Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 64)

Цим я його добив остаточно. Спостерігаючи розгубленість на обличчі чоловіка, якого я сюди привів, я майже пожалів його, хоч був готовий і поспівчувати. Реплінже тримав у руці порожній келих і подарував нам із-під своїх мушкетерських вусів люб'язну посмішку, таку саму, яку подарував Корсо під час експертизи рукопису Дюма у своїй книгарні на вулиці Бонапарта. Він прийняв мене у свої обійми — обійми величезного ведмедя, а потім поплескав Корсо по спині й пішов шукати інший келих, сопучи, як веселий і життєрадісний велетень Портос.

— Прокляття, — прошепотів Корсо, обертаючись до мене так, щоб ніхто не почув його слів. — Що тут відбувається?

— Я вже вам сказав, що це довга історія.

— То розкажіть її мені.

Ми підійшли до столу. Я наповнив вином два келихи, але він похитав головою, відхиливши свій.

— Джин, — промурмотів він. — Тут є джин?

Я вказав йому на бар у кінці салону, й ми пішли туди, зупинившись дорогою три або чотири рази, щоб обмінятися привітаннями: знайомий директор кінотеатру, ліванський мільйонер, іспанський міністр внутрішніх справ… Корсо заволодів пляшкою «Біфітера» й наповнив склянку до самого верху, проковтнувши половину одним ковтком. Він трохи здригнувся, і його очі зблиснули за скельцями окулярів — одним розбитим, другим неушкодженим, — він притискав пляшку до грудей, ніби боявся її втратити.

— Ви хотіли щось мені розповісти, — сказав він.

Я запропонував йому вийти крізь засклені двері на терасу, де ніхто не уривав би нашої розмови, й Корсо знову наповнив склянку до країв, перш ніж піти за мною туди. Гроза закінчилася; над нашими головами сяяли зорі.

— Я вас слухаю, — сказав він, зробивши ще один великий ковток.

Я обперся на балюстраду, досі мокру від дощу, й змочив губи у своєму келиху Анжуйського вина.

— Володіння рукописом «Трьох мушкетерів» навіяло мені думку, — сказав я. — Чом би не створити літературне товариство, щось подібне до клубу людей, які без жодних застережень захоплюються романами Александра Дюма, класичним фейлетоном і фейлетоном пригод? Моя діяльність звела мене з багатьма людьми, які могли б стати кандидатами до вступу у такий клуб… — я показав на освітлений салон. Крізь великі скляні двері можна було бачити, як ходять туди-сюди гості, жваво розмовляючи. Це свідчило про успіх мого задуму, і я не приховував гордості автора. — Товариство, яке має на меті вивчати твори такого зразка, яке знаходить забутих авторів і забуті твори, сприяючи їхньому перевиданню й поширенню через видавництво, я гадаю, добре вам відоме: «Dumas & Со».

— Мені відоме це видавництво, — підтвердив Корсо. — Вони працюють у Парижі й щойно опублікували повну збірку творів Понсона дю Терайля. Торік вони видали «Фантомаса»… Я не знав, що ви до цього причетні.

Я задоволено усміхнувся.

— Таким є правило: не називати імена, не називати авторів задуму… Як ви можете бачити, цей задум має науковий характер, але водночас у ньому є щось дитяче; це літературна гра ностальгічного плану, яка допомагає відродити давні захоплення літературним читанням і повертає нас до себе самих, якими ми колись були, до нашої первісної невинності. Згодом людина стає зрілою, захоплюється Флобером або Стендалем, нахваляє Фолкнера, Лампедузу, Варгаса Льйосу, Дюрелла або Кафку. Ми починаємо відрізнятися одне від одного, а іноді й стаємо супротивниками. Але варто згадати давніх авторів і давні магічні книжки, і ми знову стаємо спільниками, поринаємо в літературу, яка не вимагає ані догм, ані наукових лекцій. Де вона є нашою автентичною спільною батьківщиною, літературою не про те, що люди бачать, а про те, про що вони мріють.

Я викинув ці слова в повітря й зробив паузу, чекаючи на ефект, який вони справлять. Але Корсо обмежився тим, що підняв угору склянку з джином, щоб подивитися на неї крізь світло. Його мрії перебували в ній.

— Це було раніше, — заперечив він. — Сьогодні діти й підлітки і весь паскудний народ захоплюються тим, що бачать на телеекрані.

Я заперечливо похитав головою, переконаний у своїй правоті. Щось подібне я написав у статті, опублікованій у літературному додатку до ABC, десь тижнів зо два тому.

— Я так не вважаю. Люди й тепер ідуть старими слідами. Кіно й телебачення, наприклад, допомагають нам зберігати зв'язок із минулим. Скільки старих фільмів ми дивимося. Навіть Індіана Джонс^[96] є спадкоємцем минулого.

Корсо зробив гримасу, глянувши в напрямку освітлених скляних дверей.

— Можливо. Але я маю на увазі людей, які тут зібралися. Хотів би я знати, як вам пощастило їх завербувати.

— У цьому немає ніякої таємниці, — відповів я. — Ось уже десять років, відколи я керую цим обраним товариством, клубом Дюма, який влаштовує в Мензі своє річне зібрання. Ви можете бачити, що члени клубу пунктуально збираються тут, прибуваючи сюди з усіх куточків планети. Й усі вони першокласні читачі.

— Читачі фейлетонів? Не смішіть мене.

— Я не маю анінайменшого наміру насмішити вас, Корсо. Чого ви робите таку фізіономію? Ви знаєте, що роман або кінофільм, створені лише для того, щоб потішити публіку, можуть перетворитися на досконалий художній твір: від «Піквіка» до «Касабланки» й «Голдфінгера». Ці оповіді наповнені архетипами, якими публіка хоче втішатися, свідомо чи несвідомо, тими самими сюжетами з невеличкими варіаціями; більше dispositio, аніж elocutio^[97]… Тому фейлетон, включно з типовим телевізійним серіалом, може приваблювати як примітивну публіку, так і дуже вимогливу. Є люди, які знаходять емоції в тому, як Шерлок Холмс ризикує життям; а є й інші, які захоплюються люлькою, лупою та класичним «елементарно, Вотсон», тобто словами, яких, до речі, Конан Дойл ніколи не писав. Трюк зі схемами, їхніми варіаціями та повтореннями такий давній, що навіть Аристотель застосовує його у своїй «Поетиці». А й справді, чим є телевізійний серіал як не актуалізованою модальністю класичної трагедії, великою романтичною драмою або александрійським романом?.. Отже, розумний читач одержує від усього цього надзвичайну втіху. Але є також винятки, з огляду на правила.

Мені здалося, що Корсо слухає мене з цікавістю; але потім я побачив, як він похитав головою, достоту ніби гладіатор, що відмовляється переходити на небезпечну територію, куди його відтісняє супротивник.

— Облиште читати літературні лекції й поверніться до вашого клубу Дюма, — нетерпляче запропонував він. — Вернімося до рукопису Дюма, який потрапив до наших рук… Куди поділася решта?

— Весь рукопис тут, — відповів я, оглянувши салон. — Я використав його шістдесят сім розділів, щоб організувати товариство. До нього входить максимум шістдесят сім членів, кожен із яких володіє певним розділом, тобто кожен розділ приписаний до певного члена, як своєрідні акції. Володіння акціями відповідає строгому списку кандидатів, членство яких має бути схвалено радою директорів, яку очолюю я. Ім'я кожного претендента ретельно обговорюється, перш ніж затверджується його прийняття.

— А як передаються акції?

— Акції не передаються за жодних умов. Коли помирає хтось із членів клубу або коли хтось виходить із товариства, відповідний розділ має перейти у власність клубу. Його вручають новому членові клубу за спеціальним рішенням ради директорів. А рядовий член клубу ніколи не може розпоряджатися жодним розділом тексту.

— Це намагався зробити Енріке Тайлефер?

— Почасти. Спочатку він був ідеальним кандидатом. А потім зразковим членом клубу Дюма, поки не порушив його правила.

Корсо допив рештки свого джину. Він залишив порожню склянку на балюстраді, вкритій мохом, і протягом якогось часу мовчав, прикипівши поглядом до освітленого салону. Потім недовірливо похитав головою.

— Це не може бути причиною, щоб когось убити, — сказав він тихим голосом; здавалося, він звертається сам до себе. — І я не можу повірити, що ці люди… — він подивився на мене впритул, — а всі вони відомі й шановані, спроможні на щось таке.

Я ледве стримав нетерплячий жест.

— Схоже, ви знову хочете поставити все з ніг на голову. Енріке і я були друзями з давніх-давен. Нас поєднувало спільне захоплення фейлетонними романами, хоч його літературний смак не був на рівні його ентузіазму. Той факт, що він був видавцем гастрономічних бестселерів, надавав йому час і гроші для захоплення літературою. І по справедливості якщо хтось і заслуговував увійти до нашого товариства, то це він. Тому я рекомендував прийняти його. Я вже вам сказав, навіть якщо ми не поділяли смак, то захоплення в нас було спільне.

— І захоплення не тільки книжками.

Корсо саркастично посміхнувся, й це мене розлютило:

— Я міг би сказати, що це не ваша справа, — роздратовано кинув я. — Але хочу вам усе пояснити… Ліана завжди відзначалася розумом, а не тільки красою. А також вона рано приохотилася до читання. Ви знаєте, що у віці шістнадцяти років вона витатуювала у себе на стегні квітку лілії. Вона зробила це не на плечі, тобто не там, де квітка була в Міледі де Вінтер, її богині, щоб ані родина, ані черниці з інтернату, в якому вона виховувалася, про це не довідалися… Як вам видається такий учинок?

— Вельми зворушливий.

— Не схоже, щоб він справді вас зворушив. Але запевняю вас, вона особа надзвичайна… Отже… Між нами виникли інтимні стосунки. Раніше я вам казав про те, що для кожної людини батьківщина — це втрачений рай дитинства, пригадуєте?.. Але для Ліани батьківщина — це «Три мушкетери». Вона палко любить світ, відкритий на цих сторінках, і вирішила одружитися з Енріке, коли випадково зустрілася з ним на святі, й вони цілий вечір обмінювалися цитатами з роману. Крім того, у той час він був одним із найбагатших видавців тієї епохи.