Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 49)

Мені кінець, подумав Корсо. Це була єдина думка, яку він спромігся сформулювати. Після чого зробив дві речі: по-перше спробував дати копняка супротивнику, коли той перестрибував через нього; проте цей удар був слабким і загубився в порожнечі: тож йому залишився лише стародавній родинний рефлекс: згорнутися клубком — і нехай вогонь супротивника відлітає кудись у темряву. Відчувши вологу річки, Корсо збагнув, що темрява густилася навколо нього ще й тому, що, падаючи, він загубив окуляри, і скорчив гримасу. Гвардія помирає, але не здається й котиться по сходах. Отож він приділив головну увагу тому, щоб захистити сумку, яка досі висіла в нього на плечі. Мабуть, прапрадід Корсо оцінив би його поведінку, спостерігаючи за ним із протилежного берега Лети. Було важче зрозуміти, чи оцінив її також Рошфор. Та очевидно, що, подібно до Веллінгтона, він надав перевагу традиційній британській практичності. Корсо почув далекий крик болю, що, як він запідозрив, вилетів із його власної горлянки, коли супротивник завдав йому точно розрахованого удару по нирках.

Сподіватися на щось краще надії не було, й мисливець за книжками слухняно заплющив очі й приготувався чекати, коли ж перегорнеться остання сторінка його життя. Він зовсім близько відчував на собі дихання Рошфора, що нахилився над ним, спочатку порившись у сумці, а потім з усієї сили смикнувши за ремінь. Це примусило Корсо вдруге розплющити очі, й сходи знову потрапили в поле його бачення. Та позаяк він лежав обличчям на бруківці набережної, то й сходи бачилися йому горизонтально, ніби повернутими набік і трохи розпливчасто. Тому він не відразу зрозумів, чи дівчина підіймалася сходами, чи спускалася. Лишень побачив, що вона рухається по них із неймовірною швидкістю, її довгі ноги, обтягнуті джинсами, стрибали сходинами, як йому здавалося, то праворуч, то ліворуч, а синя куртка, яку вона скинула на ходу, летіла кудись у куток видимого поля між клаптями туману, як плащ у фільмі «Привид Опери».^[84]

Корсо зацікавлено заморгав, намагаючись роздивитися картину подій краще, й трохи обернув голову, щоб не випустити сцену з поля зору. Отож він зміг побачити кутиком ока, як Рошфор, перевернутий у межах його зображення, здригнувся від несподіванки, коли дівчина подолала останні сходинки одним стрибком і налетіла на нього з коротким сухим криком, але твердим і схожим на брязкіт скла. Почувся дивний звук — чи то паф, чи то цамп, — і Рошфор зник із поля видіння Корсо, ніби його виштовхнуло звідти пружиною. Тепер він міг бачити лише сходи, перевернуті й безлюдні, тому доклав усіх зусиль, щоб обернути голову в напрямку річки, спершись лівою щокою на камені бруківки. Зображення залишалося перекрученим: з одного боку — земля й темне небо, з іншого — міст унизу й річка вгорі, але принаймні Рошфор і дівчина залишалися тут. На якусь частку секунди Корсо міг бачити її нерухомою, її постать чітко вимальовувалася на тлі туманного світла з мосту, її ноги були розставлені, а руки вона тримала перед собою, так ніби на мить завмерла, щоб послухати далеку мелодію, ноти якої цікавили її особливим чином. Перед нею, впираючись одним коліном й однією рукою в землю, схожий на одного з тих боксерів, які не наважуються підвестися на ноги доки арбітр рахує вісім, дев'ять, десять, стовбичив Рошфор. Світло, яке падало з мосту, освітлювало йому шрам, і Корсо встиг побачити приголомшений вираз його обличчя, аж дівчина знову скрикнула своїм сухим криком, коротким, як удар ножа, крутнулася на одній нозі, піднявши другу, і напівобертовим рухом, що, здавалося, не коштував їй найменшого зусилля, завдала Рошфору неймовірного удару просто в обличчя.

 

XII. Бекінгем і Міледі

 

 

 

Той злочин було вчинено за участю жінки.

«Таємниця дороги на Синтру».

Е. де Кейрош

 

 

Корсо сидів на останній сходинці і намагався припалити сигарету. Ще досить приголомшений, щоб відновити рівновагу тіла, він ніяк не міг звести докупи запалений сірник і кінчик сигарети. Крім того, одне зі скелець його окулярів розбилося, і йому доводилося заплющувати одне око, щоб бачити другим. Коли вогонь погас у нього між пальцями, він кинув сірника під ноги й тримав сигарету в роті, аж поки дівчина, яка збирала його розкидані по набережній речі, не підійшла до нього із сумкою в руці.

— З тобою все гаразд?

Вона запитала це досить байдужим тоном, без співчуття чи тривоги. Поза всяким сумнівом, її роздратувала його поведінка, така дурна, попри її телефонне застереження. Він згідно кивнув головою, принижений і спантеличений. Проте його втішив вираз обличчя Рошфора, перш ніж він одержав те, що йому належало. Дівчина вдарила його з жорстокою точністю, проте добивати його не стала, коли він упав на спину із роззявленим ротом, а потім повернувся на живіт і мовчки поповз геть, тоді ж вона втратила інтерес до нього й зайнялася сумкою. Якби від Корсо залежало, він скрутив би йому в'язи без жодного жалю й примусив би розповісти, як він потрапив у цю історію; але він був надто слабкий, щоб підвестися на ноги, й сумнівався, чи дівчина це дозволила б. Позбувшись Рошфора, вона відволіклася на сумку й Корсо.

— Навіщо ти дозволила йому втекти?

Вони бачили його далекий силует, який, хитаючись, готувався зникнути в темряві за поворотом набережної, між далекими баркасами, які здавалися фантастичними кораблями, завислими над низьким туманом. Корсо уявляв собі, як утікає від них тип зі шрамом на обличчі, затиснувши хвоста між ногами й перекривленим ротом, і запитував себе, як, у біса, дівчина спромоглася зробити це, й відчував мстиву внутрішню радість.

— Ми могли б допитати цього сучого сина, — поскаржився він.

Вона пішла шукати свою куртку. Повернулася й сіла поруч із ним, на тій самій сходинці, не відповівши йому відразу. Здавалася стомленою.

— Нікуди він від нас не дінеться, — сказала вона й подивилася на Корсо, перш ніж відвести погляд у напрямку річки. — Спробуй бути уважнішим наступного разу.

Він витяг із рота вологу сигарету й став неуважно крутити її між пальцями.

— Я думав, що…

— Усі ви, мужики, думаєте, що… Поки вам не розтовчуть фізіономію.

Тоді він помітив, що дівчина поранена. Нічого серйозного: цівка крові витікала в неї з носа на верхню губу, а потім через кутик рота на підборіддя.

— Твій ніс кривавиться, — бовкнув він по-дурному.

— Я знаю, — відповіла вона спокійним голосом; лише на мить доторкнулася до носа двома пальцями й опустила їх, вимащені кров'ю.

— Це він тебе?

— Можна сказати, що я сама себе, — вона витерла пальці об джинси. — Коли стрибнула на нього. Ми зіткнулися.

— Хто тебе навчив таким штукам?

— Яким штукам?

— Я бачив, як ти йому врізала, — Корсо спробував незграбно повторити її рух.

Вона всміхнулася, підводячись на ноги й підтягуючи джинси.

— Одного разу я билася з архангелом. Переміг він, але я дечого в нього навчилася.

Тепер вона здавалася зовсім юною з цією цівкою крові на обличчі. Вона почепила собі на плече сумку Корсо й простягла руку, щоб допомогти йому підвестися на ноги. Його здивувала твердість її руки. Коли він зміг підвестися, у нього боліли всі кісточки.

— Я завжди думав, що архангели б'ються списами та мечами.

Вона втягла кров у ніс і закинула голову назад, щоб зупинити кровотечу. Подивилася на нього скоса з певним роздратуванням ув очах.

— Ти бачив надто багато гравюр Дюрера, Корсо. У цьому твоє лихо.

 

Вони йшли до готелю через міст Понт-Неф і повз Лувр, але вже без пригод. Коли потрапили на освітлене місце, Корсо помітив, що з носа в дівчини досі тече кров. Він дістав із гамана хусточку, та коли спробував прикласти їй до носа, вона вихопила її в нього й сама затулила нею свій ніс. Вона йшла, поринувши в думки, які Корсо був неспроможний угадати, нишком позираючи на неї: довга гола шия, досконалий профіль, матова шкіра в туманному світлі ліхтарів Лувру. Вона йшла, тримаючи на плечі його сумку, злегка нахиливши голову, поза, що надавала їй водночас рішучого й упертого виразу. Іноді, коли вони проминали затемнений кут, її очі пильно дивилися в один і в другий бік, а рука, що тримала хусточку біля носа, опускалася й висіла збоку, напружена й пильна. Потім, між аркадами, освітленими з вулиці Ріволі, вона трохи розслабилася. Кров із носа, схоже, не бігла, й вона повернула йому хусточку із засохлою кров'ю. Настрій у неї теж покращився; либонь, вона перестала гніватися на те, що Корсо дозволив напасти на себе як останній йолоп. Вона також кілька разів поклала руку йому на плече, поки вони поволі рухалися, так ніби були двома старими друзями, що поверталися з прогулянки. Вона робила це дуже природним жестом; мабуть, також була стомлена й потребувала опори. Спочатку це подобалося Корсо, якому ходьба повернула ясність розуму. Потім стало трохи його дратувати. Доторк до його плеча розбудив дивне відчуття, не прикре, але несподіване. Він відчував усередині дивну ніжність, ніби там утворилися м'які карамельки.

 

У ту ніч на варті стояв Грюбер. Він дозволив собі короткий пильний погляд на незвичайну зовнішність постояльців, брудний і вологий плащ Корсо, його окуляри з розбитим скельцем і вимащене кров'ю обличчя дівчини; але не виказав жодних емоцій. Він лише чемно підняв брову, мовчки нахиливши голову, віддаючи себе в повне розпорядження Корсо, але вираз обличчя клієнта його заспокоїв. Консьєрж передав йому запечатаний конверт разом із двома ключами. Вони увійшли до ліфта, й Корсо наготувався розпечатати конверт, коли побачив, що з носа дівчини знову побігла кров. Він поклав конверт до кишені плаща й знову дістав хусточку. Ліфт зупинився на її поверсі, й Корсо запропонував їй викликати лікаря, але дівчина, виходячи, заперечливо похитала головою. Після миттєвого вагання він також вийшов і рушив за нею коридором, на килимі якого залишалися дрібні краплини крові. Коли вони увійшли в номер, він посадив її на ліжко, пішов до ванної кімнати й повернувся з мокрим рушником.