Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 45)

— Мистецтво замикати диявола в пляшках і книжках дуже давнє… Гервасій із Тільбюрі і Жерсон уже згадують про нього в тринадцятому й чотирнадцятому сторіччях.^[78] А щодо угод із дияволом — то це ще давніша традиція. Від книги Еноха до святого Єроніма, через Кабалу й отців Церкви. Не забуваючи про єпископа Теофіла,^[79] який любив знання, історичного Фауста й Роджера Бекона. Або папи Сильвестра II,^[80] котрий, кажуть, украв у сарацинів книжку, яка описувала все те, що треба знати.

— Отже, йдеться про те, щоб добувати знання.

— Очевидно. Ніхто не стане докладати стільки зусиль, намагаючись проникнути крізь ворота пекла лише задля розваги. Ерудована демонологія ототожнює Люцифера з мудрістю. У Книзі Буття диявол в образі змія домагається, щоб людина перестала бути тупим йолопом і набула знання, свободу волі, ясність розуму… Разом із болем та непевністю, що їх передбачають це знання й ця свобода.

Вечірня розмова ставала дедалі цікавішою, й Корсо не міг не подумати про дівчину. Він узяв «Дев'ять Дверей» під приводом подивитися на неї знову при кращому освітленні й підійшов до вікна; але дівчини там уже не було. Здивований, він подивився в один, в інший бік вулиці, на набережну річки й на кам'яні лави під деревами, але ніде її не побачив. Це його заінтригувало, але він не мав часу, щоб про це подумати. Фріда Унгерн заговорила знову:

— Вам подобається розгадувати загадки? Проблеми, від яких заховано ключ? Книжка, яку ви тримаєте в руках, певною мірою і належить до таких проблем. Дияволові, як і кожному розумному створінню, подобаються загадки. Подобається біг із перешкодами, коли слабкі й неспроможні відстають, а тріумфують лише істоти, наділені духом переможців, наділені також ініціативою. — Корсо підійшов до столу й поклав на нього книжку, розгорнену на сторінці фронтиспіса, де змія обкручувалася навколо дерева. — А хто бачить тільки змію, яка пожирає свій хвіст, не заслуговує на те, щоб рухатися далі.

— Для чого потрібна ця книжка? — запитав Корсо.

Баронеса приклала палець до губів, як кабальєро на першій гравюрі. Усміхнулася.

— Іоанн із Патмоса каже, що під час правління Другого Звіра, перед вирішальною й остаточною битвою Армагеддона, ніхто не зможе ані купити, ані продати нічого, що не матиме його позначки, імені Звіра або номера його імені… У чеканні цієї години, розповідає нам євангеліст Лука (IV, 13) у кінці своєї оповіді про спокуси, диявол, тричі відкинутий, відступить до свого слушного часу. Але він залишив кілька шляхів для нетерплячих, розповівши про те, як можна дістатися до нього. Й укласти з ним угоду.

— Продавши йому душу.

Фріда Унгерн стримано й довірливо засміялася. Міс Марпл базікає з подругами про останні витівки Сатани. Ти знаєш, що він учинив нещодавно? Атож, те саме, про що я розповідала тобі, люба Пеггі.

— Диявол був навчений гірким досвідом. Він був молодий і наївний і припускався помилок: деякі душі вислизнули йому між пальцями в останню годину, крізь двері заднього ходу, скориставшись божественною любов'ю й божественним милосердям та іншими подібними вивертами. Тож, зрештою, він мусив включити до тексту угоди умову неодмінної передачі йому тіла й душі по закінченні встановленого терміну без жодної надії на покаяння, ані на божественне милосердя… Ця умова, безперечно, згадується в цій книжці.

— Бідолашний світ, — сказав Корсо. — Навіть Люцифер мусить удаватися до хитрощів.

— Його можна зрозуміти. Тепер предметом шахрайства стає все що завгодно, навіть душа. Клієнти диявола уникають виконувати умови контракту. Диявол дратується й цілком слушно.

— Що ще містить у собі ця книжка?.. Що означають дев'ять гравюр?

— Це ієрогліфи, які мають бути розшифровані й у поєднанні з текстом наділяють силою. Вони створюють формулу, щоб утворити магічне ім'я, яке примушує з'явитися Сатану.

— І це поєднання функціонує?

— Ні. Воно фальшиве.

— Ви це випробували на собі?

Фріда Унгерн не чекала від нього такого запитання і була трохи ображеною.

— Ви й справді бачите мене в магічному колі, в моєму віці, де я викликаю Вельзевула? Ні, вибачте. Може, півсотні років тому він і був схожий на Джона Беррімора, але навіть красені старіють. Ви собі уявляєте, як гірко спізнати розчарування в мої роки?.. Я волію зберігати вірність своїм дівочим спогадам.

— А я гадав, що диявол і ви… Ваші читачі вважають вас відьмою-ентузіасткою.

— Вони помиляються. Я шукала в диявола лише гроші, а не емоції. — Вона подивилася навколо, подивилася в бік вікна. — Статок свого чоловіка я витратила на цю бібліотеку, а живу я зі своїх авторських прав.

— А вони, безперечно, дають вам добрий прибуток. Ви пануєте у великих книгарнях.

— Але й життя подорожчало, пане Корсо. А надто, щоб придбати якісь рідкісні примірники, доводиться звертатися до таких людей, як наш друг, месьє Монтегріфо… Сатана забезпечує мені добрий прибуток у такі часи, як сьогодні, й більш нічого мені від нього не треба. Мені вже сімдесят років, і я не маю часу на марні й безглузді фантазії та на клуби старих дів… Ви мене зрозуміли?

Цього разу усміхнувся Корсо.

— Чудово зрозумів.

— Якщо я вам кажу, — провадила баронеса, що ця книжка фальшива, то це тому, що я глибоко дослідила її. Щось у ній не так: є лакуни, прогалини. Я звичайно, висловлююсь фігурально, бо в мене видання повне. Мій примірник належав пані де Монтеспан, коханці Людовіка Чотирнадцятого, палкій прихильниці Сатани, яка навіть запровадила у палаці ритуал чорної меси. Зберігся лист мадам де Монтеспан до мадам де Пейроль, її подруги й довіреної особи, де вона нарікає на неефективність книжки, підкреслюючи: «Вона має все те, що цитують учені, а проте є щось у ній неточне, гра слів, яка ніколи не завершується й не шикується в правильну послідовність».

— Хто ще володів книжкою?

— Граф де Сен-Жермен^[81], який продав її Казотту.

— Жаку Казотту?

— Йому самому. Автору «Закоханого диявола», страченому на гільйотині 1792 року… Вам відома ця книжка?

Корсо зробив обережний і стверджувальний жест. Зв'язки здавалися йому такими очевидними, що були неможливими.

— Я читав її одного разу.

У якійсь частині будинку задзвонив телефон, і в коридорі почулися кроки секретарки. Потім настала тиша.

— Щодо «Дев'ятьох дверей», — провадила баронеса, — їхній слід зникає тут у Парижі, у дні революційного терору. Раз або двічі про книжку згадують, але неясно й неточно. Жерар де Нерваль мимохідь згадує про неї в одній зі своїх статей, пишучи, що бачив її в будинку друга.

Корсо непомітно заморгав очима за скельцями своїх окулярів.

— Дюма був його другом, — обережно нагадав він.

— Так. Але Нерваль не уточнює, в чиєму саме домі він був. Насправді ніхто більше не бачив книжку до розпродажу бібліотеки прихильника Петена, коли вона потрапила до моїх рук…

Корсо перестав її слухати. Згідно з легендою, Жерар де Нерваль повісився на шнурку від корсета мадам де Монтеспан… Чи то була мадам Ментенон?.. Незалежно від того, як це було, годі було не бачити асоціацій із шнурком, на якому повісився Енріке Тайлефер.

Секретарка урвала його роздуми, з'явившись у дверях. Хтось кликав Корсо до телефону. Він попросив пробачення й проминув столи читачів, щоб вийти в коридор між книжками й вазонами з квітами. У кутку, на горіховому столику, стояв телефонний апарат дуже давньої моделі, металевий, поруч лежала слухавка.

— Я слухаю.

— Корсо? Це Ірен Адлер.

— Я чую, — він озирнувся на безлюдний коридор за своєю спиною; секретарка пішла. — Мене здивувало, що ти покинула свій пост на варті. Звідки ти телефонуєш?

— З бару «Тютюн» на розі вулиці. За будинком стежить якийсь чоловік. Тому я й перейшла сюди.

На якусь секунду Корсо затримав дихання. Потім знайшов зубами задирку біля нігтя вказівного пальця і смикнув її. Це мало статися раніше чи пізніше, сказав він собі з блазенським смиренням. Той чоловік є частиною пейзажу чи декорацій. Потім він попрохав її, хоч і знав, що це даремно:

— Опиши мені його.

— Смаглявий з вусами й великим шрамом на обличчі, — голос дівчини звучав спокійно. У ньому не вчувалося ані емоцій, ані усвідомлення небезпеки. Він сидить у сірому БМВ, припаркованому на протилежному боці вулиці.

— Він тебе бачив?

— Не знаю; але я його бачу. Він сидить уже годину в автомобілі й двічі виходив. Першого разу, щоб подивитися на прізвища на дверях, там, де дзвінки, а другого, щоб купити газети.

Корсо виплюнув крихітний клаптик шкіри й засунув до рота палець. Йому стало прикро.

— Я не знаю, чого треба цьому індивіду. І чи ви обидва не з однієї зграї. Але мені не подобається, що він перебуває поруч з тобою. Мені це не подобається аж ніяк. Тож повернися до готелю.

— Не будь йолопом, Корсо. Я піду туди, куди повинна піти.

Вона ще додала: «Вітання де Тревілю», перш ніж повісити слухавку, й Корсо у відповідь скривився роздратовано і саркастично, бо подумав про те саме, й цей збіг йому не сподобався. Тому протягом якоїсь миті він дивився на слухавку, перш ніж її покласти. Її фраза була цілком природною, адже вона читала «Три мушкетери». Вона тримала цю книжку розгорнутою, коли він уперше визирнув у вікно. У третьому розділі, щойно прибувши до Парижа, й під час розмови з паном де Тревілем, командиром королівських мушкетерів, д'Артаньян побачив у вікно Рошфора й помчав сходами вниз, наштовхнувся на поранене плече Атоса, побачив портупею Портоса й підняв хустинку Араміса. «Вітання де Тревілю». Жарт дівчини виявився вельми дотепним, хоч і був випадковим. Але він не приніс ніякої втіхи Корсо.