Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 62)

І зрештою, люди пишуть для розваги, щоб жити довше, щоб любити себе самих і щоб їх любили інші. І, власне кажучи, я переслідую такі самі цілі. Як казав старий Ежен Сю, зловмисники, витесані з одного шматка каменю — якщо мені буде дозволено такий вислів, — трапляються вельми рідко. Це стосується й мене — якщо припустити, що я справді зловмисник.

Правда полягає в тому, що автор цього роману Борис Балкан сидів тут, у бібліотеці, в очікуванні нашого запрошеного, й несподівано побачив, як у двері заходить Корсо з ножем у руці й грізним блиском в очах. Я побачив, що він з'явився без супроводу, й це мене трохи стривожило, хоч я доклав усіх зусиль, щоб зберегти незворушний вираз обличчя, не виявивши ніякого подиву. Проте слід сказати, що я добре розрахував свій ефект: бібліотека в півтемряві, світло канделябрів на столі, за яким сидів я з примірником «Трьох мушкетерів» у руках… І навіть одягнений я був — цілком випадково, але дуже навіть доречно, — у червоний камзол, колір якого легко було ототожнити з кольором кардинальської мантії.

Моєю великою перевагою був той факт, що я чекав мисливця за стародруками з супроводом чи без нього, а він мене ні; тому я вирішив скористатися фактором несподіванки. Ніж у його руках у поєднанні з погрозливим виразом очей навіював мені тривогу. Тому я вирішив попередити його дії такими словами.

— Вітаю вас, — сказав я, згортаючи книжку, ніби його прихід урвав моє читання. — Ви змогли довести гру до кінця.

Він дивився на мене з протилежного кінця кімнати, і я мушу зізнатися, що мені було дуже приємно бачити вираз глибокої недовіри на його обличчі.

— Гру? — хрипким голосом перепитав він.

— Атож, гру. Напруга, непевність, спритність, уміння… Вільна діяльність згідно з обов'язковими правилами, яка знаходить виправдання в самій собі, й супроводжується почуттям напруги та радості, що ти діяв інакше, аніж діють люди в повсякденному житті, — ця думка належала не мені, але Корсо було ліпше цього не знати. — Як вам таке пояснення? Як говориться в другій книзі пророка Самуїла: «Нехай прийдуть діти і граються перед нами…» Діти вміють гратися й уважно слухати. І те, й те вони роблять з однаковою серйозністю. По суті кажучи, гра — це єдина діяльність по-справжньому серйозна. У ній немає місця для скепсису, ви згодні? Вірите ви чи не вірите, але якщо хочете брати участь, то ви не маєте іншого виходу як підкорятися правилам. Лише той, хто шанує правила або принаймні знає їх і застосовує, може перемогти… Те саме відбувається під час читання книжки: ти мусиш прийняти інтригу й персонажів, щоб утішатися історією, — я замовк, сподіваючись, що водоспад моїх слів справив на нього адекватний заспокійливий ефект. — До речі, ви мусили прийти не сам-один. Де ваш супутник?

— Рошфор?.. — Корсо зробив гримасу, яку не можна було назвати симпатичною. — В ним стався нещасливий випадок.

— Ви назвали його Рошфором?.. Дуже дотепно й слушно. Я бачу, ви з тих, хто приймає правила. Хоч у мене немає жодних підстав дивуватися.

Корсо засміявся, і його сміх не вселив мені спокою.

— А от Рошфор здався мені здивованим, коли я бачив його востаннє.

— Ви стривожили мене, — цинічно усміхнувся я. Але я був справді стривожений. — Сподіваюся, з ним не сталося нічого поганого?

— Він упав зі сходів.

— Що ви мені кажете?

— Те, що ви почули. Але заспокойтеся. Коли я його покинув, ваш агент іще дихав.

— Це добре, — я трохи змінив свою усмішку, намагаючись приховати невдоволення; події явно виходили за межі мого ретельно обміркованого плану. — То, виходить, ви налаштували йому пастку?.. Гаразд, — я великодушно розвів руки. — Не турбуйтеся.

— А я й не турбуюся. Це вам треба турбуватися.

Я вдав, ніби не почув його репліки.

— Головне, дістатися кінця, — провадив я, хоч на мить утратив нитку розмови. — А в мистецтві налаштовування пасток і подолання їх ми маємо знаменитих попередників. Тесей вийшов із лабіринту завдяки нитці Аріадни. Ясон викрав золоте руно завдяки Медеї. Каурави в «Махабхараті» хитрощами виграли гру в шашки, а ахейці поставили мат троянцям, подарувавши їм дерев'яного коня… Так що ваша совість чиста.

— Дякую. Але про чистоту власної совісті я потурбуюся сам.

Він дістав із кишені складену вчетверо записку для Міледі й кинув її на стіл. Я відразу впізнав свій власний почерк із дещо закрученими великими літерами. Це за моїм наказом і в інтересах держави діяв той, хто пред'явить цю записку, і так далі.

— Сподіваюся, — я підніс записку до полум'я канделябра, — що ця гра принаймні розвеселила вас.

— В окремі хвилини.

— Дуже радий, — обоє ми дивилися, як горить записка на попільничці, куди я її поклав. — Коли йдеться про літературу як про засіб, то розумний читач може тішитися навіть стратегією, яка перетворює його на жертву. І я належу до тих людей, яким почуття розваги допомагає у грі. Допомагає воно також під час читання історії або її написання.

Я підвівся з «Трьома мушкетерами» в руках, ступив кілька кроків по кімнаті й нишком подивився на дзиґарі, які висіли на стіні; до дванадцятьох ще залишалося двадцять довгих хвилин. Вишикувані на полицях корінці давніх оправ виблискували золотом. Я дивився на них якусь мить, вдаючи, ніби забув про Корсо, а потім обернувся до нього.

— Ось вони, — я обвів рукою бібліотеку. — Вони здаються спокійними й мовчазними, але розмовляють між собою, хоч ніби й незнайомі одні з одними. Для спілкування вони використовують своїх авторів, так яйце використовує курку, щоб утворити нове яйце.

Я поставив «Трьох мушкетерів» на місце. Дюма перебував у доброму товаристві: з одного боку «Пардаяни» Зевако, а з іншого — «Кабальєро в жовтому камзолі» Лукуса де Рене.^[94] Оскільки в мене ще був вільний час, я розгорнув останню книжку й голосно прочитав:

 

Дзиґарі в Сен-Жермен Оксеруа видзвонили північ, у цей час по вулиці Астрюс рухалися троє вершників, закутаних у просторі плащі, й вигляд у них був не менш рішучий, аніж стукіт копит їхніх коней…

 

— Перші рядки, — сказав я. — Перші рядки майже завжди бувають надзвичайними. Пригадуєте нашу розмову про «Скарамуша»? «Він народився, обдарований схильністю до сміху…» Існують перші рядки, які іноді впливають на все життя, вам не здається? «Я оспівую зброю й героя», наприклад. Ви ніколи не казали таких слів людям, яким ви довіряли: «Скромний молодик прямував посеред літа…», або: «Я давно звик укладатися спати рано…» Або: «15 травня 1796 року генерал Бонапарт увійшов до Мілана».

Корсо скорчив гримасу:

— Ви забули фразу, що привела мене сюди: «У перший понеділок місяця квітня 1625 року містечко Менг, де народився автор „Роману про троянду“, здавалося вкрай схвильованим…»

— Це справді слова з першого розділу, — підтвердив я. — Ви чудово їх зрозуміли.

— Те саме сказав мені Рошфор, перш ніж упасти зі сходів.

Запала мовчанка, уривана лише боєм дзиґарів, які видзвонювали за чверть одинадцяту. Корсо показав на циферблат:

— Залишається п'ятнадцять хвилин, Балкане.

— Так, — погодився я; цей суб'єкт мав диявольську інтуїцію — залишилося п'ятнадцять хвилин до понеділка першого квітня.

Я поставив «Кабальєро в жовтому камзолі» на його місце на полиці й ступив кілька кроків по кімнаті. Корсо спостерігав за мною, нерухомий, ще з ножем у руці.

— Ніж можна заховати, — порадив я.

Корсо завагався на секунду, перш ніж закрити ніж, і поклав його до кишені, не відриваючи від мене погляду. Я подякував йому схвальною усмішкою і знову показав йому на книжки.

— Ти ніколи не залишаєшся самотнім, коли перебуваєш поруч із книжкою, — сказав я, аби сказати що-небудь. — Кожна сторінка нагадує нам про один із минулих днів, нагадує про емоції, які наповнювали його. Щасливі години позначені в нашій свідомості крейдою, нещасливі — вугіллям. Де я тоді перебував? Який принц назвав мене другом, а який жебрак — братом? — Я замислився на хвилину, шукаючи нові слова, щоб завершити цю балаканину.

— Який сучий син — кумом? — підказав мені Корсо.

Я подивився на нього з осудом. Цей зануда намагався зіпсувати мій високий тон, якого я хотів надати нашій розмові.

— Не варто говорити брутальні слова.

— Я говорю те, що мені хочеться говорити, Ваше Високопреосвященство.

— У цьому Високопреосвященстві я відчуваю іронію, — відповів я, зачеплений за живе. — 3 цього я роблю висновок, пане Корсо, що ви перебуваєте під владою своїх забобонів. Це Дюма перетворив Рішельє на негідника, яким той ніколи не був, фальсифікувавши реальність із романних міркувань… Я був певен, що зумів вам усе пояснити під час нашої останньої зустрічі в мадридській кав'ярні.

— Брудний трюк, — заперечив Корсо, не уточнивши, про кого говорив, про Рішельє чи про мене.

Я рішуче підняв угору палець, наготувавшись завершити свою думку.

— Це цілком законний спосіб, — заперечив я, — підказаний геніальністю автора романів, кращого від якого не знала історія. А проте… — тут я гірко посміхнувся зі щирим смутком. — Сент-Бев його шанував, але не вважав літератором. Віктор Гюго, його друг, обмежився тим, що визнав спроможність Дюма створювати драматичну дію, але не більше. Його називали надто багатослівним. Але, мовляв, у нього не було стилю. Його звинувачували у тому, що він не бажав заглиблюватися у трагедію людського існування, що не був достатньо витонченим у зображенні своїх персонажів. Не був достатньо витонченим! — Я доторкнувся до всіх томів «Трьох мушкетерів», які стояли в мене на полиці. — Я майже цілком погоджуюся з добрим падре Стівенсоном: немає такої великої пісні про дружбу, такої насиченої пригодами і прекрасної, як ця. У «Двадцятьох роках потому» персонажі з'являються спочатку далекі один від одного; вони є зрілими чоловіками, егоїстами, наділені дріб'язковістю, яку накидає їм життя, вони навіть воюють у протилежних таборах… Араміс і д'Артаньян брешуть і прикидаються. Портос боїться, що в нього проситимуть грошей. На зустріч на Королівській площі вони приходять озброєні й готові битися між собою. А в Англії, коли через необачність Атоса вони опиняються в небезпечному становищі, д'Артаньян відмовляється потиснути йому руку. У «Віконті де Бражелоні» під час інтриги із залізною маскою Араміс і Портос виступають проти своїх старих друзів… Це відбувається тому, що вони живі люди; тому що вони персонажі суперечливі й наділені всіма людськими вадами. Але завжди, в кінцевому підсумку, у хвилини найвищої небезпеки дружба перемагає. Велика річ — дружба! А ви маєте друзів, Корсо?