Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 57)
— Віддаси його якомусь із гарсонів у кафе. — Пальці його рук зволожилися від поту. Він витер їх об внутрішній бік кишень і показав на телефонну кабіну по той бік площі. — Мене знайдеш там.
— А я? — запитав ла Понте.
Попри складність ситуації Корсо мало не зареготав в обличчя своєму другові. Але обмежився насмішкуватим поглядом.
— Можеш робити все, що тобі заманеться. Хоча, боюся, Флавіо, тобі доведеться піти в підпілля.
Він пішов через площу у напрямку телефонної кабіни, незважаючи, іде за ним його супутник чи ні. Коли зачинив за собою скляні двері й устромив картку в отвір, то побачив його за два метри. Вигляд у нього був розгублений, і він спантеличено озирався навсібіч.
Корсо набрав номер готелю і попрохав, щоб його з'єднали з реєстрацією.
— Що відбувається, Грюбере?
— Прийшли два полісмени, пане Корсо, — голос колишнього солдата СС лунав трохи приглушено, але зберігав спокій, контролюючи ситуацію. — Вони досі нагорі, у вашому номері.
— Вони дали якесь пояснення?
— Ніякого. Зажадали вашу перепустку й запитали, чи знаємо ми, де ви перебували о другій годині ночі. Я сказав, що нічого не знаю, і рекомендував їм звернутися до свого колеги, який чергував уночі. Вони також попросили описати вашу зовнішність, бо раніше вони вас не бачили. Наказали мені повідомити, щойно ви прийдете. Саме в цю хвилину я наміряюся виконати їхній наказ.
— Що ти їм скажеш?
— Скажу їм правду, звичайно. Що ви з'явилися на мить у вестибюлі й відразу вийшли в товаристві невідомого мені бородатого пана. Щодо мадемуазель, то вони про неї не запитували; тому я визнав за непотрібне згадувати про її присутність.
— Дякую, Грюбере, — Корсо зробив паузу й додав, усміхаючись у слухавку. — Я нічого поганого не вчинив.
— Звичайно, пане Корсо. Ніхто з клієнтів нашого закладу нічого поганого не вчинив. — Почувся звук роздертого паперу. — Ага, щойно мені принесли від вас конверт.
— Ми ще побачимося, Грюбере. Збережіть на зо два дні номер за мною. Я сподіваюся повернутися й забрати свої речі. Якщо виникне проблема, скористайтеся номером моєї кредитної картки. І, звичайно, дякую.
— Завжди до ваших послуг.
Корсо повісив слухавку. Дівчина повернулася й стояла поруч із ла Понте. Він вийшов із кабіни й приєднався до них.
— Поліції відоме моє ім'я. Отже, хтось їй його назвав.
— На мене не дивися, — сказав ла Понте. — Я твоєю історією вже ситий по горло.
Корсо подумав, що й він уже ситий нею по горло. Він утратив над усім контроль, його човен нахилився й загрожував піти на дно.
— Тобі щось спадає на думку? — запитав він дівчину.
Вона була єдиною ниточкою від таємниці, його останньою надією.
Вона подивилася через плече Корсо, туди, де сновигали машини й стриміли решітки Пале-Руаяль. Вона скинула свій рюкзак із плечей і поклала його на землю, біля своїх ніг. Вона міркувала у звичній для себе мовчанці, зосереджена й серйозна, з невеличкою зморшкою між бровами. З притаманною хлопчакам рішучістю не робити те, що від нього сподіваються, Корсо посміхнувся з виглядом дуже стомленого вовка.
— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.
Він побачив, що дівчина повільно кивнула головою, можливо, дійшовши якогось висновку після своїх таємних роздумів. А може, погодилася з тим, що він і справді не знає, що йому робити.
— Ти найгірший ворог самому собі, — промовила вона нарешті байдужим голосом. Вона також здавалася стомленою, як і попереднього вечора, коли вони повернулися до готелю. — Твоя уява тобі мало допомагає, — вона постукала вказівним пальцем по лобі. — За деревами ти не бачиш лісу.
Ла Понте роздратовано застогнав:
— Відкладіть ботаніку до кращих часів, — він дедалі більше тривожився, зі страхом поглядаючи навколо, чи жандарми ще не наближаються до нього. — Нам треба вшиватися звідси. Я маю тут документи, на які можна найняти автомобіль. Якщо ми поквапимося, то вже завтра перетнемо кордон. До речі, завтра буде перше квітня.
— Заткнися, Флавіо, — Корсо дивився дівчині у вічі, шукаючи в них відповідь. Але побачив там лише віддзеркалення: світло площі, вуличного руху, серед якого вони стояли, свій власний образ, спотворений, гротескний. Образ ландскнехта, який зазнав поразки. Героїчних поразок більше не існувало. Давно вже не існувало.
Вираз обличчя дівчини раптом змінився. Тепер вона дивилася на ла Понте, наче бачила його вперше, щось у ньому привернуло її увагу.
— Повтори, — сказала вона.
Книгар здригнувся, здивований.
— Про те, що можна найняти автомобіль? — Він подивився на них, розкривши рота. — Це ж елементарно. У літаку складають список пасажирів. У потязі можуть перевірити паспорт…
— Я не про це. Повтори, яка буде завтра дата.
— Перше квітня. Понеділок. — Ла Понте стурбовано доторкнувся до своєї краватки. — Мій день народження.
Але дівчина вже не зважала на нього. Вона нахилилася над своїм рюкзаком, щось у ньому шукаючи. Коли випросталася, то тримала в руці один із томів
— Ти неуважно читаєш книжки, — сказала вона Корсо, подаючи йому свою книжку. — Перший розділ, перший рядок.
Корсо, який не чекав нічого подібного, взяв книжку й скинув на неї поглядом. «Три дарунки пана д'Артаньяна-батька» — так називався цей розділ. І коли він прочитав перший рядок, то зрозумів, де їм треба шукати Міледі.
XIV. Підвали Менга
Була зловісна ніч.
То була зловісна ніч. Луара перетворилася на бурхливий потік і розливалася повінню, загрожуючи перелитися через давні греблі маленького села Менг. Гроза вибухнула перед самими сутінками, й через короткі проміжки часу спалахи блискавки розтинали чорне громаддя замку, лягаючи зигзагами світла на намоклу від дощу забруковану пустелю давніх середньовічних вуличок. По той бік річки, в далині, між поривами вітру, просякнутими водою та листям, зірваним із дерев, ніби буря встановлювала кордон між недавнім минулим та далеким теперішнім, миготіли мовчазні вогні автомобілів, які котилися автострадою, прокладеною між Туром та Орлеаном.
У готелі «Сент-Жак», єдиному готелі Менга, одне вікно було освітлене й відчинене над маленькою терасою, до якої можна було підійти з вулиці. У кімнаті жінка, висока симпатична білявка з волоссям, зібраним на потилиці, вдягалася перед люстром. Вона щойно застебнула блискавку на своїй спідниці, приховавши невеличке татуювання на стегні у формі квітки лілії. Стоячи, вона завела руки назад і застебнула бюстгальтер, що утримував розкішний білосніжний бюст, який коливався від кожного її руху. Потім одягла шовкову блузку й з усмішкою подивилася на своє відображення в дзеркалі, застібаючи ґудзики. Мабуть, вона здалася собі гарною, збираючись на побачення, бо жодна жінка не стане вдягатися об одинадцятій годині вечора, якщо не має наміру зустрітися з кимось. Що ж до задоволеної усмішки з відтінком жорстокості, з якою вона поглядала на себе в дзеркало, то, можливо, вона мотивувалася й новою шкіряною текою, яка лежала в неї на ліжку і з якої стирчали сторінки
Близький спалах блискавки освітив невеличку терасу за вікном. Там, під коротким навісом, з якого скапували краплі дощу, Лукас Корсо востаннє затягся вологою сигаретою, яку тримав між пальцями, поки не викинув її геть, піднявши комір плаща, щоб краще захиститися від зливи та вітру. У світлі наступного спалаху блискавки, наче у світлі велетенського фотоапарата Корсо розгледів мертвотно-бліде обличчя Флавіо ла Понте, безперервне миготіння світла й тіней та вода, що збігала з його бороди, надавали йому вигляду змученого ченця або Атоса, мовчазного, як розпач, похмурого, як кара небесна. Протягом короткого часу більше не було спалахів, але Корсо вгадував присутність третьої тіні, що принишкла поруч із ним під навісом, — стрункий силует Ірен Адлер, яка куталася у свою куртку. І коли нарешті ще один спалах блискавки прокреслив по діагоналі ніч і грім загуркотів між шиферними дахами, у світлі зблиснули два зелені озерця з-під каптура, що затуляв обличчя дівчини.
До Менга вони доїхали швидко, але не без проблем. Їхали в автомобілі, який узяв напрокат ла Понте. Спочатку автострадою Париж-Орлеан, а потім ще шістнадцять кілометрів у напрямку Тура. Ла Понте сидів поруч із водієм і при світлі запальнички «Бік» вивчав мапу, яку вони купили біля бензозаправки. Ла Понте, звісно, заплутався, залишилося зовсім трохи, гадаю, ми їдемо правильно. Я певен, що ми їдемо правильно. Дівчина сиділа позаду мовчки, втупившись поглядом у Корсо в дзеркальце заднього виду, щоразу коли їх проминав автомобіль, освітлюючи своїми фарами. Ла Понте, звісно, помилився. Вони проминули стовпчик з указівною табличкою і поїхали дорогою на Блуа. Потім, відкривши свою помилку, порушили всі можливі правила, намагаючись виїхати на автостраду. Корсо сидів за кермом, благаючи Бога, щоби буря затримала жандармів на їхніх дільницях Божансі. Ла Понте наполягав, щоб вони перетнули річку й повернули ліворуч, але, на щастя, Корсо його не послухав. Вони виїхали на національне шосе 152 — те саме, яким їхав д'Артаньян у першому розділі роману Дюма, — і їхали далі під поривами вітру й дощу, а праворуч від них клекотіла Луара — чорним, бурхливим потоком, двірники працювали безперервно, й у світлі автомобілів, що їхали назустріч, сотні дрібних чорних цяток танцювали на обличчі Корсо. Нарешті перед ними з'явилися пустельні вулиці, старовинний квартал під середньовічними дахами, фасади з міцними балками у формі вітрякових крил або хрестів. Менг-на-Луарі. Кінець дороги.