Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 61)
І засміявся досконалим сміхом, коротким і сухим, властивим кваліфікованому агентові.
Перш ніж покинути кімнату, Корсо подивився на дівчину. Вона обернулася спиною до Міледі, яка тримала на прицілі її та ла Понте, байдужа до того, що відбувалося біля неї. Обпершись на підвіконня, вона дивилася назовні, зачарована вітром і дощем, і її постать виокремлювалася на тлі спалахів, які розтинали ніч.
Вони вийшли на вулицю в розпал грози. Рошфор засунув теку з рукописом Дюма під плащ, щоб захистити її від дощу, й повів Корсо вуличками, які вели до стародавньої частини села. Пориви вітру з дощем розгойдували віти дерев, барабанячи по калюжах і бруківці; великі краплі падали Корсо на обличчя. Він підняв комір плаща. Над селом панувала темрява, ніде не виднілося ні душі. Лише спалахи блискавок вряди-годи освітлювали вулиці, вимальовуючи силуети дахів середньовічних будинків, похмурий профіль Рошфора під крисами капелюха, з яких збігала вода, силуети двох чоловіків, які пересувалися, ступаючи мокрою бруківкою і здригаючись, коли гуркотіли електричні розряди з таким тріском, наче диявол завдавав ударів по бурхливій течії Луари.
— Чудова ніч, — сказав Рошфор, обернувшись до Корсо, щоб той почув його крізь завивання вітру й гуркіт грому.
Схоже, він добре знав це село. Йшов упевнено, час від часу обертаючись, щоб з'ясувати, чи супутник іде за ним. Це був марний рух, бо в ці хвилини Корсо пішов би за ним до самих дверей пекла, які, здавалося, й були метою цієї зловісної подорожі. Незабаром спалахи блискавок освітили середньовічну арку, міст над стародавнім ровом, вивіску
Удалині за решіткою світилося одне вікно, але Рошфор повернув праворуч, і Корсо рушив за ним. Вони пішли понад обплетеним плющем муром і зрештою зупинилися перед напівприхованими в мурі дверима. Рошфор дістав ключ, величезний старовинний залізний ключ і вставив його в отвір.
— Жанна д'Арк користувалася цією хвірткою, — повідомив він Корсо, поки обертав ключ, й останній спалах блискавки освітив сходи, які спускалися вглиб у темряву.
Під час короткого спалаху Корсо побачив також посмішку Рошфора, його темні очі, що світилися під крисами капелюха, його мертвотно-блідий шрам на щоці. Принаймні, сказав він собі, мені випало мати справу з гідним супротивником: ніхто не засумнівався б у тому, як бездоганно поставив він виставу. Корсо почав навіть, попри свою хіть, відчувати симпатію до цього індивіда, хоч би хто він був, і який так бездоганно виконав свою диявольську роль. Александр Дюма радів би, мов дитина, якби його ознайомили з усім цим.
Рошфор дістав маленький ліхтарик й освітив довгі та вузькі сходи, що губилися далеко внизу.
— Ідіть першим, — наказав він.
Їхні кроки відлунювали на вузьких і покручених сходах. Через хвилину Корсо зіщулився під своїм мокрим плащем. Холодне повітря, просякнуте запахом закритого приміщення та вогкості багатьох віків, огорнуло їх. Пучок світла показував сходи, стерті від кількасотлітнього користування, вогкі плями на склепінчастій стелі. Сходи закінчувалися перед вузьким коридором, вхід до якого був закритий іржавими ґратами. Рошфор освітив на мить круглу яму ліворуч.
— Це старовинне підземелля єпископа Тібо д'Осіньї, — повідомив він Корсо. — Звідси трупи викидали в Луару. Саме в цьому місці сидів Франсуа Війон.
І продиктував крізь зуби іронічним тоном:
Цей мерзотник був людиною освіченою, поза всяким сумнівом. Схильною до дидактики й упевненою у собі. Щоправда Корсо не міг зрозуміти, поліпшувало це його становище чи погіршувало; але тривожна думка засіла у нього в голові відколи вони увійшли в цей вузький коридор. Адже, зрештою (щоправда, його власний жарт, тепер приносив йому мало радості), хто програв, того кидають у річку.
Підземний коридор тепер підіймався під аркою, з якої густо скрапувала вода. У кінці галереї матеріалізувалися блискучі очі пацюка, який пискнув і відразу зник. Ліхтар освітив круглу залу, якою закінчувався коридор, накритий склепінням, підтримуваним стрільчастими нервюрами, які сходилися до центральної колони.
— Це крипта, — повідомив Рошфор, дедалі балакучіший, водячи світлом навколо себе. — Дванадцяте сторіччя. Тут ховалися жінки та діти під час штурму замку.
Дуже цікаве повідомлення. А проте Корсо був не в тому стані, щоб оцінити інформацію свого екстравагантного чичероне: він із напруженою увагою чекав слушної оказії. Вони тепер підіймалися крученими сходами, бійниці над якими пропускали вузькі відблиски грози, що шаленіла з іншого боку мурів.
— Ще кілька метрів, і ми прийдемо, — коментував Рошфор поза його спиною. Ліхтар освітлював сходинки під ногами в Корсо, й говорив він примирливим тоном. — І тепер, коли наша пригода наближається до кінця, — додав він, — я повинен сказати вам одну річ: ви зіграли свою роль у ній дуже добре. Доказ у тому, що ми прийшли сюди… Сподіваюся, ви не затаїли на мене зло за те, що сталося на набережній Сени та в готелі «Крійон». То були негативні наслідки сумнівного виконання мною моїх обов'язків.
Він не уточнив, що то були за обов'язки, але це вже не мало значення. Бо Корсо обернувся до нього з таким виглядом, ніби хотів на щось відповісти чи поставити запитання. Рух здавався цілком випадковим, нічого підозрілого, та Рошфор, власне, й не встиг би йому перешкодити. Тому він не зміг зреагувати, коли в тому самому русі Корсо впав на нього, водночас упершись руками й ногами в стіну, щоб Рошфор не зміг потягти його за собою вниз по сходах. Доля Рошфора виявилася іншою: сходинки були вузенькі, стіна гладенька й без жодних виступів, за які можна було б ухопитися, крім того, він зовсім не чекав нападу. Ліхтар чудом не розбився й освітив кілька миттєвостей сцени, скотившись по сходах, освітив обличчя Рошфора з витріщеними очима й виразом подиву на обличчі, Рошфора з ногами догори, що розпачливо намагався сісти в порожнечі, Рошфора, який мав от-от зникнути за поворотом кручених сходів, капелюх Рошфора, який котився зі сходинки на сходинку, аж поки зупинився на одній із них… І трохи згодом, на шість або сім метрів нижче пролунав глухий звук, щось подібне до
— Негативні наслідки виконання мною своїх обов'язків, — уточнив Корсо, освітивши собі обличчя ліхтарем, щоб супротивник міг побачити з підлоги його дружню усмішку.
Після цього він дав йому копняка в скроню, почувши, як голова Рошфора вдарилася об найнижчу сходинку. Він підняв ногу, щоб дати йому ще одного копняка, але, поглянувши на свою жертву, зрозумів, що в цьому немає потреби. Рошфор лежав із роззявленим ротом, і струминка крові витікала з його вуха. Корсо нахилився над ним, щоб з'ясувати, чи він дихає, переконався в тому, що так, і, розстебнувши йому плащ, понишпорив у його кишенях, забрав звідти ніж, гаман із грішми, посвідчення французького громадянства й теку з рукописом Дюма, яку він засунув собі під плащ, між поясом і сорочкою. Після цього перевів світло ліхтаря на сходи й цього разу піднявся ними до самого кінця. Там він знайшов майданчик із дверима грубого заліза й шестикутними ключами, з-під яких проникала смужка світла, і спинився перед ними нерухомо на півхвилини, намагаючись заспокоїти серцебиття. По той бік дверей на нього чекала загадка, й він вирішив піти їй назустріч, стиснувши зуби, тримаючи в одній руці ліхтар, а в другій ніж Рошфора, який розкрився в його долоні з погрозливим автоматичним клацанням.
І саме таким побачив я Корсо, коли він увійшов до бібліотеки, з ножем у руці, з розкуйовдженим і мокрим волоссям, з очима, які блищали вбивчою рішучістю.
XV. Корсо і Рішельє
І я, що написав про нього невеличкий роман, помилився повністю.
Настав момент пояснити принципи побудови цього роману. Дотримуючись давнього методу, згідно з яким оповідач таємничої історії повинен володіти тією самою інформацією, що й головний герой, я намагався дивитися на речі поглядом Лукаса Корсо, крім двох оказій: подій, які відбувалися в першому й у п'ятому розділах цієї історії, де я не мав іншого виходу, як з'явитися самому. В обох тих випадках, так само як я намірявся зробити тепер, у третій та останній раз, я для більшої зв'язності користувався першою особою, адже було б безглуздо цитувати себе самого, як він, хоч такий рекламний трюк і згодився Юлію Цезарю в його записках про війну в Галлії, але в моєму випадку він був би розцінений, і цілком слушно, як невиправдане педантство. Є й інша причина, можливо, цілком протилежна: розповідати історію так, як доктор Шеппард[93] розповідав свою історію Пуаро, було б ходом не так дотепним — адже тепер цей нехитрий прийом використовують геть усі, — як кумедним.