Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 59)

— А що, може, інші учасники роману кращі?.. — повільно запитала вона, піднявши голову, щоб зневажливо подивитись спочатку на одного, потім на іншого. Атос — п'яничка; Портос — несусвітенний йолоп; Араміс — лицемір і змовник.

— Такий погляд на них можливий, — погодився Корсо.

— Краще мовчіть. Що ви можете знати про мої погляди? — Ліана Тайлефер зробила паузу, піднявши підборіддя і втупивши погляд у Корсо, ніби настала черга оцінити його самого. — Що ж до д'Артаньяна, — провадила вона, — то він найгірший з усіх… Майстер фехтування? У «Трьох мушкетерах» він б'ється лише в чотирьох дуелях і перемагає, коли де Жюссак робить невдалий випад, а потім випростується, або коли Бернажу, сліпо атакуючи, натикається на його шпагу. У битві з англійцями він лише обеззброює барона. І йому доводиться завдати трьох ударів графові де Варду, щоб той упав. Що ж до щедрості, — вона зневажливим рухом підборіддя показала на ла Понте, — то він скупіший від цього вашого приятеля. Він уперше платить у трактирі за одного зі своїх друзів в Англії, після пригоди з Монком. Через тридцять п'ять років після їхньої першої зустрічі.

— Бачу, що ви експерт у таких справах, хоч і мав би про це здогадатися. У вашому домі зберігалося так багато романів-фейлетонів, що їх ви нібито ненавиділи. Ви чудово зіграли роль вдови, ситої по горло екстравагантними захопленнями свого чоловіка.

— Я анітрохи не прикидалася. Усі книжки мого чоловіка були старим, нікому не потрібним папером. Як, зрештою, і сам Енріке. Мій чоловік був простаком: він ніколи не вмів читати між рядками, відокремлювати золото від шлаку… Він належав до тих йолопів, які блукають світом, колекціонуючи фотографії прикметних місць і не намагаючись щось про них довідатися.

— Але вас це не стосувалося.

— Звичайно, ні. Знаєте, які книжки я прочитала вперше у своєму житті? «Маленькі жінки»^[89] й «Три мушкетери». Вони вразили мене, але кожна по-своєму.

— Як зворушливо!

— Не базікайте дурниці. Ви поставили кілька запитань, і я відповіла на деякі з них… Є читачі елементарні: наприклад, бідолашний Енріке. І читачі, які поринають глибше в текст, не обмежуються стереотипами: д'Артаньян — хоробрий, Атос — шляхетний, Портос — добрий, Араміс — вірний… Я можу лише посміятися з таких уявлень! — І вона справді засміялася, драматична й зловісна, як Міледі. — Ніхто не розуміє, що насправді тоді відбувалося. А знаєте, який образ я з усього цього зберегла і яким завжди захоплююсь? Образ білявої дами, завжди вірної самій собі й тому, кого вона обрала своїм шефом, воюючи сама-одна, своїми власними ресурсами, підло вбита чотирма картонними героями… А її потаємний син, сирота, що з'являється через двадцять років? — вона нахилила обличчя, і в її погляді було стільки ненависті, що Корсо мало не поточився назад. — Я пригадую гравюру, наче бачила її тільки щойно: річка, ніч, четверо мерзотників, що стоять навколішках, але в чиїх душах немає жалю. А з іншого боку кат, що підіймає меч, яким він зітнув голову жінці…

Спалах блискавки брутально освітив її обличчя, мертвотно білу шкіру шиї, зіниці очей, занурені в трагічну ситуацію, так ніби вона справді колись її пережила. Потім задзвеніли шибки й загуркотів грім.

— Мерзотники, — неуважно повторила вона знову, і Корсо не знав, кого вона мала на увазі, його та його супутників чи д'Артаньяна та його друзів.

Дівчина, що сиділа на підвіконні, понишпорила у своєму рюкзаку й дістала звідти «Трьох мушкетерів». Стала шукати якусь сторінку з усім спокоєм сторонньої спостерігачки. Коли знайшла її, то поклала розгорнуту книжку на ліжко, не промовивши й слова. Там була гравюра, яку описала Ліана Тайлефер.

— Victajacetvirtus, — промурмотів Корсо, вражений схожістю цієї сцени з восьмою гравюрою «Дев'ятьох Дверей».

Побачивши гравюру, жінка несподівано заспокоїлася. Вона вигнула брови, знову холодна й іронічна.

— Так воно і є, — погодилася вона. — Ви ж не станете стверджувати, що доброчесність утілює в собі д'Артаньян. Віроломний гасконець. Не кажучи вже про його подвиги спокусника. У всьому романі він зваблює лише трьох жінок, двох із них обманом. Його великим коханням є маленька міщанка з великими ногами, фрейліна королеви. Друга — англійська служниця, якою він підло скористався, — Ліана Тайлефер образливо засміялася. — А що можна сказати про його інтимне життя в «Двадцять років потому»? Він спить із господаркою заїзду лише для того, щоб не платити за постій. Чудові подвиги галантного кавалера, уся його здобич — покоївки, шинкарки та служниці!

— Але ж д'Артаньян звабив Міледі, — нагадав їй Корсо.

Спалах гніву знову прорвався крізь кригу в очах Ліани Тайлефер. Якби поглядом вбивали, то мисливець за книжками вже лежав би мертвий біля її ніг.

— То не він її приборкав, — відповіла жінка. — У її ліжко мерзотник проник обманом — вона прийняла його за іншого. — Її обличчя знову стало холодним, синя криця її погляду вгородилася в Корсо, наче кинджал. — Ви з ним утворили б гидотну пару.

Ла Понте слухав дуже уважно; майже можна було почути, як ворушаться думки в його голові.

— Невже ви…

Він обернувся до дівчини, ніби хотів знайти в неї підтримку; він завжди про все довідувався останнім; але вона не думала встрявати в їхні стосунки й дивилася на них байдужим поглядом, ніби все, що тут відбувалося, її зовсім не обходило.

— Я ідіот, — дійшов висновку бібліофіл.

Він підійшов до рами вікна й почав битися об неї головою.

Ліана Тайлефер подивилася на нього зі зневагою, а тоді звернулася до Корсо.

— Чи була якась потреба брати його із собою?

— Я ідіот, — повторив ла Понте, ще завдавши кількох потужних ударів головою по рамі вікна.

— Він уявляє себе Атосом, — пояснив Корсо тоном виправдання.

— Краще він уявляв би себе Арамісом. Пихатим і самовдоволеним. Коли ми з ним кохалися в постелі, він скоса спостерігав за профілем своєї тіні на стіні.

— Не вигадуйте.

— Повірте, я не брешу.

Ла Понте вирішив забути про раму вікна.

— Ми відхилилися від теми, — сердито заявив він.

— Справді, — підтвердив Корсо. — Ми говорили про доброчесність, Міледі. Ви читали нам лекцію на цю тему, обговорюючи д'Артаньяна та його друзів.

— І чом би їх не обговорювати? Чому мають бути більш доброчесними фанфарони, які виманюють у жінок гроші, які мріють лише про те, щоб домогтися успіху й забагатіти, а не Міледі, яка розумна й хоробра, яка обирає своїм заступником Рішельє і вірно служить йому, віддавши за нього життя?

— І вбиває, служачи йому.

— Ви самі нещодавно сказали, що існує внутрішня логіка оповіді.

— Внутрішня?.. Це залежить від того місця, на якому ми розташовані. Її чоловіка вбили поза романом, а не всередині нього. Його смерть була реальною.

— Ви збожеволіли, Корсо. Ніхто не вбивав Енріке. Він сам повісився.

— А Віктор Фаргаш? Він також сам утопився? А що сталося сьогодні вночі з баронесою Унгерн? Вона засунула руку в мікрохвильову піч?

Ліана Тайлефер обернулася до ла Понте, а потім до дівчини, сподіваючись, що хтось підтвердить щойно нею почуте. Уперше відтоді, як вони влізли до кімнати через вікно, вона здавалася спантеличеною.

— Про що ви мені розповідаєте?

— Про дев'ять правильних гравюр, — сказав Корсо. — Про «Дев'ять Дверей до Царства Темряви».

Крізь зачинене вікно разом із вітром і дощем долинув бій дзиґарів на дзвіниці. Майже відразу потому як пролунав одинадцятий удар, почулися кроки на сходах і в коридорах будинку.

— Бачу, в цій історії є ще божевільні, — сказала Ліана Тайлефер.

Вона дивилася на двері. Коли пролунав останній удар, вони зарипіли, й в очах у жінки помайнує відблиск тріумфу.

— Стережімося, — прошепотів ла Понте, відстрибуючи від дверей, тоді як Корсо нарешті зрозумів, що зараз має відбутися. Краєчком ока він стежив за дівчиною, яка підвелася з підвіконня, сторожка й напружена, й відчув гострий напад адреналіну, що розлився по його жилах.

Усі дивилися на ручку дверей. Вона оберталася дуже повільно, як ото буває у фільмах жахів.

 

— Доброго вечора, — сказав Рошфор.

На ньому був плащ, мокрий від дощу, застебнутий до шиї, і фетровий капелюх, під яким блищали темні нерухомі очі. Шрам зигзагом перетинав смагляве обличчя, чий південний характер підкреслювали чорні вуса. Десь протягом п'ятнадцятьох секунд він нерухомо стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях плаща. Під його черевиками поступово утворювалася калюжка води, й ніхто не промовив жодного слова.

— Я рада бачити тебе, — промовила нарешті Ліана Тайлефер, щойно прибулий ствердно кивнув головою, не відповівши. Усе ще сидячи на ліжку, жінка вказала на Корсо. — Вони стали поводитися досить нахабно.

— Сподіваюся, що не занадто, — сказав Рошфор.

Він говорив тим самим чемним і приємним тоном, без певного акценту, який Корсо почув від нього на шосе біля Синтри.

Він і далі спокійно стояв у дверях, утупивши погляд у мисливця за стародруками, так ніби ла Понте й дівчина не існували. Його нижня губа досі була напухлою зі слідами меркурохрому й двома швами, які стягували свіжу рану. Ти, либонь, пам'ятаєш про набережну Сени, зі зловісною радістю подумав Корсо, з цікавістю споглядаючи реакцію дівчини. Проте, за винятком першої хвилини здивування, вона повернулася до своєї ролі спостерігачки, яка майже не цікавилася сценою, що відбувалася поруч.