Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 43)

— Над чим працюєте ви тепер?

— «Диявол: історія і легенда». Своєрідна біографія цієї канальї, і я сподіваюся закінчити її на початок наступного року.

Корсо зупинився перед рядом книжок, його увагу привабили Disquisitionum Liber Magicanum Мартіна дель Ріо,^[73] три томи головного видання в Повені 1599–1600: класичний твір про демонічну магію.

— Де ви її придбали?

Фріда Унгерн на мить затрималася з відповіддю, певно, міркуючи, чи варто розповідати подробиці.

— Я придбала її на аукціоні в Мадриді… Мені коштувало чимало зусиль виграти битву у вашого співвітчизника Варо Борха, — вона зітхнула так, ніби досі не могла відсапатися від своїх зусиль. — І чимало грошей. Я ніколи б не добула цю книжку без допомоги Пако Монтегріфо,^[74] ви з ним знайомі?.. Чарівний чоловік.

Корсо криво посміхнувся. Він не лише знав Монтегріфо, директора іспанської філії «Клеймора», а й нерідко брав у компанії з ним участь у сумнівних і дуже вигідних операціях, скажімо, продали одному швейцарському колекціонеру «Космологію» Птоломея, готичний рукопис 1456 року, що незадовго перед тим таємничим чином зник із Саламанкського університету. Книжка потрапила до рук Монтегріфо, й він звернувся до Корсо як до попередника, й усе відбулося чисто й крито: брати Сеніса допомогли прибрати печатку, яка могла скомпрометувати продавців. Корсо сам переправив книжку до Лозанни. За свою допомогу він тоді отримав тридцять відсотків прибутку.

— Так, ми з ним знайомі. — Він провів пальцями по смугах, які прикрашали корінці томів Disquisitionum Magicarum, запитуючи себе, скільки злупив грошей Монтегріфо з баронеси, щоб обернути аукціон на її користь. — Щодо автора книжки, Мартіна дель Ріо, то я бачив його лише один раз у бібліотеці єзуїтів у Більбао… Він там був оправлений в один том, у шкіру. Але то було те саме видання.

Говорячи це, він проводив рукою ліворуч, уздовж ряду книжок, доторкаючись до них. Там були цікаві примірники у красивих палітурках з телячої шкіри, шагрені, пергамену. Проте чимало стояло книжок нічим не прикметних або в поганому стані, й очевидно було, що ними часто користуються. Майже всі вони мали позначки, закладки між сторінками з білого картону, на яких зроблено записи олівцем дрібним і гострим почерком. Робочий матеріал. Корсо зупинився, натрапивши на том, який здався йому знайомим: чорний, без заголовка, п'ять смужок на корінці. Номер Третій.

— Ця книжка давно у вас?

Корсо був, звичайно ж, суб'єктом стриманим. А тим більше в такі історичні моменти. Проте протягом усієї ночі він працював із Номером Другим, і баронеса не могла не помітити особливої інтонації в його голосі. Він помітив, що, попри приязні ямочки на щоках, моложава старушенція кинула на нього тривожний погляд.

— «Дев'ять Дверей»?.. Не знаю. Уже давно. — Вона швидко й упевнено повела лівою рукою. Без жодних зусиль дістала книжку з полиці й, тримаючи в долоні її корінець, пальцями розгорнула на першій сторінці, прикрашеній кількома екслібрисами, окремі з них були дуже давніми. Останнім стояло прізвище фон Унгерн у вигляді арабески. Дата була написана вгорі чорнилом, побачивши її, баронеса кивнула головою ствердно, пригадуючи: — Це подарунок мого чоловіка. Я була дуже молодою, коли ми одружилися, а він був удвічі старший… Книжку він придбав у 1949 році.

У цьому лихо сучасних відьом, подумки додав Корсо: вони більше не мають таємниць. Про них усе можна прочитати в якомусь «Хто є хто» або світському журналі. Хоч би якими вони були баронесами, їхню поведінку можна передбачити. Вона вульгарна. Торквемада помер би з нудьги, працюючи з такими відьмами.

— Ваш чоловік теж захоплювався такими матеріями?

— Зовсім ні. Він ніколи не прочитав жодної книжки. Він лише задовольняв мої бажання, як ото джин із чарівної лампи. — Ампутована рука на мить ворухнулася в порожньому рукаві. — Дорогу книжку він цінував не менше, аніж коштовне кольє. — Вона на мить замовкла, щоб усміхнутися з лагідною меланхолією. — Але він був веселим чоловіком, спроможним зваблювати дружин своїх найкращих друзів.

І готував чудові коктейлі з шампанського.

Вона знову помовчала, озираючись навколо, ніби чоловік десь залишив їй келих із коктейлем.

— Але всю цю бібліотеку, — сказала вона, обводячи рукою книжки, — зібрала я. Кожен заголовок, один за одним. Також я вирішила купити «Дев'ять Дверей», коли натрапила на назву цієї книжки в каталозі розореного прихильника Петена. Мій чоловік лише підписав чек.

— А чому все-таки ви зацікавилися дияволом?

— Одного дня я з ним зустрілася. Мені було п'ятнадцять років, і я побачила його, як бачу вас. Він мав тверду шию, був у капелюсі, з палицею. Дуже гарний; схожий на Джона Беррімора в ролі барона Ґайґерна у «Великому готелі».

І я закохалася в нього, наче ідіотка. — Вона знову замислилася, тримаючи свою єдину руку в кишені кофти і ніби пригадуючи щось далеке й знайоме. — Гадаю, саме тому я ніколи не нарікала на невірність чоловіка.

Корсо подивився в один, потім у інший бік, так ніби вони були не самі в кімнаті, перш ніж довірливо нахилитися.

— Лише три століття тому вас би спалили за те, що ви це розповідаєте.

У неї вилетів із горла задоволений звук, вона придушила сміх і майже зіп'ялася навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо:

— Три століття тому я б нікому не розповіла про це. Але я знаю чимало людей, які залюбки послали б мене на вогнище. — Ямочки на щоках підкреслили ще одну усмішку. Ця жінка завжди всміхається, вирішив Корсо; але її очі залишалися веселими й прозорими, пильно роздивляючись свого співрозмовника… — Так, так, тепер у двадцять першому сторіччі.

Вона передала йому «Дев'ять Дверей» і спостерігала, як повільно він гортає книжку, ретельно утримуючися від того, щоб пильно роздивитися дев'ять гравюр, які, на його превелику радість, виявилися неушкодженими. Отже, в «Бібліографії» Матеу була помилка: остання, дев'ята гравюра була присутня в усіх трьох примірниках. Третій номер, схоже, гірше зберігся, аніж примірник де Борха, а також примірник Віктора Фаргаша, перш ніж його вкинули у камін. Нижня частина була пошкоджена вологістю, сторінки мали плями. Також і палітурки вимагали ретельного очищення, але примірник виглядав повним.

— Ви щось вип'єте? — запитала баронеса. — Я можу почастувати вас кавою або чаєм. Ні, вона не пропонуватиме мені якогось магічного трунку, подумав Корсо. Навіть звичайної настоянки.

— Каву.

День був сонячний, і над вежами Нотр-Даму нависало блакитне небо. Корсо підійшов до вікна й розсунув фіранки, аби роздивитися книжку при ліпшому освітленні. Двома поверхами нижче між голими деревами, що на набережній Сени, на кам'яній лаві сиділа дівчина у синій куртці й читала книжку. Він знав, що це були «Три мушкетери», бо бачив їх на столі під час спільного сніданку. Згодом, коли мисливець за стародруками вийшов на вулицю Ріволі, він знав, що дівчина йде слідом за ним на відстані п'ятнадцять-двадцять кроків. Він умисне вирішив знехтувати її присутністю, і вона дотримувалася відстані між ними. Тепер він зауважив, як вона звела погляд. Вона, певно, добре бачила його знизу, у вікні, з «Дев'ятьма Дверима» в руках, проте жодним порухом не виказала, що впізнала його, хоч і продовжувала дивитись на нього безвиразним і нерухомим поглядом, аж нарешті він відійшов у глиб кімнати. Коли наблизився до вікна вдруге, вона знову читала, опустивши голову над романом.

Фріда Унгерн мала секретарку, жінку середнього віку в окулярах з товстими скельцями, але сама персонально принесла йому каву, вправно тримаючи срібну тацю з двома філіжанками. Одного її погляду було достатньо, щоб він не пропонував їй допомоги, й вони сіли за письмовий стіл у кабінеті, поставивши тацю між книжками, теками, паперами й усілякими нотатками.

— Як вам спало на думку заснувати фонд?

— Це допомогло знизити податки. Також до мене почали приходити люди, мені стало легше знаходити працівників. — Вона меланхолійно всміхнулася. — Я остання відьма, й почувалася самотньою.

— Ви зовсім не нагадуєте на відьму, — заперечив Корсо, показавши свою найкращу гримасу: доброзичливого й симпатичного кролика. — Я читав вашу «Ізиду».

Вона тримала філіжанку з кавою в одній руці й трохи підняла куксу другої, коли нахилила голову, ніби хотіла пригладити волосся на потилиці. То був жест незавершений, стародавній як світ, жест неусвідомленого кокетства.

— І вам сподобалося?

Він подивився їй у вічі над огорнутою парою філіжанкою, яку вона саме піднесла до губів.

— Дуже.

— Іншим так не сподобалося. Знаєте, що написала L`Osservatore Romano? Вона пожалкувала, що заборону Святої Інквізиції скасовано. І ви маєте слушність, — баронеса показала підборіддям на «Дев'ять Дверей», яку Корсо поклав поруч із нею на стіл, — за інших часів мене спалили б живцем, як того бідолаху, що надрукував цю Євангелію від Сатани.

— Ви справді вірите в диявола, баронесо?

— Не називайте мене баронесою. Це безглуздо.

— А як ви хочете, щоб я вас називав?

— Не знаю. Пані Унгерн. Або Фріда.

— Ви вірите в диявола, пані Унгерн?

— Принаймні вірю досить, щоб присвятити йому своє життя, свою бібліотеку, свою фундацію, багато років праці й п'ятсот сторінок нової книжки. — Вона подивилася на нього з цікавістю. Корсо зняв окуляри й заходився їх протирати. Розгублена й спантеличена усмішка підсилила враження, яке він справив на неї перед тим. — А ви?