Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 41)

Щасливі фінали. Корсо поклав палець на дистанційний пульт управління, й зображення на екрані телевізора зникло. Тепер він перебуває в Парижі, а Нікон фотографує дітей із сумними оченятами десь в Африці або на Балканах. Одного разу, перехиливши склянку в барі, він ніби побачив її неясний образ в якомусь тележурналі; вона стояла під бомбами посеред переляканих біженців, волосся заплетене у косу, фотокамери висіли через плече, 35-міліметровий фотоапарат притиснуто до обличчя, її силует вирізнявся посеред диму й полум'я. Нікон. Поміж універсальних помилок, яких вона дотримувалася, не ставлячи їх під сумнів, щасливі фінали були, либонь, найабсурднішими. У тих фільмах персонажі їли куріпок і завжди кохалися, й здавалося, що результат їхнього рівняння був завжди незаперечним, остаточним. Але ніхто не запитував, як довго триває кохання, щастя в тому завжди, яке розпадається на окремі життя, роки, місяці. Навіть на дні. Аж до неминучого фіналу, яким завершилися їхні взаємини, Нікон не визнавала, що герой може через два тижні потонути на шаланді біля Південних Гебридських островів. Або що героїня може стати жертвою автомобільної катастрофи через три місяці після їхнього щасливого поцілунка. Або що все може відбутися зовсім інакше, тисячею різних варіантів: хтось заведе собі першого коханця (або коханку), хтось відчує втому або відразу, хтось захоче повернутися назад. Скільки ночей, проведених у сльозах, у самотності настали після того поцілунка? Скільки чоловіків померло від раку, не доживши й до сорока років? А яким життям жила жінка, перш ніж померти в притулку для старих у вісімдесятирічному віці? На яку руїну перетворився стрункий офіцер, чиї славетні рани стали бридкими шрамами, а його перемоги давно забулися й не цікавлять нікого? А які драми пережили вже літні люди, безпорадні, не маючи сил, щоб боротися або захищатися, яких кидає сюди-туди світовими ураганами, і вони беззахисні перед людською дурістю, жорстокістю і підлістю?

Ти часом лякаєш мене, Лукасе Корсо.

 

За п'ять хвилин до одинадцятої вечора він нарешті розгадав таємницю каміна в домі Віктора Фаргаша, хоч до повного зрозуміння подій було ще далеко. Корсо подивився на годинник і широко позіхнув. Згодом, після ще одного погляду на фрагменти тексту, розкладені на ліжку, зустрівся з власним поглядом у дзеркалі, що висіло біля старовинної листівки з гусарами перед Реймським собором, оправленої в дерев'яну раму. Він подивився на себе: розкуйовджений, неголений, окуляри з'їхали на ніс — і тихо засміявся. Це був вовчий сміх, злий і підступний, який він приберігав для спеціальних оказій. Зараз був саме такий випадок. Усі фрагменти з «Дев'ятьох дверей», які йому вдалося ідентифікувати, відповідали певним сторінкам неушкодженого тексту. Від дев'ятьох гравюр та фронтиспісу титульної сторінки не лишилося й сліду. Це свідчило про дві можливості: вони згоріли в каміні або хтось відірвав палітурки з книжки, а вже потім кинув текст у вогонь. Цей хтось, безперечно, був надзвичайно хитрим. Або надзвичайно хитрою. Хоч після того, як він несподівано побачив ла Понте й Ліану Тайлефер перед світлофором, можна було передбачити й участь кількох осіб у спаленні рукопису — надзвичайно хитрих. Залишалося тільки вгадати, чи сліди, які виявив Корсо, були помилками супротивника, чи то були пастки. Причому дуже витонченими.

До речі, про пастки. У дверях стояла дівчина, коли Корсо почув дзвінок і відчинив їх, не забувши накрити ковдрою Номер Перший і рукопис Дюма. Вона прийшла боса, у своїх джинсах та в білій блузці.

— Привіт, Корсо. Сподіваюся, ти не маєш наміру кудись піти цієї ночі.

Вона залишилася в дверях, не заходячи до кімнати, заклавши великі пальці в кишені джинсів, які туго обліплювали її стегна і довгі ноги. Вона насупила брови в очікуванні поганих звісток.

— Можеш послабити варту, — заспокоїв її він.

Вона з полегкістю усміхнулася.

— Я падаю від утоми.

Корсо обернувся до неї спиною й пішов до нічного столика з пляшкою, яка була вже порожня; він заходився нишпорити в барі, аж поки тріумфально випростався з пляшкою джину в руці. Він налив його в склянку й змочив собі губи. Дівчина стояла в дверях.

— Вони забрали гравюри. Усі дев'ять. — Корсо показав на фрагменти Номера Два тією рукою, в якій тримав склянку. Решту вони спалили, але потурбувалися, щоб спалити не зовсім усе. Вони залишили неушкоджені уривки, завдяки яким можна офіційно підтвердити, що книжку спалено.

Вона схилила голову набік, пильно подивившись на нього.

— А ти розумний.

— Звичайно, я розумний. Тому мені й доручили цю справу.

Дівчина ступила кілька кроків у помешкання. Корсо дивився на її босі ноги, коли вона стала на килимі біля ліжка. Вона уважно роздивлялася клапті обгорілого паперу.

— Але не Фаргаш спалив свою книжку, — додав він. — У нього на це не піднялися б руки. Що вони з ним зробили? Таке саме самогубство, як і з Енріке Тайлефером?

Вона відповіла не відразу. Підібрала клапоть паперу й стала роздивлятися надруковані слова.

— Сам відповідай на свої запитання, — сказала вона, не дивлячись на нього. — Тому тобі й доручили цю справу.

— А що доручили тобі?

Вона читала мовчки, ворушачи губами, ніби текст був їй знайомий. Коли вона знову поклала його на ліжко, в куточку її рота вималювалася сумна усмішка спогадів, дуже дивна на її юному обличчі.

— Ти вже знаєш. Я тут, щоби дбати про тебе. Я тобі потрібна.

— Зараз мені потрібен мій джин.

Він вилаявся крізь зуби, допивши останній ковток, щоб приховати своє чи то нетерпіння, чи то тривогу. Нехай воно буде все прокляте. Смарагдова зелень, сніжна білизна, променисте світло, очі, усмішка на смаглявому обличчі, гола довга шия, на якій пульсує ніжна жилка. А щоб ти луснув, Корсо! Ти заплутався в такій ситуації, а все ще звертаєш увагу на смагляві руки, тонкі зап'ястки, довгі пальці. Дозволяєш собі залежати від таких речей. Він уп'явся поглядом у красиві груди дівчини, обтягнуті блузкою, які досі не мав нагоди роздивитися. Він уявив їх собі темними й важкими, темна шкіра під білою бавовняною тканиною, світле тіло ніби в затінку. Його знову здивував зріст дівчини. Вона була такою ж високою, як і він. А може, й вищою.

— Хто ти така?

— Диявол, — відповіла вона. — Закоханий диявол.

І засміялася. Книжка Казотта лежала на комоді поруч з «Меморіалом Святої Єлени» та іншими паперами. Дівчина розглядала їх, не торкаючись. Потім піднесла палець і подивилась на Корсо.

— Ти віриш у диявола?

— Мені платять за те, щоб я вірив у нього. Принаймні доки триває ця робота.

Він зауважив, що вона хитає головою так, ніби вже знає відповідь. Дивилася на Корсо з цікавістю, напіврозтуливши уста; чекала від нього поруху або знаку, який лише вона зуміла б витлумачити.

— Ти знаєш, чому мені подобається ця книжка, Корсо?

— Ні. Скажи мені.

— Бо її герой щирий. Його кохання — не примітивна пастка, щоб згубити свою душу. Бйондетта є ніжною й вірною. Вона захоплюється в Альваро тими самими якостями, які диявол цінує в людині; його мужність, незалежність… — вії на мить приховали її зіниці, — його прагнення до знань і ясність його розуму.

— Схоже, ти чимало знаєш. І про це також?

— Я знаю набагато більше, ніж ти собі уявляєш.

— Я нічого не уявляю. Мої уявлення про те, що диявол любить, а що він зневажає, суто літературні. «Утрачений рай», «Божественна Комедія», до яких я прийшов через «Фауста» й «Братів Карамазових»… — Він зробив широкий, ухильний жест. — Мій Люцифер — це Люцифер не першої категорії.

Тепер вона подивилася на нього з насмішкуватим виразом.

— І якому ж дияволу ти надаєш перевагу? Дияволу Данте?

— У жодному разі. Він надто жахливий. Надто середньовічний, як на мене.

— Мефістофель?

— Також ні. Він схожий на хитрого адвоката… Крім того, я не вельми довіряю тим, котрі сміються надто часто…

— А що ти бачив у «Братах Карамазових»?

Корсо зробив таку гримасу, ніби нюхав щось гидке.

— Їхній диявол надто жалюгідний. Вульгарний, як чиновник із брудними нігтями. — Він замовк і трохи замислився. — Гадаю, мені найбільше подобається скинутий з неба янгол Мілтона. — Він подивився на неї зацікавленим поглядом. — Саме це ти сподівалася від мене почути?

Дівчина загадково посміхнулася. Вона досі тримала свої великі пальці в кишенях завузьких джинсів; він ніколи не бачив, аби хтось носив джинси, як вона. Мабуть, ні в кого не було таких довгих ніг, як у неї; ці ноги належали дівчині, яка часто зупиняє машини автостопом, кинувши свою сумку поруч на дорозі. А в зелених очах прозирає невимовне світло.

— Як ти собі уявляєш Люцифера? — запитала дівчина.

— Не маю найменшого уявлення, — мисливець за стародруками замислився, перш ніж продовжити з гримасою байдужості. — Мабуть, він полюбляє мовчанку. Йому все огидне, — гримаса Корсо набула кислого виразу. — На троні в порожній залі. У центрі холодного монотонного царства, де ніколи нічого не відбувається.

Вона мовчки дивилася на нього.

— Ти дивуєш мене, Корсо, — сказала нарешті.

Здавалося, вона в захваті.

— Не розумію, чому. Хто завгодно може почитати Мілтона. Навіть я.

Він спостерігав, як вона повільно рушила навколо ліжка, не наближаючись до нього й тримаючись однакової відстані між ними, аж поки не зупинилася між ним і лампою, яка освітлювала помешкання. Випадково чи умисне, але рух привів її в таке місце, де тінь дівчини падала на фрагменти «Дев'ятьох Дверей», що лежали на ліжку.