Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 40)
Вони вийшли біля Лувру, зупинившись перед світлофором, перш ніж перейти через вулицю. Корсо поправив ремінь полотняної сумки на своєму плечі й неуважно скинув поглядом ліворуч і праворуч. Вуличний рух був інтенсивним, і він випадково подивився на один з автомобілів, які проминали його в цю мить. І зненацька закам'янів на місці, наче перетворився на одну з горгулій, які прикрашали собор.
— Що сталося? — запитала дівчина, коли світлофор загорівся зеленим світлом, і вона побачила, що Корсо не рушив із місця. — Схоже, ти побачив привида!
Він і справді його побачив. Але не одного, а двох. Вони сиділи на задньому сидінні таксі, яке вже віддалялося, заглиблені у жваву розмову, й тому не помітили Корсо. Жінка була білява й дуже приваблива; він упізнав її, попри те, що вуаль під її капелюхом затуляла їй очі: Ліана Тайлефер. Поруч, обнявши її рукою за плечі, показуючи свій гарний профіль і кокетливо погладжуючи пальцем кучеряву бороду, сидів Флавіо ла Понте.
X. Номер Третій
Підозрювали, що він не має серця.
Корсо належав до тих індивідів, які володіють дивною властивістю: за будь-яких обставин вони спроможні знаходити собі помічників за чайові або навіть за звичайну усмішку. Як ми вже переконалися, він щось мав у собі — його напіврозрахована незграбність, його вередлива й симпатична гримаса, схожа на писок кролика, його неуважний і безпорадний вираз, який абсолютно йому не належав, — відразу налаштовували співрозмовника на його користь. Такий настрій опановував кожного з нас, хто з ним знайомився. І Грюбер не був винятком, консьєрж готелю «Лувр Конкорд», з яким Корсо познайомився п'ятнадцять років тому. Грюбер був чоловік стриманий і незворушний, із поголеною потилицею і постійним виразом гравця в покер на устах. Під час відступу німців у 1944 році, коли він був шістнадцятирічним хорватським волонтером у вісімнадцятій Панцер-Гренадерській дивізії «Хорст Вессель», російська куля зачепила йому хребет, за що він одержав залізний хрест другого ступеня, а три його хребці втратили рухомість на все життя. Тому він рухався за приймальним прилавком готелю незграбно й напружено, так ніби носив сталевий корсет.
— Я потребую допомоги, Грюбере.
— Я завжди до ваших послуг.
Корсо привиділося, що консьєрж виструнчився перед ним і клацнув підборами. Бездоганний мундир кольору бордо із золотими ключами на лацканах підкреслював військовий вигляд старого відставника, який дуже подобався центральноєвропейським клієнтам, котрі після обвалу комунізму і розколу слов'янських орд приїздили до Парижа, скоса поглядаючи на Єлисейські Поля і мріючи про Четвертий Райх.
— Ла Понте Флавіо. Національність — іспанець. Крім того, Герреро Ліана, хоч вона могла зареєструватися як Тайлефер або де Тайлефер… Я хочу знати, чи вони оселилися в одному з готелів міста.
Він написав імена на карточці й передав її Грюберу, доклавши до неї п'ятсот франків. Корсо завжди давав чайові або підкупав людей, виразно знизуючи плечима в такий спосіб, ніби говорячи: сьогодні я для тебе, завтра ти для мене, що перетворювало його жест на форму дружнього, майже змовницького взаємообміну, в якому було важко визначити, хто й кому робить послугу. Грюбер, що звик спілкуватися з іспанцями з «Єврокольор Іберія», італійцями в брудних краватках, американцями із сумочками TWA[68] і в бейсбольних шапочках, мурмотів
— Месьє і мадам оселилися разом?
— Я не знаю, — Корсо скорчив гримасу; він уявив собі, як ла Понте виходить із ванної, а вдова Тайлефер лежить на ліжку в шовковій сорочці. — Але ця деталь мене теж цікавить.
Грюбер нахилився лише на кілька міліметрів.
— Мені знадобляться на це кілька годин, пане Корсо.
— Я знаю. — Він подивився у коридор, що сполучав вестибюль із рестораном. Дівчина стояла там, тримаючи свою куртку під пахвою, а руки запхавши в кишені джинсів, роздивляючись вітрину з парфумами й шовковими хусточками. — Щодо неї…
Консьєрж дістав із-під прилавка кілька документів.
— Ірен Адлер, — прочитав він. — Паспорт британський, виданий на два місяці. Дев'ятнадцять років. Проживає за адресою 221Ь, Бейкер-стріт, Лондон.
— Ви жартуєте з мене, Грюбер.
— Я ніколи не дозволив би собі такого, пане Корсо. Так сказано в паспорті.
Він усміхнувся усмішкою, такою легенькою, яка прослизнула майже непомітно на губах старого солдата СС. Корсо бачив лише одного разу, як він усміхнувся по-справжньому, того дня, коли був повалений берлінський мур. Корсо дивився на коротко підстрижене сиве волосся, на тверду шию, що майже не гнулася, на руки, що симетрично спиралися на прилавок, на самий його край. Колишня Європа чи те, що від неї залишилося. Він був уже надто старий, щоб ризикнути повернутися додому, аби переконатися, що з його спогадів там не залишилося нічого: ні Загребської дзвіниці, ні білявих селянок, що пахли свіжоспеченим хлібом, ні зелених рівнин із річками — він двічі бачив, як мости на них вибухали; у своїй юності, коли відступав перед партизанами Тіто, й по телевізії восени 1921 року, коли їх висадили в повітря перед самим носом у сербських
Дівчина перестала дивитись у вітрину й перевела погляд на Корсо. Бейкер-стріт, будинок двісті двадцять перший, повторив він подумки й мало не зареготав на повен голос. Його анітрохи не здивувало б, якби в цю мить з'явився посильний від Міледі де Вінтер із запрошенням на чай у замку де Іф або в палаці Руританія з Рішельє, з професором Моріарті й Рупертом із Генцау.[69] Позаяк ішлося про літературу, то не могло бути нічого природнішого у світі.
Він попросив принести йому телефонний довідник, щоб знайти номер баронеси Унгерн. Потім, незважаючи на погляд дівчини, вийшов до кабіни у вестибюлі й домовився про зустріч із баронесою на наступний день. Потім замовив ще один телефон — телефон Варо Борха в Толедо. Але відповіді не дістав.
По телевізору демонстрували кінофільми з вимкненим звуком: Грегорі Пек між тюленями, бійка в бальній залі готелю, дві шхуни з розгорнутими вітрилами пливуть поруч, забризкані піною, курсом на північ, до справжньої свободи, яка починається за десять миль від найближчого узбережжя. А з цього боку телевізійного екрана на нічному столику стояла пляшка «Болса», трунок у якій давно опустився нижче ватерлінії. Пляшка стояла між
Лукас Корсо зняв окуляри, щоб протерти почервонілі від тютюнового диму та джину очі. На ліжку, розкладені з археологічною дбайливістю, лежали фрагменти Номера Другого, які він витяг із каміна в домі Віктора Фаргаша. Не вельми багато: палітурки, захищені шкірою, згоріли менше, аніж решта, десяток обгорілих клаптів паперу з майже нечитабельними текстами. Він узяв один із них, пожовклий і ламкий під дією вогню:
Недокурена цигарка обпалювала йому пальці, й Корсо роздушив її у попільничці. Потім, простягши руку, дотягся до пляшки й зробив довгий ковток прямо з шийки. Він був в одній сорочці, великій бавовняній сорочці з великими кишенями, закоченими вище ліктів рукавами та у краватці, що перетворилася на ганчірку. На телеекрані чоловік із Бостона обіймав російську княгиню біля штурвала, й обоє ворушили губами, щасливі кохатися під небом техніколора. Єдиним звуком, що лунав у помешканні, був брязкіт шибок у вікні, коли двома поверхами нижче автомобілі проїздили в напрямку Лувра.
Щасливі фінали. За інших часів Нікон також любила подібні речі. Корсо пригадував, як вона хвилювалася, наче сентиментальна дівчинка, коли милувалася поцілунком, що відбувався на тлі хмар і під музику скрипок, а на образи напливали слова КІНЕЦЬ великими літерами. Іноді в залі кінотеатру або перед телевізором із ротом, напханим шматочками сиру, вона спиралася на плече Корсо, й він чув, як вона плаче довго й тихо в мовчанці, не відриваючи очей від екрана. Це міг бути Пауль Генрайд, що співав