Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 58)
— Зараз вона вислизне від нас, — прошепотів ла Понте. Він був весь мокрий, його голос тремтів від холоду.
Корсо трохи висунувся, щоб кинути ще один погляд. Ліана Тайлефер одягла светра, який туго облягав її тіло й рельєфно підкреслював його анатомію, і тепер діставала з шафи чорний і довгий плащ, схожий на карнавальний костюм. Він побачив, як вона замислилася на мить, подивилась навколо себе, накинула плащ на плечі й стала збирати у свою теку рукопис, розсипаний на ліжку. У цю мить вона подивилася на відчинене вікно й наблизилася до нього, щоб його прикрити.
Корсо простяг руку, щоб перешкодити їй. У ту мить блискавка спалахнула майже в нього над головою й освітила його обличчя, намочене дощем, його силует, що здавався у вікні коротшим, простягнену вперед руку, що наче звинувачувала жінку, паралізовану від подиву. У Міледі вихопився крик, пронизаний нечуваним жахом, — здавалося, вона несподівано побачила перед собою диявола.
Вона замовкла, коли Корсо стрибнув на підвіконня й тильним боком долоні врізав їй лункого ляпаса, який відкинув її на ліжко, куди вона впала, розсипавши аркуші рукопису по підлозі. Зміна температур зволожила Корсо скельця окулярів, він швидко скинув їх і поклав на нічний столик, перш ніж стрибком наблизитися до Ліани Тайлефер, яка вже смикала дверну ручку, щоб вибігти в коридор. Він зловив її спочатку за ногу, а потім схопив за талію й штовхнув на ліжко. Вона випручувалася йому з рук і дригала ногами. Вона була жінка дужа, й він запитував себе, якого біса ла Понте й дівчина не поспішають йому на допомогу. Чекаючи їх, він схопив її за зап'ястки, відвертаючи обличчя, в яке вона намагалася вгородити нігті. Вони качалися, сплівшись на ліжку, й Корсо просунув свою ногу між її ногами, занурившись обличчям у повноту її величезних цицьок, які, відокремлені від нього лише тонкою тканиною светра, видавалися йому неймовірно пружними. Він відчув непомильні ознаки ерекції й вилаявся крізь зуби, намагаючись приборкати цю Міледі, в якої плечі були не вужчі, аніж в олімпійської чемпіонки у плаванні брасом. Де ж ти є, коли я так тебе потребую, з гіркотою подумав він. Але тут з'явився ла Понте, струшуючи із себе воду, як мокрий пес, сповнений рішучості поквитатися за своє приниження, а надто за рахунок у готелі «Крійон», який лежав у його гамані. Сцена стала здаватися судом Лінча.
— Сподіваюся, ви не станете її ґвалтувати, — сказала дівчина.
Вона сиділа на підвіконні, не скинувши куртку, у каптурі на голові, й дивилася на те, що відбувалося. Ліана Тайлефер припинила чинити опір і лежала нерухомо під Корсо, який сидів на ній верхи. Щодо ла Понте, то він тримав її за руку й за ногу.
— Свині, — сказала вона гучним і дзвінким голосом.
— Шльондра, — прогарчав ла Понте, засапавшись від бійки.
На короткий час усі вони трохи заспокоїлися. Переконані, що відрізали їй шлях до втечі, вони дозволили їй сісти. Вона ще не оговталася від гніву й потирала собі зап'ястки, кидаючи сповнені отрутою погляди то на ла Понте, то на Корсо. Останній розташувався між нею і дверима. Щодо дівчини, то вона й далі сиділа на підвіконні біля вже зачиненого за її спиною вікна. Вона відкинула каптур назад і дивилася на вдову Тайлефер зі зневажливою цікавістю. Ла Понте витер вогкі волосся та бороду краєчком покривала і заходився збирати аркуші рукопису, розкидані по кімнаті.
— Нам треба трохи поговорити, — сказав Корсо. — Як людям розважливим.
Ліана Тайлефер спопелила його поглядом.
— Нам немає про що говорити.
— Ви помиляєтеся, прекрасна пані. Тепер, коли ми вас усе-таки злапали, мені нічого не варто здати вас у поліцію. Вам залишається невеликий вибір: або побалакати з нами, або дати пояснення жандармові.
Вони дивились, як вона зморщила лоба, зацьковано озираючись довкола. Вона здавалася твариною, що шукає щілину, крізь яку вона могла б вибратися з клітки.
— Стережися, — попередив ла Понте Корсо. — Я певен, вона щось задумала.
Очі жінки були смертельно небезпечними, ніби сталеві голки. Корсо скорчив гримасу, дещо театральну.
— Ліано Тайлефер, — сказав він. — Чи може, ми повинні називати вас Анною де Бріоль, графинею де ла Фер. Яка також користувалася іменами Карлоти Брексон, баронеси Шефілд і леді Вінтер. Яка зраджувала своїх чоловіків і коханців. Яка вбивала й труїла людей, а крім того, була агентом Рішельє і відома під ще одним ім'ям: Міледі.
Він урвав монолог, бо натрапив на ремінь своєї сумки, запханої під ліжко. Він витяг її звідти, не відриваючи погляду ані від Ліани Тайлефер, ані від виходу з кімнати, крізь який вона мала очевидний намір вислизнути, коли трапиться нагода. Він засунув руку до сумки, перевіряючи, що там у ній, й зітхнув з такою полегкістю, що всі, навіть жінка, подивилися на нього з подивом.
— Він тут, — сказав Корсо, показуючи книжку іншим.
Ла Понте зробив тріумфальний жест, ніби Квікег щойно влучив гарпуном у кита. Але дівчина залишилася нерухомою, не виявивши ніяких емоцій, зовні цілком байдужа до цього епізоду.
Корсо знову поклав книжку до сумки. Вітер свистів за вікном, біля якого нерухомо сиділа дівчина. Вряди-годи новий спалах блискавки висвітлював її силует. Потім лунав грім, приглушений і далекий, від якого дзвеніли обліплені краплями дощу шибки.
— Вельми зручна ніч, — сказав Корсо й подивився на жінку. — Як бачите, Міледі, ми не захотіли пропустити побачення… І прибули, щоб звершити правосуддя.
— З'явилися цілою зграєю посеред ночі, як останні боягузи, — сказала вона, зневажливо випльовуючи слова. — З тією вчинили так само. Бракує лише ката з Лілля.
— Усьому свій час, — уточнив ла Понте.
Жінка трохи оговталася, й іноді її голос лунав упевнено. Її власна згадка про ката не справила на неї великого враження, бо вона з викликом дивилася на них усіх.
— Бачу, — докинула вона, — що ви добре вивчили свої ролі.
— Це не мусить вас дивувати, — відповів Корсо. — Ви й ваші спільники доклали чимало зусиль та інтересу, щоб усе було так, як воно є… — Він скривив губи в посмішці жорстокого вовка, без гумору й без жалості. — І всім нам було дуже весело.
Жінка стиснула губи. Один з її нігтів, покритих криваво-червоним лаком, ковзнув по покривалу. Корсо зачаровано простежив за цим рухом, так ніби цей ніготь був смертельним жалом, і здригнувся, пригадавши, що під час їхньої боротьби він кілька разів майнув біля його обличчя.
— Ви не маєте ніякого права, — сказала вона нарешті. — Ви вдерлися сюди незаконно.
— Помиляєтеся. Ми такі самі учасники гри, як і ви.
— Гри, правила якої вам не відомі.
— Ви знову помиляєтеся, Міледі. Якби ми не знали правил, нас би тут не було. — Корсо подивився навколо себе, шукаючи свої окуляри, аж побачив їх на нічному столику. Він почепив їх на ніс, поправивши вказівним пальцем. — Найважче нам було прийняти характер гри; прийняти художню вигадку, яка організує оповідь, і думати з тією самою логікою, якої вимагає текст, замість користуватися логікою зовнішнього світу… Потім стає легко продовжувати гру, бо якщо в реальності є багато речей, які відбуваються випадково, у художньому тексті майже все підкоряється логічним правилам.
Червоний ніготь Ліани Тайлефер тепер застиг нерухомо.
— І так само відбувається в романах?
— Насамперед у романах. У них, якщо головний персонаж міркує згідно з внутрішньою логікою, притаманною злочинцям, він неминуче приходить до якогось одного висновку. Тому у фіналі неодмінно зустрічаються герой і зрадник, детектив і вбивця, — він усміхнувся, задоволений зі своїх міркувань. — А вам як здається?
— Блискуче, — відповіла Ліана Тайлефер з іронією. Також ла Понте подивився на Корсо з роззявленим ротом, хоч у його випадку захват був щирим. — Брат Вільгельм Баскервільський,[88] гадаю…
— Не будьте поверховою, Міледі. Забудьте Конан Дойла й Алана По, наприклад. І самого Дюма. Я вважав вас начитанішою дамою.
Жінка пильно подивилася на мисливця за книжками.
— Отже, ви марнуєте зі мною свій талант, — зневажливо кинула вона. — Я для вас неадекватна публіка.
— Я знаю. А тому прийшов сюди, щоб ви відвели нас до того, хто, гадаю, мислить цілком адекватно. — Він подивився на годинник на своєму зап'ястку. Залишилося трохи більше години до першого понеділка квітня.
— Я хотіла б знати, як ви додумалися до цього.
— Це не я додумався, — він показав на дівчину, яка сиділа біля вікна. — Вона підклала книжку під самий мій ніс. А коли ти щось досліджуєш, то книжка допомагає більше, ніж зовнішній світ: її світ закритий, без прикрих несподіванок. Як, наприклад, лабораторія Шерлока Холмса.
— Перестань бундючитися, Корсо, — сказала дівчина зі знудженим виглядом. — Ти вже й так справив на неї враження.
Жінка вигнула брову, подивившись на дівчину так, ніби побачила її вперше.
— Хто вона?
— Не кажіть мені, що ви її не знаєте. Хіба ви не бачили її раніше?
— Ніколи. Мені розповідали про якусь дівчинку, але не сказали, де її знайшли.
— Хто вам про неї розповідав?
— Один друг.
— Високий, смаглявий, з вусами та шрамом на обличчі? З розбитою губою?.. Наш добрий Рошфор! Мені хотілося б знати, де він тепер зупинився. Десь поблизу, певно… Ви обрали двох достойних персонажів.
З якихось причин ці слова розбудили незворушність Ліани Тайлефер. Червоний ніготь устромився в покривало з такою люттю, ніби це була плоть Корсо, а з її очей, здавалося, полетіли бризки люті.