Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 4)

Корсо забрав рукопис, і я провів його до дверей. Він зупинився, щоб потиснути мені руку, у вестибюлі, де висіли портрети Стендаля, Конрада та Вальє-Інклана поряд із жахливою літографією, яку мої сусіди з одним голосом проти (моїм, звичайно,) вирішили повісити над сходами кілька місяців тому.

Лише тоді я наважився поставити йому запитання:

— Признаюся, мені цікаво довідатися, де ви здобули цей рукопис.

Він завагався, перш ніж відповісти. Немає сумніву, він зважував усі «за» й «проти». Адже я люб'язно його прийняв, і він мав бути мені вдячним. Можливо також, я ще міг йому знадобитися, тож йому не залишалося вибору.

— Ви знали такого собі Тайлефера? Це в нього мій клієнт придбав рукопис.

Я не міг утриматися від здивованого вигуку:

— Енріке Тайлефера?.. Видавця?..

Його погляд ковзав вестибюлем. Потім він кивнув головою.

— Саме в нього.

Ми помовчали, обоє. Корсо стенув плечима, і я дуже добре знав чому. Причину можна було знайти на сторінках будь-якої газети. Енріке Тайлефер помер тиждень тому. Його знайшли повішеним у салоні його ж будинку. Шовковий зашморг охоплював йому шию, а ноги висіли в повітрі над розкритою книжкою і розбитим порцеляновим глеком.

Через якийсь час, коли все закінчилося, Корсо погодився розповісти мені, як ця історія відбувалася далі. Тож тепер я з певною точністю можу відтворити навіть ті події, в яких я сам не брав участі, й розповісти про те, як були пов'язані між собою обставини, що призвели до фатального кінця й розв'язання загадки навколо клубу Дюма. Завдяки відвертості мисливця за стародруками я можу зіграти в цій історії роль доктора Вотсона й розповісти вам, що наступний акт розпочався через годину після нашої зустрічі в барі Макарової. Флавіо ла Понте, обтрушуючись від води, став біля бару поруч із Корсо й попросив налити йому каньї, поки він переведе дух. Потім він скинув поглядом на вулицю, сердитий і задоволений, як чоловік, якому пощастило вислизнути з-під куль. Дощ лив із біблійною люттю.

— Комерційна установа «Арменґаль і сини. Давні книжки та бібліографічні цікавинки» хоче подати на тебе до суду, — сказав він, пригладжуючи руду й забризкану пивом біля рота бороду. — Щойно вони зателефонували своєму адвокату.

— У чому вони мене звинувачують? — запитав Корсо.

— У тому, що ти обдурив одну старушенцію й пограбував її бібліотеку. Вони присягаються, що вона пообіцяла ті книжки їм.

— Спати треба менше.

— Я їм це сказав, але вони розлютовані. Коли вони прийшли по свої книжки, то «Персилес» і «Королівське право Кастилії»^[5] вже поміняли власника. Крім того, ти оцінив решту книжок набагато вище їхньої вартості. Вона просить за них удвічі більше, ніж вимагала раніше… — він випив ковток пива, по-змовницькому підморгнувши оком. — Заклепати бібліотеку — так називається цей успішний маневр.

— Я знаю, як він називається, — Корсо ощирив в усмішці свої кролячі зуби. — І «Арменґаль і сини» також це знають.

— Не подобається їм твоя надмірна жорстокість, — незворушно уточнив ла Понте. — Та особливо вони переймаються через утрату «Королівського права». Кажуть, це був удар нижче пояса.

— А я мав залишити книжку їм. Латинські глоси Діази де Монтальво, без інформації про друкарню, але книжку було опубліковано в Севільї Алонсо де Руерто, мабуть, у 1482 році… — Корсо приладнав окуляри вказівним пальцем, щоб подивитися на свого друга. — А ти як гадаєш?

— Гадаю, книжка варта уваги. Але вони занадто нервують.

— Нехай п'ють липовий чай, допомагає.

Це була година аперитиву. У барі було мало вільних місць, і люди юрмилися, штовхаючись плечима в диму від цигарок та в гудінні розмов, намагаючись не ставити лікті в калюжі пива, розлитого на прилавку.

— І схоже, — докинув ла Понте, — це головне видання «Персилеса». Оправу зроблено в палітурній майстерні Трауца-Бозонне.

Корсо заперечливо похитав головою.

— Ні, Харді. Сап'ян.

— Тим ліпше. Та хай там як, а я не стану втручатися. Ти знаєш, що я терпіти не можу суди.

— Але не свої тридцять відсотків.

Ла Понте з гідністю підняв руку.

— Ти тільки не плутай несумісні речі, Корсо. Одна справа — наша прекрасна дружба, а друга, зовсім інша, хліб для моїх дітей.

— Ти не маєш дітей.

Ла Понте скорчив кумедну гримасу.

— Дай мені час. Я ще молодий.

Він був низенький, гарний, кокетливий і привабливий із рідким волоссям на маківці; він трохи його пригладив долонею, подивившись на результат у дзеркалі над баром. Після того оглянувся навколо професійним поглядом, натренованим помічати цікаву жіночу присутність. Він завжди уважно ставився до таких речей і вмів будувати розмову на дуже коротких фразах. Його батько, надзвичайно обізнаний книгар, навчив його писати, диктуючи йому тексти з Асоріна.^[6] Мало людей пам'ятали про Асоріна, але ла Понте досі його наслідував. З неабияким успіхом. Ця наука надавала йому певного діалектичного апломбу, коли він зваблював покупців у підсобному приміщенні своєї книгарні на вулиці Майор, де він зберігав еротичну класику.

— Крім мого, — додав він, підхоплюючи обірвану нитку розмови, — з фірмою «Арменґаль і сини» я маю деякі справи. Справи делікатні. Обіцяють швидкий прибуток.

— Ти маєш справи й зі мною, — уточнив Корсо через його голову. — Ти єдиний бідний букініст, із яким я співпрацюю. І ці книжки доведеться продати тобі.

— Гаразд, — спокійно вибачився ла Понте. — Ти знаєш, що я практичний суб'єкт. Прагматичний. Підлий.

— Я знаю.

— Уяви собі, що ми персонажі американського фільму-вестерну. Найбільша жертва, яку я погодився б принести навіть задля друга, — це одержати кулю в плече.

— Так, на щось більше ти нездатний, — погодився Корсо.

— Це не так і важливо, зрештою, — ла Понте неуважно розглянувся навсібіч. — Я маю покупця на «Персилеса».

— Тоді купи мені ще одну канью. У рахунок твоїх комісійних.

Вони були давні друзі. Обидва любили пиво з густою високою піною і джин «Болс», розлитий у пляшки з темної глини. Але найбільше вони любили антикварні книжки та аукціони, що відбувалися в старому Мадриді. Познайомилися вони багато років тому, коли Корсо гасав по книгарнях, що спеціалізувалися на іспанських авторах за дорученням одного клієнта, зацікавленого в уявній «Селестині», яку хтось процитував із видання, що передувало відомому 1499 року.^[7] Ла Понте не мав цієї книжки, він навіть не чув, щоб говорили про неї. Але він володів виданням «Словника бібліографічних раритетів та неймовірностей» Хуліо Ольєро, де про неї згадувалося. З бесіди про книжки між ними виникла певна прихильність, скріплена, коли ла Понте почепив замок на свою крамницю і вони подалися в бар Макарової, де вони наговорилися про хромолітографії Мелвілла, на борту чийого «Пекода» маленький Понте перебував, коли втікав від Асоріна. «Називай мене Ісмаїлом», — сказав він, коли вони допили третю пляшку «Болса» до сухого дна. І Корсо став називати його Ісмаїлом, крім того, цитуючи на його честь епізод, коли виковували гарпун для Ахава:

 

«Були зроблені три надрізи в поганській плоті, й так був загартований гарпун для білого кита.»

 

Початок знайомства був належно обмитий, і ла Понте навіть перестав витріщатися на дівчат, які заходили в бар та виходили з бару, щоб заприсягтися Корсо у вічній дружбі. У душі він був хлопцем дещо наївним — попри войовничий цинізм і непривабливе ремесло торговця стародруками — і він навіть не підозрював, що його новий друг у погнутих окулярах робить витончений обхідний маневр: роздивившись його полиці, він помітив там двійко томів, про які тепер хотів поговорити. Але не випадало сумніватися в тому, що ла Понте зі своєю рудою, кучерявою бородою, лагідними, як у Біллі Бада,^[8] очима та його не здійсненими мріями стати китобоєм, пробудив симпатію в Корсо. До того ж він знав напам'ять імена всіх членів екіпажу «Пекода» — Ахав, Стаб, Старбак, Фласк, Перт, Парсі, Квінкег, Тастгеґо, Деґґу — знав назви всіх кораблів, згаданих у «Мові Діку» — «Гоні», «Таун-Го», «Джеробоум», «Юнґфрау», «Бутон де Роуз», «Солтеро», «Делейте», «Ракел» — а крім того, досконало знав, це було найвищим випробуванням, що таке сіра амбра. Вони говорили про книжки й про китів. І так тієї ночі було засновано Братство Гарпунерів Нантакета з генеральним секретарем Флавіо ла Понте, скарбником Лукасом Корсо і з його єдиним членом та матір'ю-покровителькою Макаровою, яка не взяла з них плату за останню пляшку джину, що її вона розпила разом із ними.

— Я їду в Париж, — сказав Корсо, дивлячись у дзеркало на товсту жінку, яка кожні п'ятнадцять секунд запихала монету в щілину грального автомата, ніби заворожена примітивною музикою та миготінням кольорової реклами фруктів і дзвіночків, вона стовбичила там нерухомо й рухалася лише її рука, що стискала важіль автомата й, либонь, стискатиме його до кінця віків. — Там я займуся й твоїм «Анжуйським вином».

Він побачив, як його друг поморщився, краєчком ока спостерігаючи за грою товстухи. Париж означав зайві витрати й зайві ускладнення. Ла Понте був книгарем скромним і скупим.

— Ти ж знаєш, я не можу собі цього дозволити.

Корсо повільно спорожнив свій кухоль.

— Зможеш, — сказав він, витягуючи з кишені кілька монет, щоб заплатити за випивку. — Я поїду туди в іншій справі.

— В іншій справі? — перепитав ла Понте, поглянувши на нього з інтересом.