Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 48)
Корсо промурмотів прокляття тихим голосом і цілком усвідомлено, ніби проголошував ораторію. Потім подивився навколо себе на книжки на стінах, на їхні темні й потерті корінці, і йому здалося, що дивне далеке гудіння долинало до нього, утворюючись усередині цих книжок. Кожен із цих закритих томів був дверима, крізь які до нього долітали тіні, голоси, звуки з якогось глибокого й темного місця.
І Корсо відчув, як йому залоскотало шкіру. Як у банального любителя книжок.
Була вже ніч, коли він вийшов на вулицю. Виходячи через двері, він на мить зупинився, щоб подивитися праворуч і ліворуч, і не побачив нічого, що його стривожило б. Сірий БМВ кудись зник. Від Сени підіймався низький туман, який перевалювався через кам'яний парапет, розтікаючись вологою бруківкою вулиці. Жовті вогні ліхтарів, які подекуди освітлювали набережну річки, відбивалися на бруківці, освітлюючи порожню лаву, на якій до цього сиділа дівчина.
Він підійшов до бару «Тютюн», не зустрівшись із нею; марно намагався знайти її обличчя між відвідувачами, які примостилися біля шинквасу або сиділи за вузькими столами у глибині. Він відчував, що в цій головоломці якась деталь розташувалася не там, де треба. Після дзвінка про нову появу Рошфора вона вряди-годи подавала йому нові сигнали тривоги. Корсо, чий інстинкт дуже загострився внаслідок останніх подій, відчував небезпеку на безлюдній вулиці, в мокрих випарах, що підіймалися від річки і тягнулися до дверей бару. Він здвигнув плечима, намагаючись позбутися такого незручного відчуття, купив пачку «Голуаз» і миттєво проковтнув дві порції джину, одну за одною, аж поки ніздрі йому розширилися й усе повільно розташувалося на своїх місцях у Всесвіті, ніби він врешті знайшов фокус у лупі, крізь яку його роздивлявся. Сигнал тривоги перетворився на далекий, ледь чутний звук, і відлуння зовнішнього світу тепер долинали до нього належно фільтрованими. З третьою порцією джину в руці він пішов і сів за вільний стіл біля трохи забрудненого вікна, щоб виглянути на вулицю, подивитися на набережну річки й туман, який осідав на парапет, перш ніж розповзатися бруківкою, закручуючись у вихори, коли нею проїздили колеса якогось автомобіля. Він просидів там чверть години в очікуванні, чи не з'явиться якийсь дивний знак, тримаючи полотняну сумку поміж ногами. Сумку, в якій була добра частина відповідей на таємницю Варо Борха; бібліофіл не марно заробляв свої гроші.
Для початку Корсо розв'язав проблему відмінностей між вісьмома з дев'ятьох гравюр. Третій примірник приховував відмінності до інших двох у гравюрах I, III і VI. На першій оточене мурами місто, до якого скакав лицар, мало три башти замість чотирьох. Щодо третьої гравюри, то в сагайдаку лучника була стріла, тоді як у примірниках Толедо й Синтри сагайдак був порожній. На шостій гравюрі повішений висів на правій нозі, а його близнюки у примірниках Першому й Другому теліпалися на лівій нозі. Таким чином порівняльна картина, яку Корсо склав у Синтрі, могла бути доповнена так:
Це давало можливість зробити висновок, що попри однакові на вигляд гравюри, між ними завжди існувала різниця, крім випадку з гравюрою VІІІІ. І ці відмінності були розподілені між трьома примірниками. Цей видимий каприз набував сенсу після уважного вивчення різниці між позначками гравера, які відповідали підпису
Порівнюючи обидві таблиці, легко помітити певний збіг. Кожна з гравюр, що відрізнялася в стосунку до двох інших, аналогічних, мала також інші ініціали, що відповідали
Кількість башт. Рука. Стріла. Вихід із лабіринту. Пісок. Нога повішеного. Шахівниця: такими були деталі, що відрізнялися на трьох нібито однакових примірниках. Вісім деталей, що відрізнялися, вісім гравюр правильних, досконало скопійованих із темного оригінального
Корсо змочив губи джином, дивлячись у темряву, що згущувалася над Сеною, на ліхтарі на протилежному її березі, які освітлювали частину набережної, залишаючи густі тіні під безлистими деревами. Правду кажучи, він не відчував тріумфу з приводу свого успіху; не відчував навіть того простого задоволення, яке людина відчуває, коли їй щастить виконати важку роботу. Він добре знав цей стан душі, холодний і прозорий спокій, який тебе опановує, коли книжка, за якою ти довго ганявся, нарешті опиняється у твоїх руках; коли йому щастило випередити суперника в нелегкому змаганні або знайти справжню перлину в купі старого паперу. То були інші часи й інше місце, він згадав про Нікон, згадав, як вона розкладала стрічки відео на килимі біля увімкненого телевізора, пригадав, як вона плавно розхитувалася під музику — Одрі Хепберн, закохана в римського журналіста, — не відводячи від Корсо своїх великих і темних очей, у яких життя віддзекалювало постійний подив. То вже була епоха, коли цей погляд супроводжувався твердістю, докором; передчуттям самотності, яке стискалося навколо них, наче неминучий борг. Мисливець, який упіймав свою здобич, тихо промовила Нікон, майже приголомшена своїм відкриттям, бо, можливо, тієї ночі вона вперше побачила його таким: Корсо, що переводить подих, наче лютий вовк, який після тривалої гонитви зловив свою здобич і тепер готується розтерзати її. Хижак, який не відчуває ані голоду, ані пристрасті, ані огиди перед роздертою жертвою або кров'ю. Його цікавить лише полювання саме по собі. Ти мертвий, як і твої жертви, Лукасе Корсо. Як цей сухий і ламкий папір, який ти перетворив на свій прапор. Запилюжені трупи, що їх ти так любиш, навіть не належать тобі і не мають для тебе ніякої ваги.
Він запитав себе, що сказала б Нікон про те, що він почував у цю мить: сверблячку в паху та в роті, сухому, попри те, що він змочив його джином, сидячи за вузьким столом тютюнового бару, дивлячись на вулицю й не дозволяючи собі вийти на неї, бо тут, у світлі й теплі, на тлі сигаретного диму, у звуках балачок за своєю спиною він тимчасово перебував у безпеці від похмурого передбачення, від небезпеки, що не мала ані назви, ані форми, що наближалася до нього, загрожуючи продертися крізь щільну завісу джину, розлитого в його крові разом із низьким зловісним туманом, що здіймався над Сеною. Щось схоже він бачив у чорно-білій англійській пустелі; Нікон зуміла б її оцінити. У ці хвилини він був схожий на Безіла Ретбауна,[83] нерухомого, уважного, що слухає далеке виття собаки Баскервілів.
Нарешті він наважився. Випивши останній келих джину, залишив на столі кілька монет, почепив на плече свою полотняну сумку й вийшов на вулицю, затуливши шию коміром. Перетинаючи вулицю, подивився в обох напрямках і після того як підійшов до кам'яної лави, де перед цим дівчина читала книжку, пішов понад парапетом з лівого боку набережної. Жовте світло від баржі, яка пливла річкою, досягло його знизу від одного з мостів, висвітливши його силует у брудному тумані.
Набережні Сени здавалися безлюдними, авто майже не проїздили. Біля повороту у вузький провулок Мазарині він помахав рукою таксі, але воно не зупинилося. Він пройшов трохи далі, до вулиці Гуельнего, маючи намір вийти до Лувру через міст Понт-Неф. Туман і темні будинки надавали цій сцені похмурого вигляду, позбавленого ознак якоїсь конкретної історичної доби. Корсо, незвичайно стривожений, вовк, що чує небезпеку, понюхав повітря праворуч і ліворуч від себе. Він перекинув сумку з плеча на плече, щоб визволити праву руку, й зупинився, спантеличений, озираючись навкруги. Саме в цьому місці — розділ одинадцятий «Інтрига зав'язується» — д'Артаньян побачив, як із вулиці Дофін вийшли у напрямку Лувру Констанца Бонасьє в супроводі чоловіка, який виявився герцогом Бекінгемом і для якого нічна пригода могла сумно скінчитися, — д'Артаньян збирався проткнути його шпагою:
Можливо, відчуття небезпеки було надуманим, спричинене надмірним читанням і дивним оточенням; але телефонний дзвінок дівчини й сірий БМВ перед дверима — не є продуктом його уяви. Далекі дзиґарі стали відбивати час, і Корсо випустив повітря з легенів. Його страх здався йому безглуздим.
Саме тоді Рошфор на нього накинувся. Він ніби матеріалізувався з темряви, виринувши з річки, хоч насправді йшов набережною під парапетом, після чого піднявся до нього кам'яними сходами. Про сходи Корсо довідався, коли покотився ними. Він ніколи раніше так не падав, і йому здалося, що це тривало значно довше, він котився вниз сходинка за сходинкою, наче в кіно; але насправді все відбулося швидко. Після того як він одержав удар кулаком за правим вухом, дуже професійний удар, і ніч відразу кудись попливла, ніби він вижлуктив повну пляшку джину. Завдяки цьому він відчув не надто сильний біль, коли котився вниз по приступках, обдираючи тіло об їхні гострі кути, й упав під ними контужений, але при свідомості, трохи здивований, що не почув плюскоту, який лунає, коли тіло падає у воду. У кінці падіння голова його лежала на бруківці набережної, а ноги на останній сходинці; він подивився вгору і ніби в тумані побачив, що чорний силует Рошфора рухався до нього, перестрибуючи через три сходинки.