Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 65)

— Зрозуміло. Любов із першого погляду, — сказав Корсо.

— Я не розумію, чому ви говорите таким тоном. Це було цілком щире одруження. Проте з плином часу, навіть попри гарне ставлення своєї дружини, Енріке перетворився на великого зануду. Але ми залишалися з ним добрими друзями, і я часто приходив до них у гості. Ліана… — Я поставив свій келих біля його порожньої склянки. — Зрештою сталося те, що мало статися.

— Авжеж. Я собі уявляю.

— Я не про те. Вона перетворилася на мою чудову помічницю, і, зрештою, я рекомендував її до вступу в клуб чотири роки тому. Вона володіє розділом тридцять сьомим, який має назву «Таємниця Міледі». Я особисто запропонував його їй.

— Навіщо ви пустили її услід за мною?

— Почнімо по порядку. Останнім часом Енріке перетворився на клубок проблем. Замість обмежитися прибутковою справою видання гастрономічної літератури, він захотів стати автором роману-фейлетону. Але його текст був жахливим. Просто огидним, повірте мені. Він із великим нахабством спотворив усі теми жанру. Називався його роман…

— «Рука мерця»…

— Саме так. Але навіть заголовок йому не належав. А найгіршою була його нечувана претензія: він хотів, щоб видавництво «Dumas & Со» опублікувало його шедевр. Я, звичайно ж, йому відмовив. Така писанина ніколи не здобула б схвалення ради директорів. Крім того, Енріке мав досить грошей, щоб самому видати свій роман, і я йому про це сказав.

— Певно, йому це не сподобалося. Я бачив його бібліотеку.

— Не сподобалося? Це дуже м'яко сказано. Розмова відбувалася в його кабінеті. Я побачив, як він зіп'явся навшпиньки, низенький і пузатий, майже готовий прийняти апоплексичний удар, і дивився на мене божевільним поглядом. Усе було вкрай неприємно. Адже він присвятив усе своє життя цьому роману. Хто я такий, щоб судити його творчість, яка належить майбутньому. Я критик упереджений і нестерпний педант. А ще — коханець його дружини… Останні його слова мене приголомшили: я не знав, що йому про все відомо. Але, як з'ясувалося, Ліана розмовляла уві сні, й між лайкою та прокляттями на адресу д'Артаньяна та його друзів, яких вона ненавидить усіма силами своєї душі, так ніби вона їх знала реальними людьми, а не як персонажів із роману, вона виклала чоловікові весь серіал наших стосунків. Ви уявляєте, в якій ситуації я опинився?

— У вкрай неприємній.

— Та ще якій неприємній. Хоч найгірше чекало мене попереду. Енріке ніби з ланцюга зірвався: мовляв, якщо він і пересічний письменник, то й Дюма не багато чого вартий. Що він написав би без Огюста Маке, якого визискував нещадно; про це свідчать білі й сині сторінки «Анжуйського вина», які зберігаються в його сейфі. Наша дискусія підвищилася в тоні. Він назвав мене спокусником чужої дружини, як ото називали чоловіків у старовинних драмах, а я його — безграмотним йолопом, додавши кілька ядучих коментарів на адресу його гастрономічно-видавничої діяльності.

І нарешті я порівняв його з кондитером Сирано.^[98] «Я помщуся, — сказав він, наслідуючи тон і манери графа Монте-Крісто. — Я виведу на чисту воду твого обожнюваного Дюма, який ставив свій підпис під чужими романами. Я опублікую той рукопис, який є в мене, й читачі побачать, як фабрикував фейлетони той лицемір. Мені не треба буде дотримуватися статуту товариства, бо розділ „Анжуйське вино“ належить мені, і я продам його кому заманеться. Отже, начувайся, Борисе…»

— Він добряче вас налякав.

— Навряд чи ви знаєте, на що споможний автор, коли вразити його самолюбство. Він не став далі слухати те, що я намагався йому пояснити, й виставив мене за двері. Згодом я довідався від Ліани, що він зателефонував тому книгареві, ла Понте, й запропонував йому манускрипт. Він уявляв себе хитрим і передбачливим, цей новий Едмон Дантес. Він сподівався, що роздмухає скандал, а сам залишиться осторонь. Але тут у цю історію втрутилися ви. Уявіть собі мій подив, коли я побачив вас у своїх дверях із «Анжуйським вином» під пахвою.

— Але ви вміло прикинулися байдужим.

— Ще б пак! Адже після смерті Енріке ми з Ліаною вважали, що рукопис утрачено.

Я подивився на Корсо, який поліз у кишеню плаща й дістав звідти пом'яту сигарету. Він устромив її в рот і ступив кілька кроків по терасі, не припаливши її.

— Ваша історія абсурдна, — зробив він висновок. — Жоден Едмон Дантес не наклав би на себе руки, не натішившись помстою.

Я кивнув головою, хоч тієї миті він стояв спиною до мене й не міг бачити мого жесту.

— Ще відбулося чимало подій, — сказав я. — Наступного дня після нашої розмови Енріке прийшов до мене додому в останній спробі переконати мене. Моє терпіння закінчилося — ви розумієте, що шантажу я витерпіти не міг. Тож, не зовсім усвідомлюючи, що роблю, я завдав йому смертельного удару. Крім того, що його роман-фейлетон був дуже поганий, він залишив у мене відчуття, коли я його читав, чогось дуже знайомого. Тож коли Енріке влаштував мені ще одну сцену, я пішов до своєї бібліотеки, знайшов там дуже давній том Популярного ілюстрованого роману, публікацію, що стала маловідомою на кінець минулого сторіччя, й відкрив його на першій сторінці, де було оповідання, підписане таким собі Аморі з Верони, за назвою «Анжеліна де Ґраваяк, або Незаплямована честь». Коли я голосно прочитав перший абзац, то побачив, як Енріке зблід, так ніби угледів привида тієї Анжеліни, що піднявся з могили.! більш або менш так воно й було. Переконаний, що ніхто не згадає про цю публікацію, він переписав її майже дослівно, крім одного розділу, цілком вкраденого в Фернандеса та Гонсалеса, який, до речі, був найкращим у його історії… Шкода, що я не мав при собі фотоапарат, щоб сфотографувати його в ту мить, коли він вигукнув: «Прокляття!». Але він утратив спроможність артикулювати слова. З його горла вихоплювалося лише астматичне бурмотіння, він ледь не задихався. Потім розвернувся, побіг до свого будинку й повісився на лампі.

Корсо обернувся до мене. Сигарета, яку він забув припалити, усе ще стриміла йому в роті.

— Потім справа ускладнилася, — провадив я, переконаний, що тепер Корсо віритиме мені… — Рукопис уже був у ваших руках, і ваш друг ла Понте спочатку не мав наміру розлучитися з ним. Я не міг, наслідуючи Арсена Люпена, особисто займатися цією справою; я маю репутацію, яку повинен підтримувати. Тому я доручив Ліані місію повернути розділ: адже наближалася річниця зібрання клубу, й треба було прийняти нового члена замість Енріке. Але Ліана, зі свого боку, наробила помилок. Спочатку вона пішла на зустріч із вами, — у цьому місці я відкашлявся, щоб не вдаватися в подробиці. — Потому вирішила здобути прихильність ла Понте, щоб той забрав у вас «Анжуйське вино»; але вона не взяла до уваги, яким упертим ви можете бути… Лихо в тому, що вона завжди мріяла потрапити в пригоду, яка наблизила б її до її героїні; щось таке, де було б чимало пасток, любовних інтриг і переслідувань. І ці епізоди в поєднанні з мріями надавали їй великі можливості. Тож вона з великим ентузіазмом кинулася вам услід. «Я принесу тобі рукопис, оправлений у шкіру Корсо», — пообіцяла мені вона. Я порадив їй не перебільшувати, хоч визнаю, що помилка була моєю: я розбудив її фантазію, випустивши на волю Міледі, яка знайшла собі притулок у Ліані після прочитання «Трьох мушкетерів».

— Могла б вона прочитати й щось інше. Наприклад, «Звіяні вітром». Ототожнила б себе зі Скарлет О'Гара і ганялася б за Кларком Ґейблом, а не за мною.

— Мушу визнати, що вона трохи перебільшила. Шкода, що вона сприйняла все це надто серйозно.

Корсо почухав себе за вухом. Було не важко вгадати, про що він подумав: по-справжньому серйозно поставився до їхніх пригод інший. Людина зі шрамом.

— А хто такий Рошфор?

— Його звуть Ласло Миколайович. Актор, що спеціалізується на другорядних фільмах… Зіграв Рошфора в серіалі, який Андреас Фрей поставив для британського телебачення десь років зо два тому. Насправді він брався грати майже всіх відомих негідників, які добре володіли шпагою: Ґонзаґу в «Лагардері», Левассера в «Капітані Владі», Ла Тур д'Азіра в «Скарамуші», Руперта де Генцау в «Полоненому замку Зенда»… Він палко захоплюється пригодницьким жанром і мріє вступити до клубу Дюма. Ліана агітує за нього, й наполягла, щоб його взяли до цієї справи.

— Де цей Ласло також дуже сумлінно виконав свою роль.

— Боюся, що так. І підозрюю, що він набирав очки для вступу в клуб. Також я підозрюю, що він грає роль випадкового полюбовника, — я видавив із себе усмішку світської людини, сподіваючись, що вона видасться переконливою. — Ліана молода, красива й палка. Скажімо, я займаюся її інтелектуальною стороною, мирними сплесками її романтичних почуттів, а Ласло Миколайович, як не важко здогадатися, має стосунок до прозаїчніших аспектів її темпераментної вдачі.

— І це все?

— А що тут можна сказати ще? Миколайович-Рошфор пообіцяв знайти нагоду, щоб забрати у вас рукопис Дюма. Тому він і подався за вами з Мадрида в Толедо й Синтру, тоді як Ліана вирушила до Парижа, приліпившись до ла Понте про всяк випадок, якщо Ласло не пощастить забрати у вас рукопис, а ви не виявитеся розважливим. Решту ви вже знаєте: ви не дозволили забрати у вас рукопис, Міледі та Рошфор вийшли з гри, а ви з'явилися сюди, — я замислився, обмірковуючи ситуацію. — А знаєте що?.. Я запитую себе, чи замість Ласло Миколайовича не запропонувати вам стати членом клубу?