Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 50)

— Поклади його на потилицю й нахили голову назад.

Вона підкорилася, не сказавши жодного слова. Уся та енергія, яку вона виявила на березі річки, здавалося, покинула її, певно, внаслідок кровотечі. Він зняв з неї куртку й черевики, щоб вкласти її на ліжко, підклавши під спину складену вдвоє подушку; вона підкорялася йому, як виснажена після хвороби дитина. Перш ніж погасити всі лампочки, крім тієї, що була у ванній кімнаті, Корсо оглянув номер: крім зубної щітки, тюбика з пастою й маленької пляшечки шампуня під дзеркалом зливальниці, єдиними речами, що належали дівчині, були її куртка, рюкзак, відкритий на кріслі, поштові листівки, куплені вчора разом із «Трьома мушкетерами», блузка із сірої вовни, дві бавовняні нічні сорочки й білі трусики, що сушилися на радіаторі. Після огляду він подивився на дівчину збентеженим поглядом. Він вагався, куди йому сісти: на її ліжко чи десь-інде. Відчуття, яке він пережив на вулиці Ріволі, не покинуло його, воно принишкло в його шлунку чи десь там. Але він не міг звідси піти раніше, аніж вона почуватиметься краще. Зрештою вирішив, що залишиться стояти. Засунув руки в кишені плаща, й одна з них торкнулася порожньої пляшки з-під джину. Він скинув жадібним поглядом на міні-бар з не порушеною ще готельною пломбою. Він помирав — так йому хотілося зробити ковток.

— Ти дуже добре повелася там біля річки, — сказав він, аби щось сказати. — Я ще тобі не подякував.

Вона легенько всміхнулася, сонна; проте її очі, з розширеними зіницями через сутінь, стежили, кожне окремо, за всіма рухами Корсо.

— Що відбувається? — запитав він.

Вона відповіла на його запитання іронічним поглядом, даючи йому зрозуміти, що воно абсурдне.

— Схоже, вони хочуть щось забрати в тебе.

— Рукопис Дюма?.. «Дев'ять Дверей»!

Дівчина легенько зітхнула. Схоже, ні перше, ні друге не має такого значення, мабуть, хотіла вона сказати.

— Ти розумний чоловік, Корсо, — сказала вона нарешті. — Ти повинен мати якусь гіпотезу.

— Гіпотез у мене вистачає. Проте мені бракує доказів.

— Докази потрібні не завжди.

— Так буває лише в детективних романах. Шерлоку Холмсові або Пуаро досить лише уявити собі, хто вбивця і як він скоїв свій злочин. Після цього вони вигадують решту й усе розповідають, ніби воно насправді було. Тоді Вотсон або Гейстінгс у захваті аплодують і кажуть: «Браво, маестро, усе було достоту так». І вбивця зізнається. Як останній йолоп.

— Я також готова аплодувати.

Але в її коментарі цього разу іронії не було. Вона пильно на нього дивилася, чекаючи слово або жест.

Він незручно засовався.

— Знаю, — сказав він. Дівчина й далі витримувала його погляд, ніби їй і справді не було чого приховувати. — Тільки не розумію, чому.

Він хотів було додати: «Адже це не детективний роман, а реальне життя». Але не зробив цього, бо в його ситуації лінія, що відокремлювала реальне від уявного, була надто розмитою. Корсо, створіння з плоті й кісток, із національним документом ідентичності й відомим місцем проживання, з фізичним усвідомленням свого організму, про яке в цю мить, після падіння зі сходів, свідчив біль у його кістках, гостро схилявся до спокуси вважати себе реальним персонажем нереального світу. І в цьому не було нічого приємного, бо звідси був лише один крок до того, щоб уявляти: ти нереальний персонаж, який тільки хоче вважати себе реальним у нереальному світі; до речі, саме це відчуття відокремлювало нормальний стан від розумового схиблення. І він запитав себе, чи хто-небудь, романіст із перекрученим мозком або п'яний автор дешевих сценаріїв уявляв собі його в цю мить як нереального персонажа, який уявляв себе нереальним у нереальному світі. Отаке-то коїлося з його мозком.

Від таких думок йому пересохло в горлі. Він стояв перед дівчиною, тримаючи руки в кишенях плаща, а язик, здавалося, перетворився на наждачний папір. Якби я був нереальним, подумав він із полегкістю, у мене волосся стало б дибки, я вигукнув би: «О нещастя!» або мій лоб покрився б потом. Але я не відчував би такої спраги. Я п'ю, отже, існую. Тож він бігцем кинувся до міні-бару, зірвав наклейку на дверцятах і залпом вилив у горлянку повну пляшку джину. Він майже усміхнувся, нахилившись над дверцятами міні-бару з таким відчуттям, ніби він зачиняє даросховище. Поступово усе повернулося на свої місця.

У кімнаті було майже темно. Лише пробивалася смужка світла з ванної кімнати, освітлюючи по діагоналі частину ліжка, на якому лежала дівчина. Він подивився на її босі ноги, обтягнуті джинсами, на блузку, поцятковану плямами висохлої крові. Потім його погляд зупинився на її голій смаглявій шиї. Поміж напіврозтуленими устами біліли в сутіні передні зуби. Її погляд не відривався від нього. Він доторкнувся в кишені до ключа від свого номера й проковтнув слину. Треба було забиратися звідси.

— Тобі краще?

Вона кивнула головою, не відповідаючи. Корсо подивився на годинник, хоча час його не цікавив. Він не пам'ятав, щоб увімкнув радіо, коли заходив, проте десь лунала музика. Меланхолійна пісня французькою мовою. Дівчина, що працювала в портовому барі, закохалася в незнайомого моряка.

— Ну гаразд. Мені треба йти.

Жіночий голос і далі лунав по радіо. Моряк знявся з якоря й зник назавжди, а дівчина з бару дивилася на порожній стілець і мокрий круг від його склянки на столі. Корсо підійшов до нічного столика, щоб узяти хусточку й чистішою частиною витерти вціліле скельце своїх окулярів. Цеї миті він побачив, що у дівчини з носа знову побігла кров.

— Знову в тебе проблеми з носом, — сказав він.

Цівка крові стікала на верхню губу й падала вниз із кутика рота. Вона піднесла руку до обличчя й стоїчно всміхнулася, дивлячись на забарвлені у червоне пальці.

— Не страшно.

— Ти повинна показатися лікарю.

Вона трохи прикрила очі й похитала головою, дуже м'яко. Вона здавалася геть безпорадною в сутіні своєї кімнати, на подушці, покрапленій темними плямами. Тримаючи окуляри в руці, він присів на краєчок ліжка й наблизив руку з хусточку до її обличчя. Коли він нахилився до неї, його тінь, обрізана на стіні діагональним променем, який проникав з ванної кімнати, здавалося, нерішуче затремтіла між світлом і темрявою, перш ніж зникнути в кутку.

Тоді дівчина раптом зробила несподіваний і дивний жест. Не звертаючи уваги на хусточку, яку він їй пропонував, вона простягла до Корсо руку, вимащену кров'ю, прокресливши йому пальцями чотири червоні лінії від лоба до підборіддя. Вона не забрала руку після цієї несподіваної ласки, а залишила її там, теплу й вологу, й він відчув, як краплі крові ковзали по тому сліду, який вона залишила в нього на обличчі. Прозорі очі дівчини віддзеркалювали світло, яке проникало в напівпрочинені двері, й Корсо затремтів, побачивши в них віддзеркалення своєї втраченої тіні.

З радіо вже лунала інша пісня, але обоє перестали її слухати. Від дівчини пахло теплом і лихоманкою, легко пульсувала шкіра на її голій шиї. У кімнаті перемішалися тіні й плями світла, в яких предмети втрачали свої чіткі обриси. Вона прошепотіла щось незрозуміле дуже тихим голосом, її очі спалахнули, коли вона простягла руку й обхопила Корсо за потилицю, вимастивши йому шию своєю теплою кров'ю. Відчуваючи смак однієї з цих крапель на своєму язиці, він нахилився до неї, до ніжності її напіврозтулених вуст, з яких тепер зривався тихий стогін, що, здавалося, долітав дуже здалеку, повільний і монотонний, давністю в кілька століть. На коротку мить пульсація цього тіла повернула життя всім попереднім смертям Лукаса Корсо, ніби течія темної і тихої річки, води якої були такі спокійні, ніби їх покрили лаком.

І він пожалкував, що вона не мала імені, яке він міг би ототожнити з цією миттю.

Усе тривало лише одну секунду. Після цього, скорчивши невдоволену гримасу, мисливець за книжками побачив себе ніби збоку, як він сидить на краю ліжка в уже накинутому на плечі плащі, зачарований, мов останній йолоп, коли вона трохи потяглася й, вигнувшись як прекрасний молодий звір, стала розстібати ґудзика на джинсах. Він дивився на неї, внутрішньо підморгуючи; з тією скептичною і стомленою поблажливістю, яка іноді була йому притаманна. Більше з цікавістю, ніж із бажанням. Коли блискавка розстебнулася, дівчина показала трикутник смаглявої шкіри, що контрастував із білим кольором її трусиків, який посунув униз разом із джинсами, коли вона визволилася від них, і її довгі бронзові ноги позбавили Корсо — обох Корсо — дихання, як перед цим вони позбавили Рошфора кількох зубів. Потім вона підняла руки, щоб скинути блузку; вона зробила це з абсолютною природністю, без кокетства й без байдужості, не відриваючи від нього спокійного погляду очей, поки блузка не закрила їй обличчя. Тепер контраст став більшим: більше білого бавовняного кольору, який підіймався вгору на смаглявій шкірі, тугій, гарячій, над струнким станом; відкрилися груди, важкі й досконалі, слабко освітлені в сутіні; з'явилася шия, напіврозтулений рот і знову очі з усім тим світлом, яке вони викрали з неба. З тінню Корсо всередині, що перебувала там наче душа, замкнена в двох однакових скляних кулях або у смарагдах.

Але, починаючи від цієї миті, він знав із абсолютною певністю, що в нього нічого не вийде. Це була одна з тих похмурих інтуїцій, які передують деяким подіям і позначають їх, перш ніж вони відбуваються, знаками неминучої катастрофи. А якщо сказати прозаїчнішою мовою: поки він звільнявся від одягу, кидаючи його до плаща, що вже лежав на підлозі, Корсо переконався в тому, що ерекція, спричинена обставинами, неухильно пішла на спад. Отже, виноград ще зелений. Або, як висловився б бонапартистський прапрадід Корсо, Гвардія відступає. Цілком і безповоротно. Це вселило йому справжній жах, хоч він сподівався на те, що в тій позі, в якій він стояв у світлі, що проникало крізь прочинені двері, розм'яклий стан його чоловічої зброї залишиться непоміченим. З нескінченною обережністю він упав лицем униз біля теплого тіла, яке чекало його в сутіні, щоб здійснити те, що в болотах Фландрії Імператор назвав би непрямим тактичним наближенням, тобто спостереженням із певної дистанції, уникаючи контактів у критичній зоні. Перебуваючи на цій обережній позиції, він сподівався виграти трохи часу, поки прибуде Груші з підкріпленням, пестячи дівчину й неквапно цілуючи її в уста і в шию. Але все марно. Груші не з'являвся нізвідки. Певно, цей слабак ганявся за пруссаками, намагаючись триматися якнайдалі від поля бою. І тривога Корсо перейшла в паніку, коли дівчина пригорнулася до нього, просунула ногу, тверду й гарячу, між його ногами і змогла оцінити масштаби катастрофи, що навалилася на нього. Він побачив, як вона усміхнулася трохи спантеличеною усмішкою. Але то була усмішка підбадьорлива, зразка «браво чемпіон, я вірю, що ти здолаєш свої труднощі». Потім вона поцілувала його з надзвичайною ніжністю й просунула руку, намагаючись допомогти діями.