Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 67)
Корсо подивився на полотняну торбину, яка лежала між ногами сонної дівчини. Його мучило відчуття поразки, що боліло ніби удар ножа у свідомість. Він був певен, що грав за правилами,
Дихання дівчини, ритмічне й лагідне, лоскотало йому плече. Він подивився на голу шию, яка визирала з-під куртки. Потім простяг ліву руку, аж поки відчув на пальцях пульсацію її плоті. Вона так само пахла молодою шкірою і лихоманковим жаром. Уява й пам'ять допомогли йому замилуватися стрункими й плавними лініями її тіла, що витяглося аж до її тенісних черевиків та його полотняної торбини. Ірен Адлер. Він досі не знав її справжнього імені. Але пам'ятав її голою в півтемряві, вигин її стегон, тонко окреслених у тьмяному світлі, напіврозтулені уста. Неймовірно гарною й мовчазною, зачарованою своєю юністю й водночас лагідною, як тихі води, мудрою, як століття. І в цих ясних очах, які пильно дивилися на нього з темряви, він бачив віддзеркалення, темний образ самого Корсо на тлі світла, викраденого з неба.
Її очі знову дивилися на нього, смарагдова райдужна оболонка під широкими повіками. Дівчина прокинулася, заворушилася, сонна, потерлась об його плече, аж поки нарешті підвела голову, озираючись навколо, й зупинила погляд на ньому.
— Привіт, Корсо, — куртка зіслизнула до самих ніг, бавовняна сорочка обтягувала її досконало окреслені, тугі груди й розкішний стан юної тварини. — Що ми тут робимо?
— Чекаємо, — він показав на місто, що, здавалося, пливло на річковому тумані. — Поки воно стане реальним.
Вона подивилася в тому самому напрямку, спочатку не зрозумівши. Потім повільно усміхнулася.
— Можливо, реальним воно ніколи не стане.
— Тоді ми залишимося на цьому місці. Воно не таке вже й погане, зрештою. Тут, нагорі, з цим дивним нереальним світлом під нашими ногами, — він обернувся до дівчини, трохи помовчав, а тоді провадив: — «Усе тобі я дам, якщо ти подаруєш мені блаженство».[100] Ти не маєш наміру запропонувати мені щось подібне?
Усмішка дівчини була сповнена ніжності. Вона нахилила голову, міркуючи, а потім підняла очі, щоб зустрітися поглядом із Корсо.
— Ні. Я вбога дівчина.
— Я знаю. — Це була правда. Корсо знав її, не маючи потреби зазирати в прозору ясність її очей. — Твій багаж у вагоні того потяга. Цікаво. Я завжди думав, що десь на кінці райдуги в тебе зберігаються незліченні скарби, — він посміхнувся посмішкою, гострою, як ніж, що лежав у його кишені. — Мішок із золотом, як у Петера Шлемуля,[101] — й усе таке.
— Але ти помиляєшся, — вона вперто стиснула губи. — Я маю лише саму себе.
Це також була правда, й Корсо також знав її від самого початку. Вона ніколи не брехала. Невинна й мудра водночас, вірна й закохана дівчина, що ганялася за тінню.
— Я бачу, — він зробив рукою рух у повітрі, ніби щось там написав уявною кульковою ручкою. — І ти не даси мені жодного документа на підпис?
— Документа?
— Атож. Раніше його називали угодою. Тепер це буде контракт, заповнений дрібним шрифтом, чи не так? На випадок суперечок договірні сторони зобов'язуються звернутися до місцевого суду… Це має сенс. Мені приємно знати, що наші суперечки розв'язуватиме суд.
— Не говори дурниць.
— Чому ти обрала мене?
— Я вільна, — меланхолійно зітхнула дівчина, ніби вже заплатила за своє право сказати так. — І можу обирати. Кожен має право обирати кого йому хочеться.
Корсо понишпорив у кишенях плаща, поки намацав свою пом'яту пачку сигарет. У пачці залишилася тільки одна сигарета. Він подивився на неї нерішучим поглядом і не встромив її в рот, а зрештою знову поклав до пачки. Можливо, йому захочеться курити пізніше. Він переконаний, що так.
— Ти про це знала від самого початку, — сказав він. — Ішлося про дві історії, ніяк не пов'язані між собою. Тому ти ніколи не надавала значення рукопису Дюма… Міледі, Рошфор, Рішельє були для тебе лише статистами. Тепер я розумію твою таку незрозумілу для мене пасивність. Тобі, либонь, було дуже нудно, й ти гортала
Вона дивилася крізь вітрове скло на місто, затягнуте синім туманом. Почала підіймати руку, щоб підтвердити якийсь із моїх аргументів, але потім передумала, ніби те, що вона хотіла сказати, було б абсолютно марним.
— Я могла тільки супроводжувати тебе, — відповіла вона нарешті. — Хоча кожен повинен долати деякі дороги сам-один. Ти коли-небудь чув про свободу волі?.. — вона сумно всміхнулася. — Дехто заплатив за це надто високу ціну.
— Але ж ти не завжди залишалася осторонь. У ту ніч на набережній Сени… Чому ти допомогла мені проти Рошфора?
Я побачив, що вона доторкнулася до моєї полотняної торбини босою ногою.
— Він хотів захопити рукопис Дюма, але ж у твоїй торбині були також
— А в Синтрі? Ти ж повідомила мені про смерть Фаргаша.
— Звичайно. Бо там ішлося про книжку.
— А як ти довідалася про зустріч у Мензі?
— Я нічого про це не знала. Обмежилася тим, що вичитала в романі.
— Я думав, що вам усе відомо.
— Ти помилявся, — вона подивилася на Корсо роздратовано. — Я також не розумію, чому ти звертаєшся до мене у множині. Я вже давно існую сама-одна.
Багато століть — у цьому Корсо не сумнівався. Багато століть самотності — помилитися тут було неможливо. Але ж він обіймав її голу, поринав у ясність її очей. Він проникав у це тіло, смакував її шкіру, відчував на губах легку пульсацію її шкіри; чув, як вона тихо стогне, перелякана дівчинка або янгол, який упав із неба й відчуває себе самотнім, шукаючи тепла. Тепер він бачив, як вона спить, стиснувши кулачки, страждаючи від кошмарів, у яких їй з'являються архангели, біляві й блискучі у своїх обладунках, невблаганні й непоступливі, як сам Господь Бог, який примушує їх марширувати гусячою ходою.
Тепер, завдяки їй і досить пізно, він добре зрозумів Нікон, її фантазії й розпачливу тривогу, за якою вона намагалася ховатися від життя. Її страх, її чорно-білі фотографії, марні спроби позбутися спогадів, які передавалися їй із генами людей, що пережили Аушвіц, позбутися номера, витатуйованого на нозі її батька, забути про Чорний Орден,[102] який не був чимось новим, а був стародавнім, як дух і підлота людська. Тому що Бог і диявол могли бути одним і тим самим і кожен інтерпретував його по-своєму.
А проте, як і за часів Нікон, Корсо залишався жорстоким. Надто великий тягар навалився йому на плечі, а шляхетним серцем Портоса він не володів.
— То такою була твоя місія? — запитав він у дівчини. — Оберігати
— Ти несправедливий, Корсо.
Майже ті самі слова. Знову Нікон, підхоплена течією, маленька і вразлива. До кого вона тепер пригортається вночі, щоб урятуватися від жахіть?
Він подивився на дівчину. Можливо, спогад про Нікон і був його спеціальним покаранням, але він не збирався покірно його приймати. Він нишком подивився в дзеркальце заднього виду. Неприкаяна й гірка гримаса.
— Несправедливий? Ми втратили два з трьох примірників. А безглузді смерті Фаргаша й баронеси — ці люди мало для нього важили, а проте його гримаса стала ще гіркішою. — Ти могла б упередити їх.
Вона заперечливо похитала головою з дуже серйозним виглядом, не відводячи свого погляду від його очей.
— Є події, які не можна упередити, Корсо. Є замки, які мають згоріти, й люди, що мають повіситися. Є собаки, які мають роздерти одна одну, й чесноти, що мають бути розвінчані, двері, які мають розчинитися, щоб крізь них пройшли інші люди, — вона наморщила лоба й опустила голову. — Моя місія, як ти кажеш, — полягає в тому, щоб ти повернувся зі своєї подорожі живим.
— Бо це була надто довга подорож, яка тепер закінчується в тому місці, з якого почалася. — Корсо показав на місто, що висіло в тумані. — І тепер я повинен туди повернутися.
— Ти
— Не здобувши відповіді?
— Не шукаючи доказів. А відповідь ти носиш у собі самому.
— Яка гарна фраза. Вибий її на моєму надгробному камені, коли я горітиму в пеклі.
Вона стукнула його по коліну. Легенько, майже по-дружньому.
— Не будь йолопом, Корсо. Частіше, аніж гадають люди, події відбуваються не так, як їм хочеться. Навіть диявол з'являється в різних подобах. І різний за своєю суттю.
— Наприклад, розкаяний.
— Атож. Або також мудрий і гарний. — Корсо побачив, як вона знову подивилася стурбованим поглядом на місто. — Чи такий, що обіцяє владу й багатство.
— Хай там як, а кінцевий результат однаковий: прокляття, — він повторив рух, яким ніби підписував уявний контракт. — Людина платить невинністю душі.
Вона знову усміхнулася.
— Ти вже давно заплатив, Корсо. І платиш досі. Мені здається дивною ця звичка відкладати все наостанок, на зразок останнього акту в трагедії… Кожен тягне за собою власне прокляття від самого початку. Щодо диявола, то це проблема Бога; лють диктатора, що потрапив у власну пастку. Історія, яку розповіли переможці.