Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 63)

— Це гарне запитання.

— Для мене дружбу втілював у собі Портос у печері Локмарія. Велетень утримував на собі скелю, щоб урятувати товаришів… Пам'ятаєте його останні слова?

— Ох і тяжко!

— Точно так!

Признаюся, я був майже розчулений. Як і той молодик у хмарі тютюнового диму,^[95] про якого розповів капітан Марлоу, Корсо був одним із наших. Але він виявився впертим і злопам'ятним індивідом і не хотів давати волю почуттям.

— Ви коханець Ліани Тайлефер, — сказав він.

— Так, — визнав я, хоч мені хотілося ще поговорити про Портоса. — Дивовижна жінка, ви згодні? Зі своїми особливими химерами… Вродлива й вірна, як Міледі в «Трьох мушкетерах». Це дивний факт. У літературі існують художні персонажі з незалежною ідентичністю, близькі мільйонам людей, які навіть не читали тих творів, де вони з'являються. В Англії таких літературних героїв три: Шерлок Холмс, Ромео та Робінзон. В Іспанії два: дон Кіхот і дон Жуан. У Франції один: д'Артаньян. Але дозвольте мені сказати…

— Ви зараз знову відхилитеся від теми, Балкане.

— Не відхилюся. Я хотів додати до імені д'Артаньяна ім'я Міледі. Надзвичайна жінка. Як і Ліана по-своєму. Чоловік і в підметки їй не годився.

— Ви говорите про Атоса?

— Я говорю про бідолашного Енріке Тайлефера.

— Тому його й убили?

Гадаю, мій подив видався йому щирим. Він і був щирим.

— Убили Енріке?.. Не кажіть дурниці. Він повісився. Його смерть була самогубством. Напевне, з його розумінням світу, він вважав самогубство подвигом. Шкода.

— Я так не вважаю.

— Якщо вам так хочеться. Але його смерть стала початком усієї цієї історії і не прямою причиною того, що ви перебуваєте тут.

— Тоді розкажіть мені про все детально.

Він це заслужив, безперечно. Я вже сказав раніше, що Корсо був одним із наших. Хоч сам він про це й не знав. Крім того, я подивився на годинник, північ була вже близько.

— «Анжуйське вино» з вами?

Він подивився на мене стривоженим поглядом, намагаючись угадати мої наміри, але зрештою вирішив не впиратися. Дістав із-під плаща теку, показав її мені й знову заховав під плащ.

— Чудово, — сказав я. — Тепер ідіть за мною.

 

Безперечно, він подумав, що в бібліотеці є прихований прохід, де на нього налаштовано засідку. Принаймні я побачив, як він поклав руку до кишені, намацуючи ніж.

— Ніж вам не знадобиться, — заспокоїв я його.

Він не видався мені переконаним, хоч утримався від коментарів. Він підняв угору один із канделябрів, і ми вийшли в коридор у стилі Людовіка XIII, на одній зі стін якого висів чудовий килим: Улісс із луком у руці, який щойно прибув на Ітаку, Пенелопа й собака щасливі, впізнавши його, компанія женихів у глибині картини п'ють вино, не уявляючи собі, що їх чекає.

— Цей замок дуже стародавній і має велику історію, — пояснив я йому. — Його грабували англійці, гугеноти, революціонери… Навіть німці під час останньої війни влаштували тут свій штаб. Він був дуже зруйнований, коли сучасний власник його придбав: британський мільйонер, чарівний чоловік і шляхетний кабальєро, який постановив реставрувати його й умеблював із надзвичайним смаком. Навіть відкрив його для туристів.

— У такому разі що ви тут робите? Час не вельми сприятливий для екскурсій.

Проминаючи вікно, я кинув погляд на вулицю. Гроза нарешті почала відступати, блискавки тепер спалахували на півночі, за Луарою.

— Одного дня тут роблять виняток, — пояснив я. — Зрештою, Менг місце особливе. Далеко не в кожному місці світу починається такий роман, як «Три мушкетери».

Дерев'яна підлога скрипіла під нашими кроками. За поворотом у коридорі висів автентичний обладунок XVI сторіччя, й світло канделябра відбивалося матовими відблисками у начищених частинах панцера. Корсо проминув обладунок, поглядаючи на нього скоса, ніби хтось ховався за ним.

— Те, що я вам розповім, — це довга історія, вона почалася десять років тому, — сказав я. — На одному з паризьких аукціонів було виставлено кілька документів, які не увійшли до каталогу. Я тоді писав книжку про популярний французький роман XIX сторіччя, й ті запилюжені теки випадково потрапили до моїх рук. Переглянувши їх, я з'ясував, що вони належали до старих архівів газети «С'єкль». Майже всі вони були друкарськими відбитками не великої цінності, але одна течка із синіми й білими аркушами привернула мою увагу: то був оригінальний текст, рукопис «Трьох мушкетерів» Дюма й Маке. Сімдесят сім розділів у тому порядку, в якому їх надіслано до друкарні. Хтось, певно що Бодрі, головний редактор газети, зберіг їх після того як виготовили гранки, а потім про них забув.

Я уповільнив ходу і майже зупинився посеред коридору. Корсо був дуже спокійний, і світло канделябра, який я тримав у руці, освітлювало йому обличчя знизу вгору, примушуючи тіні танцювати в очах. Здавалося, він цілком поринув у мою розповідь, не думаючи ні про що інше, що могло б з ним відбутися. Відкрити таємницю, яка привела його аж сюди, було єдиним, що його цікавило. Але він продовжував стискати у кишені плаща руків'я ножа.

— Я тоді зробив відкриття, — провадив я, вдаючи, ніби не помічаю його правої руки, — надзвичайної ваги. Раніше нам були відомі деякі фрагменти первісної редакції завдяки нотаткам Дюма й Маке, але повного рукопису ми не мали. Спочатку я думав опублікувати свою знахідку у формі факсимільного видання; але мене зупинили міркування морального порядку.

Світло й тіні на мить зникли з обличчя Корсо, і темна лінія перетнула йому рот. Він посміхнувся.

— Не кажіть мені цього. Міркування морального порядку? У наш час?

Я посунув канделябр, щоб прибрати з його обличчя недовірливу посмішку, але успіху не досяг.

— Я говорю дуже серйозно, — провадив я, коли ми рушили далі. — Вивчаючи рукопис, я зробив висновок, що справжнім творцем історії був Огюст Маке. Він зібрав усю документацію, створив головні сюжетні лінії, а потім Дюма зі своїм могутнім генієм і блискучим талантом вдихнув життя в ту первісну матерію, перетворивши її на шедевр. Але те, що було очевидним для мене, могло виявитися зовсім не таким для критиканів Дюма та його творчості, — я зробив жест вільною рукою, щоб показати, як їх багато. — Я не міг кинути каменем у своє святилище; а тим паче в ці часи, коли в літературному світі панує пересічність і брак уяви… У часи, коли ніхто не захоплюється чудесами, як колись захоплювалася публіка, що читала романи-фельєтони, а в театрі освистувала зрадників й аплодувала лицарям, які не знали страху, — я меланхолійно похитав головою. — На жаль, такі аплодисменти більше ніде не лунають, хіба що там, де збираються самі діти або люди наївні.

Корсо слухав мене з виглядом зухвалим, насмішкуватим. Я не знав, чи підтримує він моє світобачення. Може, й підтримував, але він був чоловіком уїдливим і показувати цього не хотів.

— І ви, звичайно, — сказав він, — вирішили знищити рукопис.

Я поблажливо посміхнувся. Теж мені розумака знайшовся!

— Не кажіть дурниць. Я знайшов кращий вихід: перетворити фантазію на реальність.

Ми зупинилися перед зачиненими дверима до салону. Крізь неї долинали голоси і музика. Я поставив канделябр на консоль, коли Корсо знову подивився на мене підозріливим поглядом. Він, безперечно, запитував себе, яку нову пастку я йому підготував. Я зрозумів: він не усвідомлював, що ми справді наблизилися до кінця нашої гри.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам, — сказав я, відчиняючи двері, — членів клубу Дюма.

 

Майже всі уже прибули; останні гості заходили крізь великі скляні двері, розчинені на еспланаду замку, до салону, наповненого людьми, димом сигар і гомоном розмов на фоні тихої музики. На столі, що стояв у центрі салону, застеленому білою скатертиною, розкладено холодні закуски: стояла пляшка Анжуйського вина, розташувалися сосиски й шинка з Ам'єна, устриці з Ла Рошелі, коробки із сигарами Монтекрісто. Утворюючи групи, гості пили й розмовляли різними мовами. Тут було близько сотні чоловіків і жінок, і я побачив, як Корсо доторкається до своїх окулярів, ніби засумнівався, навіщо він їх начепив. Чимало облич, які він тут побачив, були йому знайомі завдяки пресі, кіно й телебаченню.

— Ви здивовані? — запитав я, поглянувши на його обличчя.

Він розгублено кивнув головою. Кілька гостей підійшли привітати мене, і я потискував їм руки, обмінювався з ними люб'язностями й жартами. Атмосфера була приємною і сердечною. Тим часом Корсо стояв із виразом людини, яка готується впасти з ліжка й прокинутися, і я дуже тішився. Я навіть познайомив його з кількома гостями з підступною втіхою, бачачи, як він бентежиться, непевний, що він пересувається на твердому ґрунті. Його звичний апломб розпався на шматки, й це був мій маленький реванш. Зрештою, саме він прийшов до мене з «Анжуйським вином» під пахвою, сповнений рішучості все ускладнити.

— Дозвольте відрекомендувати вас панові Корсо… Бруно Лостіа, міланський антиквар. Дозвольте… Томас Гарві, ви вже його знаєте, так, так, це справді Гарві Джоєрос, Нью-Йорк, Лондон, Рим. А ось граф фон Шломберг, він володіє найзнаменитішою в Європі колекцією приватного живопису. Тут у нас кого тільки немає, як можете бачити. Португальський лауреат Нобелівської премії, екс-президент Аргентини, принц-спакоємець престолу Марокко… Чи відомо вам, що його батько захоплений читач творів Александра Дюма? А погляньте, хто щойно прийшов. Ви його знаєте, правда ж, знаєте? Професор семіотики з Болоньї. Білява дама, яка з ним розмовляє, це Петра Нойштадт, найвпливовіший літературний критик у центральній Європі. В отій групі, біля герцогині ді Альба, ви можете бачити фінансиста Рудольфі Вільфоза й британського письменника Гаролда Буерґесса. А онде Амая Ескал, з групи Альфа Прес із наймогутнішим редактором у Сполучених Штатах Йоганом Кроссом, з «О&О Пейперс», Нью-Йорк… І, гадаю, ви пам'ятаєте Ашіля Реплінже, паризького книгаря.