Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 68)
— Коли це сталося?
— Набагато давніше, ніж ти можеш собі уявити. І битва була дуже тяжкою. Я билася сто днів і сто ночей без надії на пощаду. — Лагідна, майже невидима усмішка виникла в кутику її рота. — Це єдине, чим я можу пишатися, Корсо: я билася до кінця й відступила, не обертаючись до ворога спиною разом з іншими, які також попадали згори, захрипнувши від крику, яким я передавала свою мужність, свій страх і свою втому… Зрештою я побачила, що йду після битви по пустельній рівнині: так само самотня, як вічність є холодною… Іноді я ще бачу якісь сліди тієї битви або колишнього товариша, який проминає мене, не сміючи підняти погляд.
— Чому тоді ти обрала мене? Чому не знайшла когось іншого в протилежному таборі, який завжди перемагає?.. Я виграю битви лише одну з п'ятьох тисяч.
Дівчина повернулася дуже здалеку. У цю мить крізь туман пробився сонячний промінь і розітнув ранок горизонтально тонкою червоною смугою, яка потрапила в її очі. Коли вона знову обернулася до Корсо, той відчув, як у нього пішла обертом голова від того світла, яке віддзеркалилося в її зелених очах.
— Бо світло не перемагає ніколи. І я ніколи не завдала б собі клопоту спокушати йолопа.
Вона наблизила свої губи й поцілувала його дуже повільно, з нескінченною ніжністю. Ніби вічність чекала тієї миті, коли вона це зробить.
Туман почав повільно розсіюватися. Можна було сказати, що нарешті місто, зависле в повітрі, вирішило обпертися на свої бетонні підмурки. Світанок уже зафарбував в охряний і сірий колір алькасар і дзвіницю собору; кам'яний міст із опорами, що ховалися в темній воді, був схожий на хистку руку, що витяглася між двома берегами.
Корсо увімкнув запалення, й автомобіль рушив, покотившись униз порожньою дорогою. Мірою того як вони спускалися, вранішнє сонце залишалося позаду, за їхніми спинами. Місто потроху наближалося, поки вони повільно поринали у світ холодних тонів і глибокої самотності, що причаїлося між рештками синього туману.
Корсо на мить завагався, перш ніж виїхати на міст, зупинивши автомобіль під кам'яною аркою, яка накривала в'їзд. Поклавши руки на кермо, трохи нахиливши голову й наставивши вперед підборіддя; то був профіль мисливця, настороженого й пильного. Він скинув окуляри й протирав їх без потреби, неквапно, не відриваючи погляду від мосту, який тепер перетворився на невиразну дорогу з невизначеними, тривожними контурами. Він не хотів дивитися на дівчину, хоч відчував, що вона стежить за кожним його жестом. Він начепив окуляри, приладнавши їх на носі вказівним пальцем, і краєвид повернув собі контури, але вони не набули заспокійливого ефекту. Протилежний берег здавався далеким і похмурим. Темна течія між опорами нагадувала чорні води часу й Лети. Відчуття небезпеки було конкретним, гострим, як сталевий ніж, у рештках ночі, яка вперто не хотіла вмирати. Корсо відчув, як калатає пульс у зап'ястку його правої руки, коли він поклав її на важіль перемикання швидкостей. Ти ще маєш час, щоб повернутися назад, сказав собі він. Тоді все, що відбулося, ніколи не відбулося, а те, що має відбутися, ніколи не відбудеться. А щодо практичної користі від
Коли Корсо вийшов з автомобіля, йому стало холодно, й він підняв комір плаща. Він відчував погляд дівчини на своїй спині, коли перетинав вулицю, не озираючись назад, віддаляючись від машини з
Коли він штовхнув ґратчасті двері, тиша здавалася абсолютною. Навіть його черевики не здіймали найменшого відлуння, ступаючи по каменях, які вистеляли патіо, стертих численними кроками давно вже померлих людей та зливами, що поливали їх протягом сторіч. Вузькі й круті сходи починалися там під напівкруглим склепінням, а в їхньому кінці виднілися двері, важкі й оббиті грубими цвяхами: останні двері. На мить Корсо скорчив гримасу, адресуючи її порожнечі й самому собі, виставивши назовні ікло саркастичного вовка, неумисний автор і водночас жертва власного жарту або власної помилки. Правда, до помилки його підштовхнула підступна рука, яка все влаштувала, навіть закликала його до фальшивої співпраці. Хоча спочатку він остерігався, але потім утратив пильність, аби нарешті переконатися, що його побоювання підтверджуються самим текстом. Аби ж то йшлося тільки про клятий роман, але йшлося не про нього. А якщо все ж таки про нього? Не випадало сумніватися тільки в тому, що він побачив свій реальний образ віддзеркаленим на металевій пластині, прикріпленій до дверей. Деформоване відображення чоловіка, який мав ім'я та прізвище, а не тільки силует, нерухомий і окреслений світлом, яке він залишив позаду, за своєю спиною, на арці сходів, які спускалися до внутрішнього патіо та до вулиці. Корсо востаннє зупинився у своїй дивній подорожі до зворотного боку тіней.
Натиснув на кнопку дзвінка. Один раз, двічі, тричі — відповіді не було. Латунний дзвінок занімів і на натискання не реагував. Рука Корсо намацала в кишені пом'яту пачку, яка зберігала останню сигарету, але він знову подолав спокусу застромити її до рота. Натис на кнопку дзвінка вчетверте, і вп'яте. Потім стиснув пальці в кулак, щоб ударити ним по дверях. Ударив двічі. Тоді двері відчинилися. Не зі звичним зловісним скрипінням, а майже нечутно, на добре змащених петлях. І без якогось особливого ефекту, цілком природно, Варо Борха з'явився у дверях.
— Привіт, Корсо.
Він не здавався здивованим, побачивши його. На лисині й на лобі в нього блищали краплі поту, він був неголений, в самій сорочці, руки тримав високо, розстібаючи жилет. Його рухи були стомленими, а темні плями під очима свідчили, що вночі він не спав. Проте очі йому дивно блищали, гарячкові й знетямлені. Він не запитав у свого гостя, чому той прийшов до нього в такий незвичний час, і майже не виявив інтересу до книжки, яку Корсо тримав під пахвою.
Протягом якоїсь миті він стояв нерухомо із виглядом людини, яку відірвали від пильної роботи або розбудили зі сну і яка хоче повернутися до своїх справ.
Саме ця людина була потрібна Корсо, й мисливець за книжками відчув внутрішнє задоволення, побачивши, як матеріалізувалася перед ним його власна дурість. Атож, це був Варо Борха: мільйонер, книгар міжнародного масштабу, престижний бібліофіл і серійний убивця. Майже з науковою цікавістю мисливець за стародруками став роздивлятися обличчя, що стояло перед ним. Намагався тепер розгледіти ті риси, ті ознаки, які мали б стривожити його набагато раніше. Непомітні сліди безумства, жаху або тіней на цій вульгарній фізіономії, що її, як йому здавалося, він знав за інших часів. Але він не побачив нічого, крім гарячкового погляду, далекого, вільного від цікавості або пристрасті, цей чоловік перебував під владою образів, які не мали нічого спільного з недоречною появою суб'єкта, що подзвонив у його двері. А проте Корсо тримав під пахвою його примірник проклятої книги. І це був він, Варо Борха, який, ступаючи нечутно, наче кримінальний змій, убив Віктора Фаргаша й баронесу Унгерн. І не тільки задля того, щоб зібрати докупи двадцять сім гравюр і скомбінувати дев'ять правильних, а й зруйнувати сліди, зробивши неможливим те, аби хтось іще розгадав загадку, яку залишив після своєї смерті друкар Торк'я. У всій цій історії Корсо був інструментом, який мав підтвердити гіпотезу, зрештою він і підтвердив те, що книжка була розділена на три примірники. Крім того, він мав бути тим персонажем, на якого впадуть підозри поліції, якщо вона візьметься розслідувати цю справу. Тепер Корсо, з пошаною до свого інстинкту, згадав про дивне почуття, яке опанувало його в садибі «Усамітнення», коли він роздивлявся стелю, де було зображено жертвоприношення Авраама. Він тоді відчув, що жертву вже обрано, і нею має бути він. І саме Варо Борха був тим бібліофілом, який щопівроку приходив у дім Віктора Фаргаша, щоб придбати один із його скарбів. У той день, коли Корсо відвідав бібліофіла, Варо Борха перебував уже в Синтрі, опрацьовуючи деталі свого плану, чекаючи, коли буде підтверджено його теорію про необхідність дослідити всі три примірники, аби розгадати загадку друкаря Торк'я. Саме йому адресувалася недописана розписка. Тому Корсо й не міг дотелефонуватися в його дім у Толедо, а пізніше тієї самої ночі, коли Корсо збирався вирушити на своє останнє побачення з Фаргашем, Варо Борха зателефонував йому в готель, підлаштувавши, ніби дзвінок був міжнародним. Мисливець за книжками не лише підтвердив свої підозри, а й знайшов ключ до таємниці, підписавши тим самим смертний вирок Фаргашу та баронесі Унгерн. З гіркою певністю Корсо спостерігав, як склеюються докупи частини загадки. Якщо не брати до уваги випадковостей — таких, як перетин із лінією клубу Дюма, — Варо Борха був тим ключем, який поєднав докупи всі непоясненні подробиці іншої лінії аргументів: диявольського аспекту проблеми. З цього можна було б зареготати, але Корсо сміятися зовсім не хотілося.