Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 56)

Дівчина зробила ще один ковток помаранчевого соку, не підіймаючи голову від книжки, а ла Понте здригнувся, ніби почув запах паленого, і на його обличчі явно вималювалася думка: одна справа закрутити роман із вродливою білявкою і зовсім інша впустити до свого паху відьму. Вони побачили, як він злякано помацав у себе між ногами.

— Прокляття. Сподіваюся, вона не принесла мені заразу.

Корсо подивився на нього злегка співчутливим поглядом.

— Забагато збігів, чи не так? І це ще не всі, — він подихав на скельця своїх окулярів і витер не ушкоджене паперовою серветкою. У «Трьох мушкетерах» повідомляється, що Міледі була дружиною Атоса, д'Артаньянового друга. Коли Атос виявив, що його дружина позначена катом, то вирішив сам здійснити вирок. Він повісив її й вирішив, що вона мертва, проте вона залишилася жива… — він приладнав окуляри в себе на носі. — А тепер хтось розважається цією історією.

— Я розумію Атоса, — сказав ла Понте, насупивши лоба й, безперечно, пригадавши рахунок у готелі «Крійон». — І я теж хотів би її повісити. Як той мушкетер свою дружину.

— Або як Ліана Тайлефер свого чоловіка. Мені шкода ранити твоє самолюбство, Флавіо, але ти ніколи анітрохи не цікавив її. Вона лише хотіла повернути рукопис, який продав тобі небіжчик.

— Ну й стерва, — люто промурмотів ла Понте. — Немає сумніву, що це її справа. А отой жевжик із вусами та шрамом лише допомагав їй.

— Чого я не розумію, — провадив Корсо, — то це який зв'язок мають між собою «Три мушкетери» і «Дев'ять Дверей»… Мені лише спадає на думку, що Александр Дюма також хотів опинитися на вершині світу. І він досяг успіху та влади, яких прагнув: він мав славу, гроші й жінок. Усе йому вдавалося в житті, наче він користувався особливими привілеями, особливим пактом. І коли він помер, то його син, молодший Дюма, присвятив йому цікаву епітафію: «Він помер, як і жив: не усвідомлюючи собі цього».

Ла Понте подивився на нього недовірливим поглядом.

— Ти натякаєш на те, що Александр Дюма продав душу дияволу?

— Ні на що я не натякаю. Тільки намагаюся розшифрувати роман, який хтось пише, зробивши мене у цьому романі головним героєм… Не випадає сумніватися, що він почався тоді, коли Енріке Тайлефер вирішив продати рукопис Дюма. Таємниця виникла за його ініціативою. Його гіпотетичне самогубство, мій візит до вдови, перша сутичка з Рошфором…

І доручення Варо Борха.

— А що такого особливого в цьому рукописі? Чому й для кого він такий важливий?

— Не маю уявлення, — Корсо подивився на дівчину. — Можливо, вона щось про це знає.

Вони побачили, як вона знуджено стенула плечима, не відірвавши погляду від книжки.

— Це твоя історія, Корсо, — сказала вона. — Якщо не помиляюся, то ти сказав, тобі платять за неї.

— Ти теж у неї втягнута.

— До певної міри, — вона подивилася на нього з виразом людини, яка нічого не розуміє, й перегорнула сторінку. — Лише до певної міри.

Ла Понте нахилився до Корсо, зачеплений за живе.

— А ти не пробував врізати їй по фізії?

— Замовкни, Флавіо.

— Авжеж, замовкни, — підхопила дівчина.

— Усе видається мені безглуздим, — поскаржився книгар. — Вона поводиться так, ніби є царицею світу. А ти це терпиш, замість вказати їй її місце. Я не впізнаю тебе, Корсо. Хоч би якою вона була гарнулею, я не думаю… — він замовк, підшукуючи слова. — Звідки в неї ця пиха й уміння битися?

— Одного разу вона билася з архангелом, — пояснив мисливець за книжками. — І вчора ввечері я бачив, як вона розтовкла пику Рошфорові. Розумієш? Тому самому Рошфорові, який лупцював мене сьогодні вранці, доки ти відсиджувався на біде.

— На унітазі.

— Яка різниця! — роздратовано кинув Корсо. — У своїй шикарній піжамі. Я й не знав, що ти вдягаєш піжаму, коли спиш зі своїми коханками.

— Це тебе не стосується, — ла Понте кидав на дівчину сконфужені погляди, поки намагався відступити. — Я ночами мерзну, щоб ти знав. До того ж ми з тобою розмовляли про «Анжуйське вино», — він показав на рукопис із явним бажанням змінити тему… — Чого ти домігся своїм розслідуванням?

— Я довідався, що рукопис автентичний. Цей розділ писали двоє людей: Дюма і його помічник Огюст Маке, тому в ньому присутні два почерки.

— А що ти довідався про того другого типа?

— Про Маке? Не дуже багато. Їхні взаємини з Дюма закінчилися погано, був суд і вимагання грошей. Хоч можна відзначити цікаву деталь: Дюма все витратив за життя, помер не маючи за душею й сантима, а Маке постарів у багатстві й помер у власному замку. Так що справи в них ішли добре, в кожного на свій лад.

— А що ти скажеш про той розділ, який вони написали разом?

— Спочатку його написав Маке, досить просту версію, а потім Дюма перетворив його на шедевр мистецтва, написавши свої правки над рядками помічника. Зміст ти знаєш: Міледі намагається отруїти д'Артаньяна.

Да Понте з тривогою подивився на свою порожню філіжанку, з якої пив каву.

— Отже…

— Отже, я сказав би, що хтось, хто, можливо, вважає себе реінкарнацією Рішельє, зумів поєднати всі первісні гравюри Деламеланікона й розділ із роману Дюма, в якому з невідомих мені причин можна знайти ключ до всього, що тепер відбувається. І можливо, саме в цю мить він намагається викликати Люцифера. А тим часом ти залишився без рукопису, Варо Борха без книжки, а я потрапив у вельми скрутну ситуацію.

Він дістав із кишені картку із запискою Рішельє, щоб поглянути на неї ще раз. Ла Понте був цілком із ним згоден.

— Втрата рукопису — невелике лихо, — заявив він. — Я заплатив за нього Тайлеферу, хоч і небагато, — він фальшиво захихотів. — Принаймні Ліана добре мені заплатила натурою. Але ти й справді опинився у великій халепі.

Корсо подивився на дівчину, що й далі мовчки собі читала.

— Можливо, вона змогла б нам пояснити, що це, власне, за халепа, в яку я потрапив.

Вона зробила гримасу, а потім стукнула по стільниці суглобами пальців, як гравець, який вже не має карт, і він змирився з поразкою. Але цього разу вона одержала відповідь. Це був ла Понте, який сердито загарчав.

— Не розумію, чому ти так їй довіряєш.

— Він уже тобі сказав, — нарешті озвалася дівчина зі зневагою в голосі. Вона поклала соломинку, крізь яку смоктала сік, у книжку замість закладки. — Я охороняю його.

Корсо кивнув головою з радісним виразом обличчя, хоч невідомо, які в нього були підстави для радості.

— Ти чуєш, що вона каже. Вона — мій янгол-охоронець.

— Справді? Хоч вона могла б охороняти тебе краще. Де вона була, коли Рошфор поцупив твою сумку?

— Біля мене тоді був ти.

— Це інша річ. Я боягузливий і мирний книгар. Цілковита протилежність чоловікові дії. Той, хто залишається з дівчиною після смерті героя. Щоб ушанувати його пам'ять.

Корсо не слухав його уважно, бо щойно зробив відкриття. Тінь від дзвіниці церкви впала на підлогу поблизу них. Вузький і темний силует повільно ковзав у напрямку, протилежному від того, в якому рухалося сонце. Він помітив, що хрест на вершині перебував біля ніг дівчини, дуже близько до неї, проте жодного разу не доторкнувся до неї. Тінь від хреста обережно дотримувалася дистанції.

 

Корсо зателефонував до Ліссабона, щоб довідатися, як просувається розслідування смерті Віктора Фаргаша. Відомості не були обнадійливими. Пінту зумів дістатися до висновків судмедексперта: смерть від насильницького занурення в ставок. Поліція Синтри визначила причиною смерті пограбування. Невідомою персоною або невідомими персонами. Позитивною частиною розслідування було те, що досі причину смерті Фаргаша поліція не пов'язувала з Корсо. Португалець також повідомив, що про всяк випадок запустив по ланцюжку прикмети суб'єкта зі шрамом. Корсо сказав йому, що про Рошфора можна забути — пташка відлетіла.

Здавалося, справи не могли йти гірше, але на полудень їхнє становище зовсім ускладнилося. Щойно Корсо увійшов у вестибюль свого готелю з ла Понте та дівчиною, він зрозумів: щось було не так. Грюбер знаходився за реєстраційним прилавком, і крізь притаманний йому незворушний вираз з його очей до Корсо долетів сигнал тривоги. Наближаючись до нього, Корсо побачив, що портьє ніби випадково скинув поглядом на гачок з ключем від його номера, а потім підніс руку до лацкана своєї куртки і легенько його підняв, тобто подав знак, зрозумілий у всіх готелях світу.

— Не зупиняйтеся, — сказав Корсо своїм супутникам.

Але йому довелося майже тягти за собою розгубленого ла Понте, тоді як дівчина випередила їх обох, рішуча й спокійна, і звернула у вузький коридор у бік кав'ярні, що виходив на площу Пале-Руаяль. Проминаючи приймальний стіл, Корсо устиг помітити, як Грюбер поклав руку на телефон, що стояв на прилавку.

Вони знову опинилися на вулиці, і ла Понте кинув кілька нервових поглядів собі поза спину.

— Що сталося?

— Поліція, — відповів Корсо. — У моєму номері.

— Звідки ти знаєш?

Дівчина не ставила запитань. Лише подивилася на Корсо, чекаючи інструкцій. Той витяг із кишені конверт зі штампом готелю, який консьєрж передав йому учора ввечері, дістав звідти записку, в якій повідомлялося йому про місце перебування ла Понте й Ліани Тайлефер, і поклав на її місце банкноту в п'ятсот франків. Він зробив це повільно, намагаючись зберегти спокій, щоб його супутники не помітили, як у нього тремтять пальці. Заклеїв конверт, потім закреслив на ньому своє ім'я й написав прізвище Грюбера і подав його дівчині.