Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 60)

Не втрачаючи з виду Корсо, Рошфор звернувся до Міледі:

— Як їм пощастило добутися сюди?

Жінка невиразно повела рукою.

— Це спритні хлопці, — ковзнувши поглядом по ла Понте, вона зупинила його на Корсо, — принаймні один із них.

Рошфор погодився з нею, кивнувши головою. Він злегка примружив очі й, схоже, обмірковував ситуацію.

— Це ускладнює ситуацію, — сказав він нарешті, скидаючи капелюх, щоб кинути його на ліжко. — Усе ускладнює.

Ліана Тайлефер погоджувалася з ним. Вона розгладила свою спідницю й зіп'ялася на ноги. Цей рух примусив Корсо трохи нахилитися до неї, залишаючись напруженим і нерішучим. Тоді Рошфор дістав одну руку з кишені плаща, й мисливець за книжками здогадався, що той шульга. Це відкриття не принесло йому ніякої користі, бо в лівій руці Рошфор тримав револьвер із маленькою пласкою і воронованою цівкою, темно-синій, майже чорний. Тим часом Ліана Тайлефер наблизилася до ла Понте, щоб узяти у нього з рук рукопис Дюма.

— А тепер повтори, як ти мене обізвав, — вона стояла так близько до нього, що могла плюнути йому в обличчя. — Шльондрою? Повтори, якщо в тебе вистачить духу.

Ла Понте такого духу не мав. Він був природженим боягузом, і свої здібності відважного гарпунера зберігав для хвилин п'яної ейфорії. Тому, зрозуміло, він нічого повторювати не став.

— Я опинився тут випадково, — сказав він примирливим тоном, шукаючи поглядом миску з водою, щоб відмити руки від усього цього.

— Що я робив би, Флавіо, без тебе, — сказав Корсо засмученим голосом.

Бібліофіл став просити пробачення з виразом співчуття на обличчі.

— Ти несправедливий, я вважаю, — він ображено наморщив чоло і пересів ближче до дівчини. Місце біля вікна здалося йому найбезпечнішим у кімнаті. — Чесно кажучи, йдеться про твою авантюру, Корсо… А що означає смерть для такого суб'єкта, як ти? Анічогісінько. Перехід від одного стану до іншого. Крім того, тобі добре платять. А життя не має в собі нічого доброго, — сказав він, не відводячи погляду від револьвера у руці Рошфора. Він обняв дівчину за плечі, щоб меланхолійно зітхнути. — Я сподіваюся, що нічого з тобою не станеться. Але якщо станеться, то на нас чекає тяжке випробування: як нам жити без тебе.

— Ти свиня і зрадник.

Ла Понте подивився на нього сумним поглядом.

— Ти б так не переймався, друже. Ти надто напружений.

— Звичайно, я напружений, пацюче з клоаки.

— Я не поставлюся серйозно до твоїх слів.

— Сучий син!

— Дарма ти не послухався старого друга. Дружба складається з таких дрібних життєвих подробиць.

— Приємно бачити, — сказала Міледі їдким тоном, — як ви вихваляєте один одного.

Корсо гарячково міркував, хоч міркувати в цю хвилину намарно. Не було ніякої змоги вихопити пістолет із руки чоловіка, який його тримав. Хоч не цілився ні в кого конкретно, вважаючи за достатнє демонструвати його, аби тримати ситуацію під своїм контролем. З іншого боку, хоч бажання поквитатися з людиною зі шрамом на обличчі було досить сильним, Корсо не володів достатньою фізичною спритністю, потрібною для такої помсти. Позаяк ла Понте випав із гри, єдину надію змінити співвідношення сил Корсо бачив у дівчині. Але якщо вона не була досконалою актрисою, то сподіватися на неї не випадало. Надія в Корсо зникла при першому ж на неї погляді. Дівчина, що назвалася Ірен Адлер, скинула зі свого плеча руку ла Понте й зручніше вмостилася біля вікна, звідки вона тепер спостерігала за сценою, ніби бачила її десь дуже здалеку. Здавалося абсурдом, але вона явно вирішила не брати участі в цьому спектаклі.

Ліана Тайлефер наблизилася до Рошфора з рукописом Дюма в руках, вочевидь задоволена тим, що повернула його собі так швидко. Корсо вельми здивувало, що вона не виявила схожого інтересу до «Дев'ятьох Дверей», що лежали в полотняній сумці на підлозі біля ліжка.

— І що тепер? — тихим голосом запитала жінка.

На подив Корсо, Рошфор виявив себе не зовсім упевненим. Він водив револьвером на всі боки, не знаючи, куди його націлити. Потім, обмінявшись із Міледі тривалим поглядом, сповненим потаємними значеннями, він дістав із кишені праву руку й нерішуче потер нею обличчя.

— Ми не можемо залишити їх тут, — сказав він нарешті.

— Ані забрати їх із собою, — докинула вона.

Рошфор повільно кивнув головою, погоджуючись із нею, тоді як револьвер, схоже, відкидав попередні сумніви. Корсо помітив, що револьвер ніби затверднув у руці нападника, а дуло вперлося йому в живіт. Він відчув, як напружилися м'язи живота, поки він намагався сформулювати протест за всіма правилами синтаксису — підмет, присудок і додаток. Але з горла в нього вихопилося лише розпачливе гарчання.

— Ви його не вбивайте, — сказав ла Понте, намагаючись у такий спосіб утриматися поза межами подій.

— Флавіо, — спромігся виговорити Корсо, попри своє пересохле горло, — якщо я виберуся з цієї халепи, то розіб'ю тобі пику. На дрібні шматочки.

— Я лише хочу допомогти.

— Краще допомагай своїй матері займатися вуличним бізнесом.

— Гаразд, я тоді не розтулятиму рота.

— Атож, стули його, — втрутився до їхньої розмови Рошфор загрозливим тоном.

Він обмінявся останнім поглядом із Тайлефер, і судячи з його вигляду, ухвалив якесь рішення. Зачинив двері за своєю спиною, тримаючи Корсо під прицілом, й поклав ключ у кишеню плаща. Тих, хто програє, кидають у річку, сказав собі мисливець за книжками, й пульс почав гучно калатати в його скронях та зап'ястках. Барабан Ватерлоо загуркотів у якомусь місці його свідомості, коли в останньому поясненні перед розпачем він усвідомив, що прикидає, яка відстань відокремлює його від пістолета і скільки часу знадобиться, щоб подолати її, в яку мить пролунає перший постріл і в яке місце він прийме кулю. Можливості зберегти власну шкуру були мінімальні, але через п'ять секунд він, можливо, втратить і їх. Отже, нехай корнет сурмить збір. Вони підуть в останню атаку з Неєм на чолі, хоробрим із хоробрих, перед стомленим поглядом Імператора. Щоправда, замість британської піхоти їх зустріне Рошфор, але куля є куля, й убиває вона однаково. Усе є повним абсурдом, сказав він собі в передостанню мить, перш ніж перейти до дій. І він запитав себе, чи в цьому контексті смерть, яка проб'є йому груди через дуже короткий час, буде реальною чи нереальною, і чи він попливе в ніщо, чи у Вальгаллу^[90] паперових героїв. А світлі очі, що їх він відчував, були втуплені в його спину — Імператор? Закоханий диявол? — чи не чекають вони сутінок, щоб перевести його на протилежний берег річки тіней?

Але тут Рошфор зробив щось дуже дивне. Він підняв вільну руку, прохаючи дати йому час, — жест абсурдний у такі хвилини. Тоді зробив такий рух револьвером, ніби хотів знову заховати його до кишені. Цей рух тривав лише одну мить, і зброя залишилася в його руці, але чорний отвір дула націлювався тепер у нього без належної переконливості. І Корсо, в якого шалено стугонів пульс, м'язи були вкрай напружені, й готовий будь-якої миті стрибнути вперед, утримався, приголомшений, бо зрозумів, що це ще не той час, коли йому судилося померти.

Ще не вірячи своїм очам, він дивився, як Рошфор переходить кімнату, знімає телефонну слухавку й набрає номер спочатку короткий, потім значно довший. Зі свого місця Корсо чув далекі звуки на лінії, потім там щось клацнуло.

— Корсо тут, — сказав Рошфор і замовк в очікуванні.

Схоже, така сама мовчанка панувала й на протилежному кінці лінії. Револьвер тепер ліниво був спрямований у невизначену точку простору. Потім чоловік зі шрамом двічі кивнув головою, ще помовчав, слухаючи, й промурмотів: «Гаразд», перш ніж повісити слухавку на місце.

— Він хоче бачити його, — сказав він Міледі.

Обоє подивилися на Корсо. Жінка — роздратовано, Рошфор — стурбовано.

— Це абсурд, — запротестувала вона.

— Він хоче його бачити, — повторив її співрозмовник.

Міледі стенула плечима. Зробила кілька кроків кімнатою, неуважно гортаючи сторінки «Анжуйського вина».

— А що буде з нами? — запитав ла Понте.

— Ви залишитеся тут, — сказав Рошфор, махнувши в його бік револьвером. Потім доторкнувся до своєї розпухлої губи. — І дівчина також.

Попри розбиту губу, він, схоже, не таїв зла на дівчину. Корсо навіть помітив іскру цікавості в його очах, коли він подивився на неї, перш ніж повернутися до Ліани Тайлефер, щоб віддати їй револьвер.

— Вони не повинні виходити звідси.

— А чому не залишишся з ними ти?

— Він хоче, щоб я його привів. Це буде надійніше.

Міледі похмуро кивнула головою. Вона вочевидь збиралася зіграти цієї ночі іншу роль, але, як і її романний двійник, була дисциплінованим агентом. Вона обмінялася зброєю з Рошфором на рукопис Дюма. Потім стривожено подивилася на Корсо.

— Сподіваюся, з ним не буде проблем.

Рошфор посміхнувся спокійно і впевнено, дістав із кишені великий автоматичний ніж; схоже, до цієї миті він не пам'ятав, що має його при собі. Його білі зуби контрастували з темною шкірою обличчя, що його перетинав шрам.

— Гадаю, що не буде, — відповів він, подивившись на ніж, якого навіть не розкрив.

Він подивився на Корсо дружнім і водночас зловісним поглядом. Потім узяв капелюх, що лежав на ліжку, встромив ключ у замкову щілину й показав на вихід із перебільшеною шанобливістю, так ніби тримав у руці крислатий головний убір з пишними перами.

— Його Превелебність чекає на нас, кабальєро, — сказав він.