Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 47)

Корсо, який думав про Ірен Адлер, повільно кивнув головою.

— Так. Вона спочатку перетворювала на оленів тих, хто витріщався на неї, а потім нацьковувала на них своїх собак, — він мимоволі проковтнув слину. — Щоб вони пошматували їх на клапті! Тепер собаки, які вгородили одна в одну зуби на гравюрі, здавалися йому особливо жорстокими. Він і Рошфор?

Баронеса скинула на нього байдужим поглядом. Цей контекст належав Корсо, а не їй.

— Щодо восьмої гравюри, — провадила вона, — то не важко розгадати її символічне значення: VIC. І. TVIR. — Воно відповідає чудовому висловлюванню: Доброчесність лежить переможена. Доброчесність тут зображена дівчиною, якій готується відтяти голову молодик в обладунку, озброєний мечем, тоді як у глибині картини невблаганно обертається Колесо Фортуни, або Долі, яке крутиться повільно, але завжди робить повний оберт. Троє постатей, які висять на ньому, символізують три стадії, які в Середні Віки позначали словами regno (царюю), regnavi (царював) і (regnaba) царюватиму.

— Нам залишається ще одна гравюра.

— Так. Вона остання й найзначущіша з алегорій. N.NC SCO TEN.BR.LUX es, що, безперечно, означає NUNC SCO ТЕNEBRIS LUX: Тепер я знаю, що з темряви виходить світло. Насправді ми спостерігаємо одну зі сцен Апокаліпсису Іоанна Богослова. Знято останню печать, таємне місто охоплює полум'я, настав його час, і, промовивши жахливе ім'я або жахливий номер Звіра, вавилонська хвойда тріумфально скаче на драконі із сімома головами…

— Не розумію, навіщо докладати стільки зусиль, — сказав Корсо, — щоб побачити такий жах.

— Не про це йдеться. Усі алегорії є певними ключовими композиціями, ієрогліфами… так само, як на сторінці першій сонце (sol) та гральна кістка (dado) можуть складати слово soldado (солдат), гравюри та їхні написи, поєднані разом, можуть скласти разом із текстом книжки послідовність, певний ритуал. Формулу, що відповідає магічному слову. Verbum dismissum, чи щось таке.

— І диявол з'явиться на цей оклик.

— Теоретично.

— А якою мовою треба викликати диявола? Латиною, гебрейською чи грецькою?

— Я не знаю.

— І де та помилка, про яку повідомила мадам де Монтеспан?

— Я вже сказала вам, що також не знаю. Можу тільки стверджувати, що той, хто береться за справу, повинен окреслити навколо себе магічний круг, у якому розташувати добуті слова, розмістивши їх у порядку, якого я теж не знаю, але який може допомогти встановити текст на сторінках 158 і 159 «Дев'ятьох Дверей». Погляньте.

Вона показала йому текст скороченою латиною. Між сторінками було вкладено картонну табличку, заповнену примітками, зробленими олівцем, дрібними й гострими літерами баронеси.

— Вам пощастило розшифрувати код? — запитав Корсо.

— Так. Чи принаймні я вірю, що мені його вдалося розшифрувати, — вона подала йому картонку з анотаціями. — Ось погляньте.

Корсо прочитав:

 

Звір Уроборос^[82] охороняє лабіринт,

Де ти пройдеш крізь вісім дверей попереду дракона,

Який з’явиться на заповідне слово.

Кожні двері мають два ключі:

Перший ключ — повітря, а другий — матерія,

Але обидва вони — одне й те саме.

Ти помістиш матерію у шкіру змії,

У зміст світла на сході,

А в його черево печать Сатурна.

Ти застосуєш печать дев'ять разів,

І коли дзеркало віддзеркалить шлях,

Ти здобудеш утрачене слово,

Яке приваблює світло тіней.

 

— Ну як вам? — запитала баронеса.

— Ваш переклад інтригує, безперечно, інтригує. Але я не зрозумів жодного слова. А ви?

— Я вже вам сказала. Зрозуміла не багато. — Вона стурбовано перегорнула кілька сторінок. — Тут ідеться про метод. Про формулу. Але тут щось не так, як має бути, і я повинна про це довідатися.

Корсо запалив другу сигарету без коментарів. Він уже знав відповідь на це запитання: ключі пустельника, пісковий годинник… Вихід із лабіринту, шахівниця, німб… І таке інше. Тоді як Фріда Унгерн пояснювала зміст алегорій, він відкрив нові варіації, що підтверджували його гіпотезу: кожен примірник відрізнявся від інших. Гра помилок тривала, треба було попрацювати наполегливо, але не так, як тепер. Баронеса не відклеювалася від нього, і її присутність перешкоджала йому працювати.

— Мені хотілося б, — сказав він, — спокійно оглянути все це.

— Природно. Я маю вільний час. І хочу познайомитися з вашими методами праці.

Корсо відкашлявся, спантеличений. Саме цього він і боявся; того, що його зацікавленість обернеться до нього протилежним боком.

— Мені легше працюється насамоті.

Схоже, він учинив помилку. Хмара затягла чоло Фріди Унгерн.

— Боюсь, я вас не розумію, — вона з підозрою подивилася на полотняну сумку Корсо. — Ви натякаєте, щоб я покинула вас самого?

— Я вас про це прошу, — Корсо проковтнув слину, намагаючись якомога довше витримати її погляд. — Те, що я робитиму, має конфіденційний характер.

Баронеса легенько закліпала очима. Хмара на її обличчі загрожувала перетворитися на грозу, й мисливець за книжками відчув, що атмосфера могла змінитися будь-якої миті.

— Ви, звичайно, можете бажати чого завгодно, — промовила Фріда Унгерн таким крижаним тоном, який міг би заморозити всі вазони з квітами в помешканні. — Але це моя книжка і це мій дім.

Це була така мить, коли будь-хто попросив би вибачення й пішов геть, але Корсо так не зробив. Він сидів, курив, не відриваючи погляду від баронеси. Нарешті обережно усміхнувся: кролик, який грає у сім з половиною й хоче попросити ще одну карту.

— Боюся, я незграбно пояснив своє прохання, — він ще не вирішив, як йому посміхатися, коли дістав із полотняної сумки дуже добре загорнутий об'єкт. — Мені лише треба побути тут самому протягом короткого часу з книжкою і з моїми записами. — Він легенько поляпав по сумці однією рукою, тоді як іншою подав Фріді Унгерн згорток. — Переконайтеся, що я привіз із собою все потрібне.

Баронеса розгорнула пакунок і мовчки дивилася на його вміст. Ішлося про видання німецькою мовою — Берлін, вересень 1943 року. Товста брошура, оправлена палітурками, на яких написано Iden, місячна публікація групи Idus, гурток любителів магії й астрології, дуже близький до ієрархів нацистської Німеччини. Закладкою Корсо була позначена ілюстрована сторінка. На ній Фріда Унгерн, молода й дуже красива, усміхалася фотографу. Кожна з її рук — вона ще мала обидві — перепліталася з руками чоловіків. Той, хто стояв від неї праворуч, був у цивільному одязі й під його зображенням стояв напис, що це особистий астролог фюрера. Про неї згадувалося як про його помічницю, уславлену панну Фріду Вернер. Що ж до індивіда ліворуч, то він був в окулярах у сталевій оправі, і його вигляд уселяв страх. Він був у чорному однострої СС. І можна було не читати напис під фото, щоб упізнати райхсфюрера Генріха Гіммлера.

Коли Фріда Унгерн, у дівоцтві Вернер, підвела очі, і її погляд перетнувся з поглядом Корсо, вона більше не здавалася лагідною бабусею. Але це тривало лиш одну мить. Потім вона згідно кивнула Корсо головою, старанно видерла з брошури ілюстровану сторінку й порвала її на дрібні клаптики. І Корсо подумав, що навіть відьми, навіть баронеси, навіть старушенції, які доглядають вазони з квітами, також мають свою ціну, як і все на світі. Victa iacet Virtus. І йому навіть на думку не спало, що може бути інакше.

 

Коли він залишився сам, то дістав із сумки папери й заходився працювати. Прилаштувався за столом біля вікна й поклав на нього «Дев'ять Дверей», розгорнуті на сторінці фронтиспіса. Перш ніж почати, трохи зсунув окуляри, щоб розглянутися. На протилежному боці вулиці стояв сірий БМВ; упертий Рошфор не покинув свою варту. Корсо також подивився туди, де на розі вулиці знаходився бар «Тютюн», але дівчини не побачив.

Тепер він приділив усю свою увагу книжці: різновиду паперу, натиску пресів, недосконалості й помилкам. Тепер він знав, що три примірники були тільки формально однаковими: оправлені у чорну шкіру, без зовнішнього заголовка, з п'ятьма смугами на корінцях, п'ятикутником на обкладинці, тією самою кількістю сторінок, тією самою кількістю гравюр… З надзвичайним терпінням, аркуш за аркушем він порівнював сторінки Третього Номера зі сторінками Номера Першого. На сторінці 81 за п'ятою гравюрою він знайшов ще одну картку, списану рукою баронеси, — переклад одного абзаца з цієї самої сторінки.

 

Ти приймеш пакт союзу, який я тобі пропоную, віддаючись тобі. І пообіцяєш дарувати мені любов жінок і квіт дівчат, честь черниць, гідність, втіхи та багатства могутніх світу цього, князів і церковників. Я віддаватимуся розпусті кожні три дні і сп'яніння нею приноситиме мені радість. Щороку я один раз пропонуватиму тобі вшанування в утвердження контракту, підписаного моєю кров'ю. Я копатиму ногами святині церкви й присвячуватиму тобі ораторії. Я не боятимуся ані мотузки, ані заліза, ані отрути. Я ходитиму між чумними й прокаженими, не безчестячи свою плоть. Але передусім я володітиму Знанням, задля якого мої первісні предки відмовилися від раю. Виконуючи цей пакт, ти забереш мене з книги життя, записавши мене до чорної книги смерті. Але двадцять щасливих років я житиму на землі людей. А потім піду з тобою у твоє Царство, проклинаючи Бога.

 

Була ще одна примітка на звороті цієї самої картки, що відповідала абзацу, розшифрованому на іншій сторінці.

 

Я впізнаватиму своїх братів за сигналом на якійсь частині їхнього тіла, тут або там, за шрамом або знаком твоїм…