Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 54)

— Сучий ти син.

— Послухай, я не знаю, навіщо ти приплутуєш сюди мене. Якщо в цьому фільмі мені й дісталася якась роль, то це можливість переспати з гарною жінкою.

 

Корсо був стривожений. Він перетинав кроками вестибюль готелю, намагаючись швидко думати, але з кожною хвилиною його можливості наздогнати втікачів зменшувалися. Усе було втрачено, крім однієї ланки ланцюга: Номера Третього. Вони ще мали заволодіти ним, і це давало Корсо можливість перехопити їх, якщо він діятиме швидко. Він пішов до телефонної кабіни й зателефонував Фріді Унгерн, поки ла Понте оплачував рахунок за номер; проте її телефон не відповідав. Після миттєвого вагання він набрав номер готелю «Лувр-Конкорд», попросивши з'єднати його з кімнатою Ірен Адлер. Він також сумнівався, що йому пощастить з'єднатися з нею, і трохи заспокоївся, почувши голос дівчини. У кількох словах він пояснив їй ситуацію, попросивши її зустрітися з ним біля будинку фундації Унгерн. Після чого повісив слухавку, а тимчасом підійшов ла Понте, дуже пригнічений, кладучи в гаман свою кредитну картку.

— Ну й стерва! Ушилася, не сплативши рахунок.

— Наступного разу ти будеш обережнішим.

— Я задушу її власними руками. Обіцяю тобі.

Готель був надзвичайно дорогий, і зрада супутниці стала здаватися книгареві страховинною. Він уже не вважав себе, як півгодини тому, особою сторонньою в цій історії й був розлючений, як мстивий Ахав.^[86] Вони сіли в таксі, й Корсо назвав водієві адресу баронеси Унгерн. Поки їхали, він розповів приятелю решту історії; про потяг, про дівчину, про Синтру, Париж, про три примірники «Дев'ятьох Дверей», про смерть Фаргаша, про випадок на набережній Сени. Ла Понте уважно слухав, спочатку недовірливо, а потім геть розлютився.

— Я жив із гадюкою, — поскаржився він, здригаючись від ненависті.

Корсо був у поганому гуморі й зазначив, що гадюки дуже рідко кусають кретинів. Ла Понте обміркував його слова й не став ображатися.

— А проте, — сказав він, — це надзвичайна жінка. Її тіло може вразити кого завгодно.

Попри недавній розпач, спричинений втратами, яких зазнала його кредитна картка, очі йому блищали, поки він погладжував свою бороду.

— Кого завгодно, — повторив він із дурною посмішкою.

Корсо подивився у вікно на вуличний рух.

— Те саме сказав герцог Бекінгем.

— Бекінгем?

— Атож. У «Трьох мушкетерах». У самому кінці історії з діамантовими підвісками Рішельє наказав Міледі вбити герцога, але той посадив її до в'язниці, щойно вона з'явилася в Лондоні. Там вона звабила свого тюремника Фелтона, такого самого йолопа, як і ти, але фанатичного пуританина, й переконала допомогти їй утекти, а Бекінгема вбити.

— Я не пам'ятаю цього епізоду. І що зробив той Фелтон?

— Він двічі вдарив кинджалом герцога. Після цього його стратили; не знаю, чи за вбивство, чи за дурість.

— Його принаймні не примусили оплатити номер у готелі.

 

Таксі звернуло на набережну Конті, туди, де Корсо мав свою передостанню сутичку з Рошфором. У цю мить ла Понте щось пригадав:

— Послухай-но, а чи Міледі не мала тавра на плечі?

Корсо кивнув головою. Вони саме проминали сходи, з яких він скотився попереднього вечора.

— Так, — відповів він. — Його поставив їй кат розжареним залізом — то було тавро, яким позначали злочинців. Вона вже мала його, коли одружилася з Атосом… Д'Артаньян побачив його, коли ліг із нею до ліжка, й це мало не коштувало йому життя.

— Цікаво. А ти знаєш, що Ліана також має позначку?

— На плечі?

— Ні. На стегні. Маленьке й дуже гарне татуювання у формі лілеї.

— А ти не брешеш?

— Присягаюся тобі.

Корсо не пригадував цього татуювання, бо під час миттєвої сутички у своєму домі з Ліаною Тайлефер — йому здавалося, відтоді минули роки — він не мав часу, щоб зосереджуватися на таких подробицях. Але так чи інак усе починало виходити з-під його контролю. І вже не йшлося про фольклорні збіги, а про твердо опрацьований план: надто складний і небезпечний, щоб вважати витівки вдови та її помічника зі шрамом звичайною пародією. Це була змова з усіма складовими свого жанру, й, безперечно, хтось десь смикав за ниточки. Такий собі Сірий Кардинал. Він доторкнувся до кишені, в якій лежала записка Рішельє. Це було вже занадто. А проте, саме в незвичності, в романних особливостях усього цього треба було шукати розв'язання проблеми. Корсо вигадав прочитане одного разу чи то в Алана По, чи то в Конан-Дойла: «Ця таємниця здається нерозв'язною з тих самих причин, які можуть допомогти її розв'язати: надмірної фантастичності її ситуацій».

— Я ще не розумію, про що, власне, йдеться, про грандіозний жарт, чи про поєднання випадковостей, — сказав він уголос, ніби роблячи висновок зі своїх роздумів.

Ла Понте знайшов крихітну дірочку в синтетичній шкірі сидіння й тепер нервово роздовбував її пальцем.

— Хай там ідеться про що завгодно, але воно має дуже підозрілий вигляд, — сказав він тихо, хоч від водія їх відокремлювала захисна скляна перегородка. — Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— У цьому й лихо. Я не знаю, що мені робити.

— Чому б нам не звернутися в поліцію?

— І що я їм скажу?.. Що Міледі й Рошфор, агенти кардинала Рішельє, викрали в нас розділ із «Трьох мушкетерів» і книжку, що навчає, як викликати Люцифера? Що диявол закохався в мене, перетворившись на двадцятирічну дівчину, що зголосилася мене охороняти? Скажи мені, як би ти відреагував, якби ти був комісаром Мегре, а я прийшов до тебе з такими відомостями?

— Думаю, примусив би тебе подихати в трубочку, що визначає кількість алкоголю в організмі.

— Он як.

— А що Варо Борха?

— Це інша історія, — сказав Корсо, пригнічено зітхнувши. — Не уявляю собі, як він поведеться, коли довідається, що втратив книжку.

Таксі важко пробивалося крізь густий вранішній вуличний рух, і Корсо нетерпляче подивився на годинник. Зрештою вони наблизилися до бару, де перебували попереднього вечора, й побачили на хіднику групи роззяв, а на розі вулиці знаки заборони їхати далі. Виходячи з таксі, Корсо також угледів поліцейський фургон і вантажівку пожежників. Тоді він стиснув зуби й вилаявся, подивившись на ла Понте. Щойно він також утратив і Третій Примірник.

 

Дівчина вийшла до них із гурту людей зі своїм маленьким рюкзаком за спиною, тримаючи руки в кишенях куртки. Над дахами досі стояв дим.

— Поверх загорівся о третій годині ночі, — повідомила вона, не подивившись на ла Понте, наче того й не існувало. Пожежники досі всередині.

— А баронеса Унгерн? — запитав Корсо.

— Вона також усередині, — і дівчина зробила невиразний жест, показуючи ним не так байдужість, як смирення або фаталізм. Так ніби ця подія була десь передбачена. — У її кабінеті знайшли обгорілий труп. Вогонь спалахнув там. Несподівана пожежа, кажуть сусіди; незагашений недопалок сигарети.

— Баронеса не курила, — сказав Корсо.

— А вночі, виходить, закурила.

Мисливець за стародруками скинув поглядом над головами людей, які з'юрмилися над поліцейською загорожею, але не побачив майже нічого: верхній край рятівної драбини, приставленої до будинку, окремі спалахи вогнів швидкої допомоги, що стояла біля дверей центрального входу.

Кашкети жандармів змішувалися з касками пожежників, а в повітрі пахло горілим деревом і пластиком. У гурті роззяв двоє американських туристів фотографували один одного на фоні жандарма, який охороняв загорожу. Десь загуділа сирена, а потім несподівано замовкла. Хтось у гурті цікавих сказав, що виносять труп, але щось побачити було неможливо. Та й немає там чого бачити, сказав собі Корсо.

Він побачив погляд дівчини, втуплений у себе, в якому не помітив жодних слідів від минулої ночі. Тепер це був уважний практичний погляд; погляд солдата, що наближається до поля битви.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Я сподівався, ти мені це скажеш.

— Я говорю про інше, — схоже, вона вперше помітила ла Понте. — А це хто такий?

Корсо їй сказав. Потім повагався секунду, сумніваючись, чи зрозуміє його приятель.

— А це дівчина, про яку я тобі розповідав. Її звуть Ірен Адлер.

Та ла Понте нічого не зрозумів. Він обмежився тим, що протягом короткого часу дивився розгубленим поглядом спочатку на дівчину, а потім на друга й зрештою простяг замість привітання руку, якої вона не помітила чи вдала, ніби не помітила. Вона не відривала погляду від Корсо.

— Ти не маєш своєї сумки, — сказала вона.

— Ні, не маю. Рошфор нарешті нею заволодів. Вони втекли з Ліаною Тайлефер.

— А хто така Ліана Тайлефер?

Корсо пильно подивився на неї, але побачив лише спокійне запитання в очах дівчини.

— Ти незнайома з невтішною вдовою?

— Ні.

Вона дивилася на нього без тривоги й без подиву. Попри власну хіть, Корсо їй майже повірив.