Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 52)
Так воно було. Проте тепер перед дверима номера 206 Корсо не відчував гніву, який відчуває той, хто звинувачує свого колегу у зраді: можливо, тому, що в душі знав: у політиці, у справах та в сексі зрада лише питання часу. Політику він відкинув відразу, проте не був певен, що присутність його друга в Парижі можна пояснити справами або сексом; можливо, цьому посприяло поєднання факторів, бо навіть добре розлютившись, Корсо не міг собі уявити, щоб він вплутався в цю сумнівну історію лише заради грошей. Він пригадав Ліану Тайлефер під час короткої пригоди, що відбулася в його домі, жінку чуттєву, вродливу, пригадав її пишні стегна, пругке й біле тіло, схожу на Кім Новак в одній з її ролей фатальної жінки, й вигнув одну брову — дружба складалася з таких дрібниць, — показуючи, що розуміє мотиви книгаря. Можливо, саме тому ла Понте не побачив відрази на обличчі свого друга, коли з'явився у дверях, у піжамі й босий, із заспаним обличчям. І він навіть мав досить часу, щоб відкрити рота, здивований, перш ніж Корсо зацідив йому кулаком в обличчя, відкинувши його в протилежний кінець кімнати.
Можливо, за інших обставин, Корсо замилувався б цією сценою: номер-люкс, вікно на обеліск площі Конкорд, підлога з грубим килимом і величезна ванна кімната. Ла Понте на підлозі потирає підборіддя, аби притишити біль і зосередити погляд, який він утратив від удару. Широке ліжко з двома сніданками на одній таці. І Ліана Тайлефер, що сидить на ньому, білява й приголомшена з напіввідкушеною грінкою в руці, з однією цицькою на видноті й другою, що ховалася за шовковою нічною сорочкою. Соски діаметром у п'ять сантиметрів Корсо побачив, коли зачиняв за собою двері. Краще пізно, аніж ніколи.
— Доброго ранку, — сказав він.
І підійшов до ліжка. Ліана Тайлефер, нерухома, ще з огризком грінки в руці, дивилася на нього, поки він умощувався поруч з нею, поставив свою полотняну сумку на підлогу й, поглянувши на тацю, узяв собі філіжанку кави. Протягом більш як півхвилини ніхто не промовив ні слова. Нарешті Корсо зробив перший ковток і з усмішкою подивився на жінку.
— Пригадую, — неголена щока загострювала його риси, а усмішка скидалася на лезо ножа, — що коли ми зустрічалися востаннє, я повівся з вами трохи грубо…
Вона нічого не відповіла. Поклала недоїдену грінку на тацю й закрила свою широку анатомію нічною сорочкою. Вона дивилася на Корсо невизначеним поглядом, без страху, зверхності чи гніву, майже з байдужістю. Після тієї сцени, що відбулася в будинку мисливця за книжками, він сподівався побачити ненависть у цих очах. Його вб'ють за це, й так далі. І треба визнати, що їм це майже вдалося. Але синя криця Ліани Тайлефер була на вигляд, ніби дві калюжі з крижаною водою, й це турбувало Корсо більше, аніж вибух її гніву. Він дуже добре уявляв, з якою байдужістю вона дивилася на труп чоловіка, що звисав у салоні з лампи. Пригадав фотографію, на якій бідолаха підіймав догори тацю з поросям по-сеговійському, що він його готувався розрізати. Що ж, усі вони вигадали для нього невеличкий пригодницький роман.
— Клятий мерзотник, — пробурмотів ла Понте з підлоги.
Нарешті йому пощастило зосередити погляд на ньому.
Потім він почав спинатися на ноги, ще приголомшений, шукаючи опору в меблях. Корсо з цікавістю дивився на нього.
— Ти, схоже, не радий бачити мене, Флавіо.
— Радий? — Книгар ретельно потирав собі бороду, раз у раз поглядаючи на долоню, так ніби боявся знайти на ній осколок зуба. — Ти, певно, збожеволів. Остаточно.
— Поки що ні, але ти скоро цього досягнеш. Ти й твої спільники. — Він показав пальцем на Ліану Тайлефер. — Включно з невтішною вдовою.
Ла Понте трохи наблизився, зупинившись на безпечній відстані.
— Тобі не важко буде пояснити мені, про що ти говориш?
Корсо підняв долоню перед обличчям книгаря й став пояснювати йому, допомагаючи собі пальцями.
— Я говорю про рукопис Дюма й про
Ла Понте уважно дивився на пальці Корсо, щоразу моргаючи, коли той загинав один із них. По закінченні він знову погладив собі обличчя, але цього разу з виразом не болю, а розгубленості. Він начебто хотів щось відповісти, але передумав. Коли нарешті вирішив заговорити, то звернувся до Ліани Тайлефер:
— Який стосунок маємо ми до всього цього?
Вона зневажливо стенула плечима. Вона не була схильна ані щось пояснювати, ані допомагати. Лежала на подушках, поруч неї стояла таця зі сніданком, її криваво-червоні нігті покришили одну з грінок, і ще один рух, який вона собі дозволяла, був диханням, завдяки якому вона підіймала й опускала груди, що визирали з-під щедро відкритого декольте. Крім того, вона дивилася на Корсо так, ніби чекала, щоб супротивник першим розкрив свої карти. І на все, що відбувалося, реагувала з байдужістю сирого філе.
Ла Понте почухав голову там, де ще залишилося трохи волосся. Він мав досить безглуздий вигляд — стояв посеред кімнати в пом'ятій смугастій піжамі, його ліва щока випинала під бородою, розпухла від удару. Розгублений погляд ковзав від Корсо до жінки, а від неї до Корсо. Нарешті зупинився на другові.
— Я потребую пояснення, — сказав він.
— Який збіг! Я прийшов вимагати від тебе того самого.
Ла Понте завагався, знову скинувши непевним поглядом на Ліану Тайлефер. Він здавався приниженим і мав усі підстави так себе почувати. Він уважно роздивився всі три ґудзики на піжамі, а тоді перекинув погляд на босі ноги. Його вигляд не надто відповідав драматичному напруженню ситуації. Нарешті він показав Корсо у бік ванної кімнати.
— Ходімо туди, — він спробував надати своєму голосу гідного звучання, але розпухла щока перешкоджала йому чітко вимовляти приголосні. — Поговоримо там.
Жінка й далі лежала нерухома, непроникна, не виявляючи тривоги і з виразом людини, яка дивиться по телевізору занудний конкурс. Корсо сказав собі, що треба щось удіяти проти неї, але йому нічого не спадало на думку. Після короткого вагання від підняв із підлоги свою сумку й пішов попереду ла Понте, який зачинив за собою двері.
— Ти мені не поясниш, навіщо ти мене вдарив?
Він говорив тихим голосом, боячись, що вдова почує його зі свого ліжка. Корсо поставив сумку на біде, перевірив чистоту рушників, подивився, що там лежить на поличці перед зливальницею, а тоді спокійно обернувся до книгаря.
— Тому що ти брехун і зрадник, — відповів він. — Не сказав мені, що ти причетний до цієї змови. Ти дозволив, щоб мене обманювали, переслідували й побили.
— Ні до чого я не причетний. А побитий тут лише я, — книгар подивився в дзеркало на своє обличчя. — Господи. Поглянь, що ти натворив. Ти спотворив мені обличчя.
— Я покалічу тебе ще більше, якщо ти мені не розповіси геть усе.
— Розповім тобі геть усе?.. — Ла Понте помацав собі розпухлу щоку, скоса позираючи на Корсо, з таким виглядом, ніби той утратив здоровий глузд. — Тут немає ніякої таємниці. Ліана і я… — він замовк шукаючи слова, якими зміг би пояснити ситуацію. — Ну, ти сам усе бачив…
— Ви налагодили інтимний зв'язок, — припустив Корсо.
— Саме так.
— Коли?
— Того самого дня, коли ти поїхав до Португалії.
— А хто почав першим?
— Практично я.
— Практично?
— Більш або менш. Я зробив їй візит.
— З якою метою?
— Щоб поговорити з нею про бібліотеку її чоловіка.
— Тобі ця думка прийшла відразу?
— Ну як тобі сказати? Раніше вона зателефонувала мені. Свого часу я тобі про це розповів.
— Справді розповів.
— Вона хотіла повернути рукопис Дюма, який мені продав небіжчик.
— Вона дала якесь пояснення?
— Сентиментальні мотиви.
— І ти їй повірив?
— Атож…
— Чи тобі, власне, було однаково.
— Правду кажучи…
— Тобі лише хотілося її трахнути.
— Не без того.
— І вона впала в твої обійми.
— Ідеально.
— Ясно. І ви приїхали до Парижа, щоб відсвяткувати свій медовий місяць.
— Не зовсім так. Вона має тут справи.
— …І запросила тебе супроводжувати її.
— Атож.
— Так ніби між іншим, правда ж? Мовляв, я візьму всі витрати на себе, й ми продовжимо ідилію.
— Саме так.
Корсо зробив свою неприємну гримасу.
— Скільки радості приносить кохання, Флавіо. Коли воно цілком щире.
— Ти вже скотився до свого цинізму. Вона надзвичайна жінка. Ти не можеш собі уявити…