Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 55)

— Та байдуже, — сказав він нарешті. — Головне в тому, що вони вшилися.

— Куди?

— Не маю найменшого уявлення, — він показав ікло, скорчивши свою розпачливу, підозріливу гримасу. — Я сподівався, ти щось знаєш.

— Я нічого не знаю ані про Рошфора, ані про ту жінку, — байдуже сказала вона, даючи зрозуміти, що в межах нинішньої реальності це питання її не стосується.

Корсо почув себе розгубленим. Він сподівався якихось емоцій із її боку. Адже вона сама призначила себе захисницею його інтересів. Чи принаймні він чекав, що вона кине йому докір, ти, мовляв, надто добре обізнаний, щоб так по-дурному втратити книжку. Але дівчина не стала дорікати йому. Вона дивилася навколо себе, ніби шукала в натовпі якесь знайоме обличчя, і він був неспроможний здогадатися, чи вона міркувала по те, що сталося, чи думала про щось зовсім інше, далеке від їхньої драми.

— Що ж нам робити? — запитав він, не звертаючись ні до кого конкретно, геть дезорієнтований.

Він не тільки бачив, як один за одним зникли всі примірники «Дев'ятьох Дверей» і рукопис Дюма. За ним тяглися також три трупи, якщо приєднати сюди й самогубство Енріке Тайлефера, він уже витратив величезну суму грошей, щоправда вони належали не йому, а Варо Борха… «Вар, Вар, поверни мені мої легіони».^[87] Та нехай вона провалиться крізь землю, його ділова репутація! У цю мить він хотів би бути на тридцять п'ять років молодшим, щоб залитися слізьми, сидячи на хіднику.

— Чом би нам не випити кави? — запропонував ла Понте.

Він сказав це веселим тоном, мовляв, не сумуйте, хлопці, все залагодиться, і Корсо зрозумів, що бідолаха досі не уявляє собі, в якій паскудній ситуації вони опинилися. Але, в кінцевому підсумку, його пропозиція не здалася йому такою поганою. Принаймні за тих обставин, у яких вони перебували, нічого кращого йому на думку не спало.

 

— Якщо я правильно зрозумів, — ла Понте розлив трохи кави з молоком на власну бороду, коли стромляв круасан у свою філіжанку, — то 1666 року Аристид Торк'я приховав від інквізиції особливий примірник, копію, розділену на три книжки… Хіба не так? В різницею у вісьмох гравюрах. І треба об'єднати оригінали, щоб їхнє сполучення дало кінцевий результат. Ти згоден?

Вони сиділи втрьох на терасі перед церквою Сен-Жермен-де Пре. Ла Понте надолужував сніданок, який йому урвали в готелі «Крійон», а дівчина, що не відмовилася від своєї манери триматися осторонь, пила помаранчевий сік крізь соломинку й мовчки слухала їхню розмову. «Три мушкетери» лежали в неї на столі відкриті, вона час від часу перегортала там сторінку, неуважно читаючи, потім знову підводила голову й слухала. Щодо Корсо, то в горлі у нього утворився клубок; він не міг проковтнути нічого.

— Ти маєш рацію, — сказав він ла Понте, відхилившись назад на стільці, запхавши руки до кишень плаща й дивлячись на дзвіницю церкви, хоч зовсім її не бачив. — Щоправда, існує можливість того, що повне видання книжки, те, яке було спалено святою Інквізицією, також складалося з примірників, поділених на три серії, і тільки справжні дослідники теми, люди втаємничені вміли поєднати три правильні примірники. — Він насупив брови й наморщив лоба, замислившись. — Але про це ми вже ніколи не довідаємося.

— А хто сказав, що їх було тільки три? Адже він міг надрукувати й чотири — або дев'ять — різних серій.

— Тоді ця витівка втратила б усякий глузд. Існують лише три відомі примірники.

— Хай там як, а хтось хоче відновити первісну книжку. І заволодіти всіма автентичними гравюрами. — Ла Понте говорив із повним ротом. Він з апетитом доїдав сніданок. — Але схильність бібліофіла йому чужа. Коли він добуває правильні гравюри, решту він знищує. І вбиває їхніх власників. Віктора Фаргаша в Синтрі. Баронесу Унгерн, тут у Парижі. І Варо Борха — в Толедо… — Він урвав себе, недожувавши свій шматок, і подивився на Корсо запитливим поглядом. — Схоже, мій план тут провалюється. Адже Варо Борха досі живий.

— Бо його книжка в мене. А на мені вони вже постаралися відігратися, учора ввечері й сьогодні вранці.

Ла Понте не здавався переконаним.

— Ти сказав: постаралися відігратися… А чому Рошфор тебе не вбив?

— Не знаю, — сказав Корсо, стенувши плечима; він сам себе не раз уже запитував про це. — Він мав дві нагоди, але не скористався жодною… А чи досі живий Варо Борха, то тут цілковитої певності я не маю. Він не відповідає на мої телефонні дзвінки.

— Це наштовхує на думку, що його вже вбито. Або вселяє таку підозру.

— Варо Борха вселяє підозру за визначенням, він володіє такими грішми, що може все це організувати, — він показав на дівчину, яка читала собі й далі, зовні байдужа до розмови між ними. — Я певен, вона могла б усе пояснити, якби захотіла.

— А не хоче?

— Ні.

— Тоді викажи її. Якщо вбивають людей, то її можна назвати спільницею.

— Назвати її спільницею? Я сам по шию в цьому лайні, Флавіо. Як, до речі, й ти.

Дівчина урвала своє читання, незворушно прийнявши на себе погляди обох і відкривши рота лише для того, щоб потягнути ще трохи помаранчевого соку. Її погляд ковзнув з одного на іншого, щось обмірковуючи, певно. Нарешті вона зупинила його на Корсо.

— Ти справді їй довіряєш? — запитав ла Понте.

— Дивлячись у чому. Учора ввечері вона билася за мене й билася дуже добре.

Книгар скорчив недовірливу гримасу і поглянув на дівчину. Він, безперечно, намагався уявити її собі в образі охоронця. Також він, певно, запитував себе, наскільки інтимними були її стосунки з Корсо. А Корсо помітив, як той, погладжуючи свою бороду, поглядом знавця оцінював усе те, що не було заховане в неї під курткою. Принаймні було очевидно, що ла Понте не відмовився б атакувати дівчину, якби вона дала йому нагоду попри ті підозри, які він щодо неї плекав. Навіть у такі хвилини колишній генеральний секретар Братства Гарпунерів Нантакета завжди мріяв повернутися до лона. До будь-якого лона.

— Вона надто гарна, — ла Понте кивнув головою замість остаточного висновку. — І надто юна. Занадто юна для тебе.

Корсо всміхнувся, почувши ці слова.

— Ти здивувався б, побачивши, якою старою вона іноді здається.

Книгар скептично клацнув язиком.

— Такі подарунки не падають з неба.

Дівчина мовчки слухала цей діалог. І вперше за увесь день вони побачили, як вона всміхається, ніби щойно почула смішний анекдот.

— Ти надто багато базікаєш, Флавіо — чи як тебе там, — сказала вона ла Понте, який від несподіванки закліпав очима. — Її усмішка стала гострішою, як у бешкетного хлопчиська. — У будь-якому разі мої взаємини з Корсо тебе не стосуються.

Це вперше вона заговорила до книгаря. Після короткої розгубленості той обернувся до свого друга, спантеличений, марно шукаючи в нього підтримки; мисливець за книжками обмежився усмішкою.

— Схоже, я тут зайвий.

Ла Понте зробив такий рух, ніби хотів підвестися, але його рух був нерішучий, і він залишився сидіти. Зрештою Корсо вдарив його по ліктю тильним боком долоні. Удар був сухий і дружній.

— Не будь йолопом. Вона на нашому боці.

Ла Понте трохи розслабився, але із сумнівами не попрощався.

— То нехай вона це доведе. Й розповість нам усе, що знає.

Корсо обернувся до дівчини, щоб подивитися на її напіврозкриті уста, на ніжну й теплу шию. Він запитав себе, чи вона й досі пахне теплом і лихоманкою, повернувшись на мить у спогади. Два зелені озерця, наповнені світлом ранку, витримали його погляд, як і завжди, ліниво й спокійно. І погляд, ще мить тому зневажливо спрямований на ла Понте, став зовсім іншим. У ньому знову промайнула ледь помітна енергія — мовчазний знак підтримки й солідарності.

— Ми говорили про Варо Борха, — сказав Корсо. — Ти його знаєш?

Миттєвий знак співчуття й підтримки злетів з її вуст; вона знову перетворилася на солдата, стомленого, байдужого. А на якусь мить мисливець за стародруками помітив навіть блиск зневаги в її погляді. Корсо сперся однією рукою на мармуровий стіл.

— Можливо, він просто використав мене, — докинув він. — А тебе пустив услід за мною. — На якусь мить ця можливість видалася йому абсурдною Він не міг уявити собі, щоб бібліофіл-мільйонер доручив такій юній дівчині наставити на нього пастку. — Чи, може, його агентами є Рошфор і Міледі?

Вона нічого не відповіла, повернувшись до читання «Трьох мушкетерів». Але ім'я Міледі роз'ятрило рану в погорді ла Понте, який допив каву зі своєї філіжанки, піднявши вгору вказівний палець.

— Ось те, що я найменше розумію, — сказав він. — До чого тут Дюма? Який зв'язок має «Анжуйське вино» з усім цим?

— «Анжуйське вино» дісталося тобі випадково, — Корсо зняв окуляри, запитуючи себе, чи вистачить йому розбитого скельця в усій цій біганині. — Це найтемніший пункт нашої історії, але є цікаві збіги: кардиналові Рішельє подобалися книжки про окультне мистецтво. Домовленості з дияволом забезпечували владу, а Рішельє був наймогутнішою людиною у Франції. До того ж існують паралелі в дійових особах. Так, кардинал має двох вірних агентів, які виконують його накази: графа де Рошфора й Міледі де Вінтер. Вона руда, злюча, з квіткою лілії, яку кат випалив на її плечі. Він смаглявий, зі шрамом, що перетинав йому обличчя. Ти розумієш? Обоє вони мають позначку на тілі. І якщо ти шукаєш аналогії, то пригадай, що слуги диявола, згідно з Апокаліпсисом, позначені знаком Звіра.