Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 51)

І саме тоді, коли він відчув доторк руки до епіцентру драми, Корсо остаточно пішов на дно. Як «Титанік». Каменем. На палубі грає оркестр, жінок і дітей садовлять у човни в першу чергу. Наступні двадцять хвилин були хвилинами агонії. Тими хвилинами, коли людина починає згадувати, що поганого вона вчинила у своєму житті. Героїчні атаки розбиваються об стійкість шотландських стрільців. Піхота не відчула найменшої можливості перемоги. Атаки єгерів не допомагають зламати рішучість ворога. Сутички гусарів і важкоозброєних кирасирів. Але все закінчується однаково. Веллінгтон насміхається над ними у своєму недоступному бельгійському селі, тоді як його музики грають марш Сірих Шотландців під самим носом у Корсо, а Стара Гвардія чи те, що від неї залишилося, кидала розпачливі погляди навкруги, скреготала зубами й задихалася під простирадлами, поглядаючи на годинник, який, на своє лихо, Корсо не скинув із руки. А безумний погляд шастав по кімнаті, шукаючи пістолет. Мисливець за стародруками хотів пустити собі кулю в лоб.

Дівчина заснула. З нескінченною обережністю, щоб не розбудити її, він простяг руку й підтягнув до себе плащ у пошуках сигарети. Припаливши її, він сперся на лікоть і став дивитися на дівчину. Вона лежала на спині гола, важко дихаючи крізь напіврозтулені уста, її голова покоїлася на подушці, забризканій уже засохлою кров'ю. Від неї так само йшов аромат лихоманки і теплого тіла. У непрямому світлі, пронизаного тінями, яке проникало з ванної кімнати, Корсо захоплено дивився на її нерухоме, досконале тіло. Це справжній шедевр генетичної інженери, сказав він собі. І запитав себе, скільки крові, загадок, слини, шкіри, плоті, сімені й випадковостей змішалося в часі, щоб утворити ланцюг, який знайшов свою кульмінацію в ній. Усі жінки, усі самиці, створені людським родом, були тут, об'єднані в цьому вісімнадцятирічному чи двадцятирічному тілі. Він помітив, як пульсує жилка в неї на шиї, позначаючи майже непомітне серцебиття, помітив витончену лінію її м'язів спини, що спускалися до талії й розходилися по стегнах. Він простяг руку, щоб доторкнутися кінчиками пальців до маленького кучерявого трикутничка там, де шкіра була трохи світліша між м'язами, де він не спромігся розбити бівуак у звичний спосіб. Дівчина розв'язала ситуацію з неймовірним тактом, не надавши їй ніякої ваги й перетворивши її на легку гру, коли нарешті зрозуміла, що йти на штурм Корсо не готовий. Принаймні завдяки її такту ситуація розрядилася; принаймні вона перешкодила тому, щоб, через брак вогнестрільної зброї — адже загнаних коней пристрілюють, чи не так? — він почав битися головою об край нічного столика, поки не проломив би собі череп. Таку альтернативу він теж передбачив у своїй затемненій свідомості, але обмежився тим, що з усієї сили вдарив кулаком по стіні, майже перебивши собі суглоби пальців. Це призвело до того, що вона, приголомшена різким рухом і несподіваною напругою його тіла, стрепенулася в ліжку й подивилася на нього здивовано. Але біль та зусилля, докладені, щоб не завити по-вовчому, трохи заспокоїли Корсо, який набрався духу криво усміхнутися і сказати дівчині, що таке з ним було лише тридцять перших разів. Вона засміялася в його обіймах, цілуючи його очі й губи, розвеселена й ніжна. Ти завершений йолоп Корсо; для мене це не має ніякого значення. Абсолютно ніякого значення. Тож він зробив єдине, що роблять у таких випадках: спробував застосувати пальці в потрібних місцях, що дало хоч і невеликі результати, але принаймні прийнятні. Потім, відновивши дихання, дівчина довго мовчки дивилася на нього, а тоді знову цілувала, не відриваючись від його губів протягом тривалого часу, аж поки їхній тиск послабився, й вона заснула.

Вогник від сигарети освітлював у сутіні пальці Корсо. Він набрав повні легені диму, дивлячись, як він матеріалізувався в повітрі над освітленою частиною ліжка. Він відчув, що дихання дівчини на мить урвалося, й уважно подивився на неї. Вона нахмурила чоло, тихо застогнавши, як мала дівчинка, що побачила поганий сон. Потім, не прокидаючись, вона повернулася на бік обличчям до нього, підклавши лікоть під оголені груди, а долоню тримаючи біля свого обличчя. Хто ти, в біса, така, знову запитав її він, цього разу без слів, нахилившись, щоб поцілувати її нерухоме обличчя. Він погладив її коротке волосся, обриси стану та стегна, які тепер чітко виокремилися в напівтемряві кімнати. У цих вигнутих лініях було більше краси, ніж у будь-якій мелодії, скульптурі, поемі чи картині. Він нахилився, щоб краще відчути аромат теплої шиї, і в цю мить власний пульс закалатав сильніше, пробуджуючи його власну плоть. Спокійно, сказав він собі. Зберігай холоднокровність і ніякої паніки цього разу. Починаймо. Він не знав, скільки зможе перебувати в такому стані, тож поквапно погасив сигарету в попільничці, що стояла на нічному столику, й притиснувся до дівчини, відчувши, що її організм задовільно відповів на цей стимул. Тоді він розсунув їй ноги й нарешті проник у вологий рай, який із готовністю прийняв його й здавався вимащеним вершками й медом. Він помітив, що дівчина заворушилася, сонна, і що її руки обхопили його спину, хоч цілком вона й не прокинулася. Він цілував її шию й уста, які стримували довгий і нескіченно солодкий стогін, і відчув, як вона заворушила стегнами, щоб обхопити його ними й долучитися до руху також. І коли він поринув у неї, у саму глибінь її плоті та самого себе, проникнувши без зусиль у те місце, загублене в його пам'яті, звідки виводив його інстинкт, вона вже розплющила очі й дивилася на нього, здивована й щаслива, бризкаючи зеленим світлом з-під широких зволожених вій. Я люблю тебе, Корсо. Я люблютебелюблютебелюблю. Я тебе кохаю. У якусь мить йому довелося вкусити себе за язик, щоб не бовкнути подібну дурницю. Він бачив себе ніби здалеку, здивованого й недовірливого, майже не впізнаючи себе: уся його увага була прикута до неї, до її тремтіння, до її рухів, він чекав, коли остаточно пробудиться її бажання, відкриваючи її приховані ресурси, інтимні ключі цього ніжного й водночас напруженого тіла, що міцно переплелося з його тілом. Вони перебували в такому стані понад годину. А тоді Корсо запитав дівчину, чи не може вона завагітніти, й вона відповіла йому, щоб він не турбувався, бо у неї все під контролем. І тоді він проник у неї глибоко-глибоко до самого її серця.

Він прокинувся, коли почало розвиднятися. Дівчина спала, пригорнувшись до нього. Корсо якусь хвилину перебував нерухомо, щоб не розбудити її, не замислюючись про те, що сталося й чим це може закінчитися. Він заплющив очі й обережно розслабився, користуючись тим блаженним спокоєм, який огортав їх обох. Дихання дівчини лоскотало йому шкіру. Ірен Адлер, номер 221 b на Бейкер-стріт. Закоханий диявол. Силует у тумані, перед Рошфором. Синя куртка, яка повільно падає на набережну Сени. І тінь Корсо в її очах. Вона спала, розслаблена й спокійна, чужа до всього, і йому ніяк не вдавалося встановити логічні зв'язки, які впорядкували образи в його пам'яті. В цю мить логіка була найменше йому потрібна. Він почував себе сонним і задоволеним. Він поклав одну руку на гарячий трикутник між стегнами дівчини й залишив її там надовго. Принаймні це голе тіло було реальним.

Через якийсь час він обережно вибрався з ліжка, щоб піти до ванної. Ставши перед дзеркалом, він побачив сліди засохлої крові на своєму обличчі — і також сліди від сутички з Рошфором та з його сходами: синець на лівому плечі, ще один на ребрах, який йому болів, коли він натискав на нього пальцями. Трохи відмившись, він почав шукати сигарету. І в кишені плаща намацав послання від Грюбера.

Він вилаяв себе крізь зуби за те, що про нього забув, але що сталося, те сталося. Тож він відкрив конверт і повернувся до світла у ванній кімнаті, щоб прочитати записку, яка була всередині. Вона була коротенькою: два прізвища, адреса готелю й номер кімнати. Він посміхнувся своєю жорстокою посмішкою. Ще раз подивився в дзеркало — розкошлане волосся й борода, яка затуляла йому все обличчя. Він начепив окуляри з розбитим скельцем із таким виглядом, ніби надів на себе бойовий шолом. У нього на обличчі з'явилася гримаса вовка, що виходить на полювання. Безшумно зібрав свій одяг, узяв полотняну сумку й кинув останній погляд на сонну дівчину. Можливо, попри все, цей день стане для нього вдалим. Принаймні він зіпсує сніданок Бекінгемові та Міледі.

 

Готель «Крійон» був надто дорогий, щоб Флавіо ла Понте міг заплатити за нього сам; отже, всі витрати, певно, взяла на себе вдова Тайлефер. Корсо міркував на цю тему, коли вийшов із таксі на площі Конкорд, перетнув по прямій лінії вестибюль, оздоблений сієнським мармуром, і сходами піднявся до кімнати 206. На дверях висіла табличка «Не турбувати», а в номері панувала цілковита тиша, коли він тричі гучно клацнув по дверях суглобами пальців.

 

Було зроблено три порізи в поганській плоті, й так був загартований гарпун для Білого кита…

 

Братство гарпунерів із Нантакета, певно, буде зараз розпущене, й Корсо не знав, жалкувати йому через це чи ні. Якось ла Понте й він вигадали нову версію «Мобі Діка»: Ісмаїл описує свою історію, кладе рукопис у законопачену домовину й іде на дно разом із рештою команди «Пекода». А живим залишається Квіквег, гарпунник-дикун без будь-яких інтелектуальних претензій. З часом він навчається читати й одного дня натрапляє на роман свого товариша, відкривши, що його версія і його власні спогади про те, що було, не мають нічого спільного. І тоді він пише свій варіант історії. «Називайте мене Квіквег» — починає він, а свій роман називає просто «Кит». З професійного погляду гарпунера, Ісмаїл, цей ерудит-педант, усе перебрехав: Мобі Дік не винен, він звичайний собі кит, як і всі інші, й усе пояснюється дурістю капітана, який хоче звести свої особисті рахунки, — «Яка різниця, хто відтяв йому ногу», пише Квіквег, — замість виконувати свій прямий обов'язок: заповнити всі ємкості китовим лоєм. Корсо пригадав сцену за столом у барі: Макарова зі своєю чоловічою зовнішністю, формальною і балтійською, уважно слухала розповідь ла Понте, що пояснював, наскільки труна, зроблена корабельним теслею, який уміє законопатити всі дірки, відрізняється від домовини, виготовленої на суходолі, тоді як на протилежному боці прилавка Зізі кидала на них ревниві вбивчі погляди. То були часи, коли Корсо, якщо він набирав власний телефонний номер, чув голос Нікон — він завжди бачив, як вона виходить із темної кімнати, витираючи мокрі від фіксажу руки, щоб узяти слухавку. Так однієї ночі, коли він переписував «Мобі Діка», поговоривши з нею по телефону, він усіх запросив до себе додому, де вони спорожнили кілька пляшок перед телевізором, по якому демонстрували кінофільм Джона Гастона.^[85] Вони випили за старого Мелвілла саме тоді, коли «Рашель», яка плавала, шукаючи своїх загублених дітей, підібрала ще одного сироту.