Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 42)
— А ти щойно згадав і про ціну. — Тепер вона тримала обличчя в затінку, хоч її силует вимальовувався у світлі. — Гордість, свобода… Знання. За все треба платити на початку й у кінці. Платити й за мужність, тобі не здається? Хіба ти не вважаєш за необхідне мати велику мужність, щоб кинути виклик Богові?
Її слова лунали тихо, наче шепіт, у мовчанці, яка затопила кімнату, проникаючи в неї під дверима й у щілини вікна. Здавалося, навіть вуличний шум надворі стих. Корсо дивився то на один силует, то на другий: один був силуетом тіні, що відбивався на ковдрі та на фрагментах книжки. Другий був вертикальним живим тілом, який вималювався на тлі світла. І він у ту мить запитав себе, який же з двох силуетів був ближчим до реальності.
— А ще ці архангели, — докинула вона чи її тінь. У голосі пролунала зневага й ненависть; навіть повітря, яке вона видихнула з легенів, свідчило про її розчарування. — Гарні, досконалі. Дисципліновані, як нацисти.
Цієї миті вона не здалася йому такою юною. Вона несла на собі давню історичну втому, давню спадщину, чужі провини, які він, здивований і спантеличений, не був спроможний ідентифікувати. Зрештою, сказав він собі, можливо, з цих постатей жодна не була реальною: ані тінь на ковдрі, ані та, що вимальовувалася у світлі лампи.
— У Прадо є картина, ти пам'ятаєш, Корсо?.. Чоловіки з ножами намагаються вчинити опір вершникам, озброєних шаблями. Я завжди була переконана: янгол, скинутий з неба, мав той самий погляд, ті самі розгублені очі, що й ті нещасні з ножами. Мужність розпачу.
Вона трохи ступила вперед, говорячи, лише на кілька сантиметрів, та коли вона це зробила, її тінь посунулася й наблизилася до тіні Корсо, ніби мала власну волю та мужність.
— Що ти знаєш про це? — запитав він.
— Більше, аніж мені хотілося б знати.
Її тінь накрила всі фрагменти книжки й майже доторкалася до тіні Корсо. Він трохи відступив інстинктивно, дозволивши, щоб на ліжку світла смуга розділила їхні тіні.
— Ти собі тільки уяви, — сказала вона тим самим відстороненим тоном. — Сам один у порожньому палаці, найпрекрасніший зі скинутих з неба янголів плете свої інтриги. Свідомо поринає в ті справи, які раніше він зневажав; але які принаймні допомагають йому знайти розраду у своєму розпачі. Своєму падінні. — Дівчина засміялася, проте без радості, так ніби прибула сюди звідкілясь іздалеку… — Він тужить за небом.
Дві тіні тепер доторкалися, майже злилися між розкиданими фрагментами, врятованими з каміна вілли «Усамітнення». Дівчина й Корсо заблукали там, на ковдрі, між дев'ятьма дверима до царства інших тіней, а можливо, йшлося про ті самі. Обгорілий папір, неповні ключі, таємниця замаскована кілька разів: друкарем, часом і вогнем. Енріке Тайлефер висів, бовтаючи ногами в порожнечі на шовковому шнурку від свого халата. Віктор Фаргаш плавав у брудних водах власного ставка. Аристид Торк'я палахкотів у вогні на Кампо деї Фіорі, вигукуючи ім'я Отця Небесного, але дивився на землю, собі під ноги, а не в небо. А старий Дюма писав, сидячи на вершині світу, тоді як тут у Парижі, неподалік від того місця, де перебував тепер Корсо, маячила інша тінь, тінь кардинала, чия бібліотека мала чимало книжок про диявола, намічаючи потаємну канву інтриги.
Дівчина чи її силует, накреслений на тлі світла, посунувся до мисливця за книжками. Лише зовсім трошки, але цього було досить, щоб його тінь зникла цілком під її тінню.
— Гіршим було становище тих, хто пішов за ним. — Корсо не відразу зрозумів, про кого вона говорила. — Кого він потяг слідом за своїм падінням: солдатів, гінців, слуг офіційних і слуг за покликанням. Іноді таких самих прислужників, як ти. Багато з них навіть не знали, що їм тепер обрати, підлеглість чи свободу — товариство Бога чи товариство людей: за рутинною звичкою, завдяки абсурдній відданості вірних солдатів, вони пішли за своїм ватагом дорогою бунту й поразки.
— Як десять тисяч воїнів Ксенофонта, — насмішкувато кинув Корсо.
Вона мовчки дивилася на нього якусь мить. Схоже, її здивувало те порівняння, яке вона щойно почула.
— Можливо, — промурмотіла вона нарешті, — розкидані по світу, самотні, вони досі чекають, коли ватажок поверне їх додому.
Мисливець за книжками нахилився, шукаючи сигарету, таким рухом відокремлюючи свою тінь. Потім він запалив ще одну лампу на нічному столику, й темний силует дівчини зник, а риси її обличчя вийшли на світло. Її світлі очі були втуплені в нього. Вона знову здавалася дуже юною.
— Зворушливо, — сказав Корсо. — Стільки старих солдатів, які шукають море.
Вона закліпала очима, ніби тепер, коли її обличчя освітилося, вона перестала розуміти те, про що говорила. Також вона більше не мала тіні на ліжку, а фрагменти книжки перетворилися на прості обгорілі клапті паперу; досить було б відчинити вікно, й протяг, залетівши до кімнати, перемішав би їх.
Він усміхнувся. Ірен Адлер із Бейкер-стріт 221Ь. Кав'ярня в Мадриді, потяг, той ранок у Синтрі… Програна битва, анабіоз переможених легіонів були надто давно, щоб вона могла пам'ятати про них. Вона всміхалася, як усміхається маленька дівчинка, водночас лукава й невинна, зі стомленими півколами під очима. Сонна й тепла.
Корсо проковтнув слину. Одна його частина вже наблизилася до неї, щоб задерти білу блузку над смаглявою шкірою, опустити донизу застібку-блискавку джинсів і кинути її на ліжко, на рештки книжки, що притягували до себе їхні тіні. Щоб зануритися в це тепле тіло й залагодити свої рахунки з Богом і Люцифером, з невблаганним часом, з власними привидами, зі смертю й життям. Але він обмежився тим, що запалив сигарету й мовчки випустив струмінь диму. Вона довго дивилася на нього, чекаючи, коли щось відбудеться: коли він зробить якийсь жест або промовить слово. Потім побажала йому доброї ночі й рушила до дверей. Він побачив, як уже на порозі вона обернулася до нього й повільно підняла руку долонею до грудей і піднявши догори два з'єднані внизу пальці, указівний і середній. І її усмішка вималювалася, ніжна й розумна, простодушна й мудра. Наче у скинутого з неба янгола, який тужить за небом.
У баронеси Фріди Унгерн утворювалися на щоках дві симпатичні ямочки, коли вона всміхалася. Насправді здавалося, що вона всміхається безперервно протягом останніх сімдесятьох років і що цей жест залишив у її очах вираз постійної доброзичливості. Корсо, який рано почав читати книжки, знав із дитячого віку, що відьми бувають різні: мачухи, лихі чаклунки, королеви гарні й потворні, навіть злі старушенції з бородавками на носі. Але з численних розповідей про стару баронесу Корсо так і не зміг визначити, до якої категорії людей вона належить. Це могла бути одна з тих сімдесятирічних жінок, які існують на маргінесі реального життя, наче поринувши в сон, причому неприємні подробиці існування не перешкоджають їм іти своєю дорогою, якби глибина її розумних очей, швидких і підозріливих, не суперечила першому враженню. І якби правий рукав її плетеної кофти не звисав донизу порожній через ампутовану по лікоть руку. У всьому іншому вона була повнотіла, низенька, схожа на професорку французької мови в пансіонаті для панночок. У ті часи, коли панночки ще існували. Так принаймні здалося Корсо, коли він дивився на сивий кінський хвіст її волосся, на майже чоловічі черевики й білі шкарпетки.
— Ви Корсо, так? Мені приємно познайомитися з вами, добродію.
Вона подала йому свою єдину руку з незвичайною енергією, причому ямочки на її щоках поглибилися. Французькою мовою вона розмовляла з легким німецьким акцентом. Корсо пригадав, що він десь читав, як такий собі Унгерн прославився в Манчжурії чи то в Монголії на початку двадцятих років. Він був одним із визначних воєначальників, останній, який воював проти Червоної Армії на чолі війська обшарпанців, що складалося з білогвардійців, козаків, китайців, дезертирів і бандитів. У тій історії було все — бронепоїзди, грабунки, масові вбивства та інші такі речі, аж до епілогу на світанку, коли головний персонаж постав перед розстрільною командою.
— То був двоюрідний дід мого чоловіка. Він належав до російської родини, яка перед революцією емігрувала до Франції, прихопивши із собою трохи грошей. — У її спогадах не було ані гордості, ані ностальгії. То були інші часи, інші люди, інша кров, говорив вираз обличчя старої дами. Чужі їй люди і її родини, які зникли, перш ніж вона з'явилася на світ. — Я народилася в Німеччині. Моя родина усе втратила, коли прийшли до влади нацисти. Я одружилася тут, у Франції, після війни, — вона ретельно прибрала сухий листок, який випав із вазона, що стояв на підвіконні, й легенько всміхнулася. — Я ніколи не терпіла нафталіновий запах політичних уподобань своєї родини: ностальгія за Санкт-Петербургом, день народження царя. Це було те саме, що сидіти біля трупів.
Корсо подивився на робочий стіл з купою книжок. Полиці також були заповнені ними. Він нарахував біля тисячі лише в цій кімнаті, де, схоже, зберігалися найрідкісніші або найцінніші примірники; від сучасних видань до старовинних, усі оправлені в шкіру.
— Але ви також не байдужі до старовини, — кивнув він на книжки.
— Це зовсім інша річ: матеріал для дослідження, а не для культу. Я працюю з ними.
Погані часи настали, міркував Корсо, коли відьми, чи як їх тепер називають, базікають про свою політичну родину й поміняли горщики з чаклунським зіллям на бібліотеки, картотеки та роботу в бестселерах великих журналів. Крізь розчинені двері він бачив ще чимало книжок в інших кімнатах і коридорах. Книжки й рослини. Вазони з квітами стояли повсюди: на підвіконнях, на підлозі, на дерев'яних полицях. Квартира була великою й дуже дорогою, з видом на береги Сени й у давноминулому часі на вогнища Інквізиції. За кількома столами для читання сиділи молоді люди, схожі на студентів, а всі полиці заставлено книжками. Між зеленим листям виднілися шкіряні оправи книжок. Фундація Унгерн володіла найважливішою бібліотекою Європи, що спеціалізувалася на окультних науках. Корсо вже скинув поглядом на томи, які були поблизу: