Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 53)

— Можу.

— Не можеш.

— А я тобі кажу, що можу.

— Це не та жінка, з якою ти щось міг би собі уявити.

— Ми відхилилися від теми, Флавіо… Отже, ми всі зустрілися тут, у Парижі.

— Так.

— Якими були ваші плани стосовно мене?

— Не було в нас ніяких планів. Ми просто думали зустрітися з тобою сьогодні або завтра. Щоб забрати в тебе рукопис.

— По-доброму.

— Звичайно. А як інакше?

— Ви не думали, що я можу не віддати його вам?

— Ліана мала свої сумніви.

— А ти?

— Я — ні.

— Ти не сумнівався в тому, що я віддам рукопис? Чому?

— Я не бачив у цьому проблеми. Зрештою, ми з тобою друзі. Й «Анжуйське вино» належить мені.

— Я тепер бачу: у тобі її остання надія.

— Не знаю, на що ти натякаєш. Ліана — жінка приголомшлива. Й обожнює мене.

— Атож, я бачу, як вона в тебе закохана.

— Ти в це віриш?

— Ти йолоп, Флавіо. Тебе ошукали так само, як і мене.

І тут у Корсо озвалася інтуїція, гостра, як сирена тривоги. Він рвучко відштовхнув Понте й забіг до спальні, щоб побачити, як Ліана Тайлефер, напіводягнена, підхопилася з ліжка й кидає одяг у валізу. На мить він побачив її крижані очі, втуплені в нього — очі Міледі де Вінтер, — що весь той час, поки він базікав із ла Понте, як останній йолоп, вона чогось чекала: якогось звуку або якогось сигналу. Як чекає на свою здобич павук, сидячи в центрі павутини.

— Прощавайте, пане Корсо.

Принаймні він почув від неї три слова. Він добре пам'ятав її низький голос, злегка хрипкий, але не знав, що вона мала на увазі, крім того що збиралася вшитися від нього. Він ступив ще один крок у її напрямку, не знаючи, що робитиме, коли підійде до жінки впритул, але несподівано відчув, що в спальні присутній хтось іще: тінь ліворуч, притиснута до одвірка. Він зробив рух, щоб обернутися обличчям до небезпеки, зрозумівши, що скоїв нову помилку й уже пізно її виправляти. Він ще почув сміх Ліани Тайлефер, який лунає в тих фільмах, де показують руду й люту упирку. Щодо удару — другого за останні дванадцять годин, то він одержав його за вухом, у те саме місце. І ще встиг побачити Рошфора, який розтанув перед його стривоженим поглядом.

Коли він упав на підлогу, то вже був непритомний.

 

XIII. Інтрига ускладнюється

 

 

 

У цю мить вас опановує тремтіння,

бо ви чекаєте, коли почнеться полювання. Але хіба ви тремтіли б,

якби я був точний, як залізничний довідник?

«Долина жаху».

А. Конан-Дойл

 

 

Спочатку він почув далекий голос: невиразне мурмотіння, якого він не зрозумів. Він зробив над собою зусилля. Здогадуючись, що говорять до нього. Щось про його вигляд. Він не мав найменшого уявлення, яким був його вигляд, але йому було байдуже. Йому було зручно лежати там, де він лежав на спині, й він не хотів розплющувати очі. Насамперед тому, що боявся, аби не посилився біль, який стискував йому скроні.

Відчув, як хтось кілька разів ляснув його по обличчю, й мусив неохоче розплющити одне око. Флавіо ла Понте стурбовано нахилився над ним. Він досі був у піжамі.

— Перестань дубасити мене по обличчю, — невдоволено сказав Корсо.

Книгар із явною полегкістю видихнув повітря, яке затримав у легенях.

— Я думав, ти вже помер, — признався він.

Розплющивши друге око, Корсо зробив спробу підвестися на ноги. Тієї ж миті він відчув, як мозок заворушився в його черепі, ніби желатин на тарілці.

— Тобі добре врізали, — без необхідності повідомив йому ла Понте, поки допомагав йому піднятися на ноги.

Спираючись на його плече, щоб утримати рівновагу, Корсо окинув поглядом кімнату. Ліана Тайлефер і Рошфор зникли.

— Ти добре роздивився того, хто мене вдарив?

— Звичайно. Високий, смаглявий. На обличчі шрам.

— Ти його бачив раніше?

— Ні. — Книгар невпевнено наморщив лоб. — Але вона, схоже, знала його добре, бо відчинила йому двері, поки ми сперечалися у ванній. До речі, той індивід мав розбиту губу. Розбиту й тріснуту. Й замазану меркурхромом. — Він доторкнувся до своєї щоки, пухлина на якій почала спадати, й засміявся мстивим сміхом. — Бачу, тут усім дісталося.

Корсо, який шукав і не міг знайти свої окуляри, скинув на нього сердитим поглядом.

— Чого я не розумію, — сказав він, — то це чому не відлупцювали також і тебе.

— Вони мали такий намір. Але я сказав, що в цьому нема потреби. Що нехай вони займаються своїми справами, а я тут перебуваю на становищі простого туриста.

— Ти міг би щось зробити.

— Я? Я вже своє дістав. Ти так врізав мені кулаком, що мені більше нічого не треба. Тому я показав їм два роздвоєні пальці, ось так, бачиш?.. Сигнал миру. Опустив кришку унітаза й сидів на ньому спокійнісінько, поки вони звідси не забралися.

— Та ти герой.

— Краще про всяк випадок, аніж хто на таке сподівався б. Ага, поглянь на це, — він підсунув Корсо аркуш, складений учетверо. — Вони залишили його, коли пішли, під попільничкою з недопалком «Монтекрісто».

Корсо було нелегко розібрати цей почерк. Він був каліграфічний, написаний чорнилом гарним англійським шрифтом зі складними візерунками у великих літерах.

 

Пред'явник цього листа зробив те, що він зробив

за моїм наказом і для блага Франції.

З грудня 1627 року Рішельє

 

Попри складність ситуації, Корсо мало не засміявся. Це була та сама записка, яку написав кардинал під час облоги Ла Рошелі на прохання Міледі, яка хотіла одержати голову д'Артаньяна. Та сама, яку потім відібрав у неї Атос і яка послужила виправданням перед Рішельє за страту жінки в кінці історії… Одне слово, явний перебір для одного розділу. Хитаючись, Корсо пішов до ванної кімнати, відкрив кран умивальника й підсунув голову під струмінь холодної води. Потім подивився на себе в дзеркало: очі припухлі, обличчя неголене, стікає водою, скроні гудуть, наче він засунув голову в осине гніздо. Мені слід би сфотографуватися, подумав він. Непоганий спосіб почати день.

Поруч із ним, у дзеркалі, ла Понте подавав йому рушник та його окуляри.

— Вони, звичайно, забрали твою сумку, — сказав він.