Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 66)

Я навіть не подумав, чи моя пропозиція була іронічною, чи я говорив серйозно. Корсо скинув кляті окуляри й став машинально їх протирати з таким виглядом, ніби перебував за тисячу кілометрів звідси.

— І це все? — нарешті повторив він.

— Звичайно, все, — і я показав на салон. — Ось вам доказ того, що наша гра закінчилася.

— A Delamelanicon?.. І який стосунок має Рішельє до «Дев'ятьох Дверей в Царство Темряви»? — Він наблизився, тицяючи мене пальцем у груди, аж мені довелося відступити. — Ви вважаєте мене йолопом? Не кажіть мені, що вам невідомо, який зв'язок має Дюма з цією книжкою, що ви нічого не знаєте про угоду з дияволом і про все інше: убивство Віктора Фаргаша в Синтрі та пожежу в помешканні баронеси Унгерн у Парижі. Це ви особисто донесли на мене поліції?.. І що ви скажете мені про книжку, заховану в трьох примірниках? І про дев'ять гравюр, виготовлених Люцифером і передрукованих Аристидом Торк'я після його повернення з Праги з привілеєм і з дозволу зверхників, і про всю цю кляту плутанину…

Він вилив переді мною весь цей потік інформації, агресивно наставивши підборіддя і просвердлюючи мене поглядом. Я відступив трохи далі й дивився на нього, роззявивши від подиву рот.

— Ви схибнулися, — обурено запротестував я. — Поясніть мені, будь ласка, про що ви говорите.

Він дістав коробку сірників і припалив сигарету, затуливши полум'я долонями, не відриваючи від мене погляду, який проникав до мене крізь віддзеркалення вогню на його скельцях. Потім розповів мені свою версію подій.

 

Коли він закінчив розповідь, ми обидва протягом певного часу мовчали. Стояли, обіпершись на ще вогку балюстраду, один біля одного, й дивилися на освітлений салон. Розповідь Корсо тривала, поки догоріла його сигарета, яку він потім розтоптав на підлозі підошвою черевика.

— Напевне, — сказав я, — ви чекаєте, що зараз я скажу: «Атож, усе так і було» і простягну руки, щоб ви наділи на них наручники… Ви справді цього чекаєте?

Він не одразу мені відповів. Виклавши вголос свою версію, він, схоже, відчув, що вона доволі хистка.

— А проте, — прошепотів він, — зв'язок існує.

Я подивився на його вузький і темний силует на підлозі тераси. Прямокутники світла, які дісталися сюди від салону, віддзеркалювали його на мармурових плитах, подовжуючи східцями аж до темряви саду.

— Боюся, — зробив я висновок, — що ваша уява зіграла з вами поганий жарт.

Він заперечив, повільно похитавши головою.

— Я не уявляв собі Віктора Фаргаша утопленим у ставку, ані баронесу Унгерн, спалену на попіл разом зі своїми книжками… Це події, які реально відбулися. Й обидві ці історії переплутуються між собою.

— Ви самі сказали: обидві історії. Тобто їх було дві. Можливо, їх пов'язала між собою лише ваша інтертекстуальність.

— Облиште ваші технічні терміни. Адже саме з цього розділу Александра Дюма все й почалося. — Він подивився на мене роздратованим поглядом. — 3 вашого клятого клубу. З вашої гри.

— Не складайте провину на мене. Гра нікому не заборонена. Якби замість реальної історії це була художня розповідь, ви, як читач, були б головним винуватцем.

— Не говоріть нісенітницю.

— А я її й не говорю. З того, що ви мені розповіли, я доходжу висновку, що, також граючись із фактами й своїми персональними літературними вподобаннями, ви створили теорію й зробили хибні висновки… Але факти об'єктивні й не можна доповнювати їх своїми персональними помилками. Історія з «Анжуйським вином» і з цією таємничою книжкою «Дев'ять Дверей» ніколи не мали між собою нічого спільного.

— Ви мене переконали…

— Ми, а я маю на увазі Ліану Тайлефер, Ласло Миколайовича й самого мене, ніколи ні в чому не намагалися переконати вас. Це ви самовільно заповнили пробіли, і таким чином, ніби це роман, побудований на пастках, а Лукас Корсо — його головний читач… Ніхто ніколи вам не казав, що події розвивалися саме так, як ви собі уявили. Тож уся відповідальність лежить на вас, друже мій. Ваша провина у вашій надмірній інтертекстуальності, у тих зв'язках, які ви встановили між різними літературними фактами.

— А що мені було робити?.. Щоб рухатися вперед, потрібна стратегія, і я не міг лише спокійно чекати. У кожній стратегії людина створює собі модель супротивника, який визначає його подальші кроки… Веллінгтон, щось роблячи, орієнтувався на думку Наполеона про його дії. А Наполеон…

— Також Наполеон припустився помилки, сплутавши Блюхера з Груші, бо воєнна стратегія включає в себе не менше ризиків, аніж літературна… Повірте мені, Корсо: невинні читачі більше не існують. Перш ніж розпочати читання тексту, кожен із них виявляє свою власну зіпсутість. Читач формується з того, що він читав раніше, а також із творів кіно й телевізії, які він бачив. До тієї інформації, яку йому пропонує автор, він завжди додає свою власну. І саме в цьому полягає небезпека: надмір відомостей, запозичених із різних літературних творів, може створити вам неадекватного або нереального супротивника.

— Отже, інформація була фальшивою.

— Не обов'язково. Інформація, яку пропонує вам книжка, зазвичай буває об'єктивною. Поганий автор може подати її так, щоб примусити вас помилитися, але вона ніколи не буває фальшивою. Це ви сприймаєте її не так, як годиться.

Здавалося, він замислився. Трохи заворушився, знову спершись на балюстраду, й повернув обличчя то темного саду.

— Тоді з'являється ще один автор, — сказав він крізь зуби дуже тихим голосом.

Трохи постоявши нерухомо, він дістав із-під плаща теку з «Анжуйським вином» і поклав її поруч себе на обліплений мохом камінь.

— Ця історія має двох авторів, — уперто пробурчав він.

— Можливо, — коментував я, забираючи рукопис Дюма. — Й, можливо, один із них мав гірші наміри, ніж інший… Але мій фах — романи-фейлетони. Якщо вас цікавить детективний роман, то шукайте його десь-інде.

 

XVI. Повернення до готичного роману

 

 

 

— У цьому й проблема, — сказав Портос.

Раніше нам нічого не треба було пояснювати.

Ми билися тому, що билися.

«Віконт де Бражелон».

А.Дюма

 

 

Обпершись головою на спинку сидіння водія, Лукас Корсо розглядав краєвид. Автомобіль стояв на невеличкій еспланаді біля самої автостради там, де вона круто повертала, біля спуску до міста. Оточена старовинними мурами, його стародавня частина примостилася на тумані, що нависав над річкою, схожа на блакитний і фантастичний острів. Це був проміжний світ, без світла й без тіней, один із тих кастільських світанків, холодних і розмитих, коли перше світло дня виокремлює на сході дахи, димарі та дзвіниці.

Він хотів подивитися на годинник, але ще під час зливи в Мензі туди потрапила вода, й циферблат не прочитувався, а скло запітніло. Корсо побачив свої стомлені очі в дзеркальці заднього виду. Менг-на-Луарі, напередодні першого понеділка квітня; це місто перебувало дуже далеко, й був вівторок. Корсо відбув довгий шлях повернення, аж поки всі залишилися далеко позаду: Балкан, клуб Дюма, Рошфор, Міледі, ла Понте. Тіні оповіді, закінченої, коли автор завдає останнього удару по клавіатурі — по передостанній клавіші внизу, праворуч. Показавши цим необов'язковим актом, що йдеться лише про звичайні рядки на друкованих аркушах: про байдужий папір. Про долі, які також раптом стали чужими.

Цього ранку, такого схожого на пробудження від сну, коли мисливець за стародруками мав почервонілі очі, брудне тіло і триденну неголену щетину, йому залишилася лише полотняна торбина з «Дев'ятьма Дверима». І дівчина. Оце все, що вихлюпнув на нього прибій. Він почув, як дівчина застогнала поруч нього, й повернувся, щоб подивитись на неї. Вона спала на сусідньому сидінні, накрившись курткою й поклавши голову на праве плече Корсо. Вона тихо дихала крізь напіврозтулені уста, іноді здригаючись і майже підстрибуючи уві сні. Потім знову тихо стогнала, на чолі у неї утворилася вертикальна зморшка, що надавала виразу невдоволеної маленької дівчинки. Одна рука вистромилася з-під синьої куртки й була обернута долонею вгору з трохи розчепіреними пальцями, ніби щось вилетіло крізь них або вони готувалися щось прийняти.

Корсо знову став думати про Менг і про свою подорож. Про те, як він стояв поруч із Борисом Балканом дві ночі тому на терасі, вогкій від недавнього дощу. З тієї сторінки «Анжуйського вина», яку Борис тримав у руках, Рішельє всміхався йому з виразом старого недруга, який захоплюється ним і водночас йому співчуває: «Ви особлива людина, друже мій». Це були прощальні слова, щось середнє між утішанням і прощанням. Єдині слова, які мали сенс, бо наступною була пропозиція приєднатися до гостей, промовлені з невеликим переконанням. І не тому, що Балканові не подобалася його компанія, — радше він жалкував, що доведеться розлучитися з ним, — а тому що Борис наперед передбачав, Корсо відмовиться, й він справді залишився стояти на терасі, спершись ліктями на балюстраду, сам-один і нерухомий протягом тривалого часу, замислившись про свою поразку. Потім поступово отямився, озираючись навколо, щоб зрозуміти, де він перебував, перш ніж відійшов від освітлених вікон і неквапно повернувся до готелю, навмання йдучи темними вулицями. Він не зустрівся знову з Рошфором, а в готелі «Сен-Жак» довідався, що Міледі також забралася геть. Обоє вони покинули його життя, щоб повернутися до невідомих регіонів, з яких вони з'явилися. Знову набули свого вигаданого художнього характеру, ні за що не відповідаючи, як шахові фігури. Щодо ла Понте й дівчини, то вони залишилися там, де й були. Ла Понте був йому до лампочки, але він відразу заспокоївся, що дівчина його не покинула. Він боявся втратити її разом з іншими персонажами цієї історії. Він поквапно схопив її за руку, поки вона не зникла під пилюкою бібліотеки замку Де Менг, і повів до автомобіля, попри невдоволення ла Понте, який тепер перетворився лише на зображення в дзеркальці заднього виду; бідолаха стояв на дорозі, марно заклинаючи Корсо їхньою давньою зневаженою дружбою, стояв, нічого не розуміючи й ні про що не запитуючи, гарпунер, який утратив довіру і якого посадили у човен з галетою і питною водою на три дні й полишили на волю хвиль; спробуйте дістатися до Батавії, пане Блай.^[99] Проте в кінці вулиці Корсо пригальмував і залишився нерухомий із руками на кермі, дивлячись на асфальт перед фарами, й відчуваючи на собі допитливий погляд дівчини. Ла Понте також належав до персонажів реальних, тож, зітхнувши, Корсо дав задній хід, щоб підібрати книгаря, який залишався з ними протягом наступного дня й наступної ночі, поки його не висадили перед світлофором на одній із мадридських вулиць, і він не згадав про те, що цю машину взяв напрокат саме він. І навіть не обурився, коли Корсо повідомив йому, що він має назавжди попрощатися з рукописом Дюма. А що він міг сказати?