хоч би де він був.

Вона віднесла порожні кухлі в мийку й пішла обслуговувати інших клієнтів, хитаючи квадратними плечима. Корсо був єдиним чоловічим екземпляром, який уникав її зневажливого ставлення до протилежної статі, й вона мала звичай прощати йому, коли він не міг оплатити чергову чарку. Навіть Зізі ставилася до нього цілком терпимо. Якось, коли Макарова була затримана за те, що розбила писок поліцейському під час демонстрації геїв і лесбіянок, Зізі чекала її протягом усієї ночі, сидячи на лаві перед комісаріатом. Корсо склав їй товариство з пляшкою джину та келишками, але спершу використав свої зв'язки в поліції, щоб полегшити справу. Ця історія розбудила в ла Понте почуття абсурдної ревності.

— Чому в Париж? — запитав він, хоч його увага була зосереджена в іншому місці.

Його лівий лікоть уперся в щось чарівно м'яке. Він був у захваті, коли відкрив, що його сусідка по прилавку молода руда дівчина з величезними цицьками.

Корсо надпив ще порцію пива.

— Я також поїду до Синтри, в Португалію, — провадив він, поглядаючи на товстуху біля грального автомата. Захоплена грою, вона саме давала банкноту Зізі, щоб та розміняла її на монети. — Я виконую доручення Варо Борха.

Він почув, як його друг свиснув крізь зуби. Варо Борха — найвпливовіший книгар країни. Його каталог був відкритим і найвищої якості, а до того ж він мав солідну репутацію бібліофіла, котрий не заощаджував свої витрати. Приголомшений, ла Понте попросив ще пива й більше подробиць, зі своїм виглядом невігласа, чиє обличчя завжди жадібно спалахує, коли він чує слово «книжка». Хоч він чоловік жадібний та боягузливий, але в його характері не було заздрощів, крім тих випадків, коли йшлося про вродливу жінку, яку б можна загарпунити. У своїй професії він задовольнявся тим, що вмів заробити непогані гроші з малим ризиком, проте почував глибоку повагу до роботи й клієнтури свого друга.

— Ти чув про «Дев'ять Дверей»?

Книгар, який повільно нишпорив у кишенях, вочевидь чекаючи, коли Корсо заплатить і за цю випивку, й готувався обернутись і ліпше роздивитися свою пишну сусідку, здавалося, на мить забув про все це. Він застиг із роззявленим ротом.

— Не кажи мені, що Варо Борха хоче роздобути цю книжку…

Корсо виклав на прилавок свої останні монети. Макарова принесла їм ще дві каньї.

— Він уже її роздобув. І заплатив за неї цілий статок.

— Я певен, що він його заплатив. Адже залишилося три або чотири відомі примірники.

— Три, — уточнив Корсо. — Один у Синтрі, в колекції Фаргаша. Другий у фундації Унгерн, в Парижі. А третій було виставлено на аукціоні бібліотеки Терра-Кой у Мадриді, і його придбав Варо Борха.

Глибоко зацікавлений, ла Понте погладжував свою кучеряву борідку. Звичайно, він чув про Фаргаша, португальського бібліофіла. Щодо баронеси Унгерн, то ця божевільна старушенція стала мільйонеркою, пишучи книжки про окультизм і демонологію. Її останнім успіхом була «Гола Ізида», що побила всі рекорди продажу у великих книгарнях.

— Я тільки не розумію, — зробив висновок ла Понте, — яку вигоду для себе ти бачиш у цьому всьому?

— А тобі відома історія книжки?

— Дуже поверхово.

Корсо вмочив палець у піну від пива й почав креслити якісь малюнки на мармурі прилавка.

— Середина сімнадцятого сторіччя. Місце подій — Венеція. Головний персонаж — друкар на ім'я Аристид Торк'я, якому спало на думку видати знамениту «Книгу про Дев'ять Дверей у Царство Тіней», щось схоже на підручник, в якому навчали, як можна викликати диявола… Але час був несприятливий для такої літератури. Свята Інквізиція без особливих зусиль домоглася, щоб їй видали Торк'я. Звинувачення: стосунки з дияволом і всяке таке інше, ускладнене публікацією дев'ятьох гравюр знаменитого Delomelanicon,^[9] класичної з чорних книг, авторство якої приписують самому Люциферові…

Макарова підійшла з протилежного боку бару й зацікавлено слухала, витираючи руки сорочкою. Ла Понте не доніс свій кухоль із пивом до середини відстані до рота й з глибокою професійною жадібністю слухав розповідь друга.

— А що сталося з виданням?

— Можеш собі уявити: книжки утворили грандіозне вогнище. — Корсо скорчив брутальну й жорстоку гримасу: схоже, він справді переживав, що не зміг бути присутній на тій події. — Також розповідають, що з вогню долітали крики диявола.

Поставивши лікоть на вогкий прилавок, біля крана, з якого набирали пиво, Макарова скептично щось буркнула. Її рудий, нордичний і чоловічий апломб не визнавав забобонів і південних вигадок. Набагато забобонніший ла Понте занурив ніс у пиво, бо в роті йому несподівано пересохло від спраги.

— Гадаю, ті крики долинали від друкаря. Так мені здається.

— Можна собі уявити.

Ла Понте пересмикнувся, уявивши собі це.

— Під тортурами, — провадив Корсо, — а професіонали з Інквізиції вважали справою честі достойно катувати ворога людського, друкар врешті зізнався між розпачливими вигуками, що залишився один примірник, неушкоджений. У певному потайному місці. Після цього він стулив рот і не розкрив його доти, доки його не спалили живцем. І лише тоді він скрикнув: «Ой!»

Макарова присвятила зневажливу посмішку пам'яті друкаря Торк'я, а може, катам, неспроможним видерти з нього його останню таємницю. Ла Понте насупив брови.

— Ти сказав, що залишився неушкодженим лише один примірник, — зауважив він. — Але ж ти таки раніше говорив, що збереглося три примірники.

Корсо зняв окуляри й подивився на них у слабкому світлі, перевіряючи прозорість скелець.

— У цьому й проблема, — промовив він. — Книжки з'являлися і зникали під час війн, грабунків і пожеж. Ніхто не знає, яка з них автентична.

— Можливо, всі вони фальшиві, — припустив здоровий глузд Макарової.

— Можливо. І мені доручено з'ясувати, чи Варо Борха придбав оригінал, чи йому підсунули кота замість зайця. Тому я й поїду в Синтру та в Париж. — Корсо начепив окуляри, щоб подивитися на ла Понте. — Мимохідь я займуся й твоїм рукописом.

Книгар замислено кивнув головою, косуючи кутиком ока на дівчину з великими цицьками, віддзеркалену в дзеркалі бару.

— Супроти цього, мабуть, безглуздо просити, щоб ти марнував час на «Трьох мушкетерів»…

— Безглуздо? — Макарова покинула свою нейтральну позицію, щоб показати себе глибоко ображеною. — Та це найкращий роман, який я будь-коли читала!

Вона підтвердила свою думку, гучно ляснувши долонею по прилавку й брутально випнувши біцепси на своїх голих руках. Борису Балкану сподобалося б це почути, подумав Корсо. В особистому списку бестселерів Макарової, який він персонально допомагав їй скласти як літературний порадник, роман Дюма, наприклад, посідав не менш почесне місце, аніж «Війна і мир» та детективні романи Гайсміт.^[10]

— Не переймайся, — сказав Корсо, звертаючись до ла Понте. — Гадаю, всі витрати візьме на себе Варо Борха. Хоча певен, що твоє «Анжуйське вино» — рукопис автентичний… Хто став би підроблювати таку річ?

— Підроблювати можуть усе, — сказала Макарова з нескінченною мудрістю.

Проте ла Понте погодився з думкою Корсо. У цьому випадку підробка здавалася безглуздою. Покійний Тайлефер гарантував їм її автентичність: рукопис належав Александров! Дюма. А Тайлеферу можна було довіряти.

— Я мав звичай приносити йому стародавні фейлетони — він купував геть усі, — ла Понте відпив чергову порцію пива, засміявшись понад кухлем. — А для мене був чудовий привід помилуватися ногами його дружини. Грандіозна руда красуня. Незвичайно гарна. Але одного дня я побачив, як він висунув шухляду й поклав на стіл «Анжуйське вино». «Воно ваше, — несподівано сказав він, — якщо ви здобудете офіційне підтвердження його автентичності й негайно виставите рукопис на продаж…»