Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 39)

Дівчина відібрала ще кілька листівок. Її довгі засмаглі руки впевнено сновигали між листівками та бляклими зображеннями на картоні: портретами Робесп'єра та Сен-Жюста й елегантним зображенням Рішельє в кардинальській мантії, який мав на шиї стрічку з Орденом Святого Духа.

— Дуже доречно, — холодно зауважив Корсо.

Вона не відповіла. Вона саме підійшла до високого стосу книжок, і сонячне світло падало їй на плечі, огорнувши Корсо золотим туманом. Засліплений, він відвів очі, а коли знову розплющив їх, то побачив, що дівчина показує йому грубий том ін-кварто, який вона відклала вбік.

— Як він тобі?

Корсо подивився на заголовок на обкладинці: «Три мушкетери» з оригінальними ілюстраціями Лелуара, в палітурках із тканини та шкіри, в гарному стані. Коли він подивився на дівчину вдруге, то зауважив, що вона всміхається кутиками рота, чекаючи на його відповідь.

— Гарне видання, — обмежився він словами. — Ти маєш намір це прочитати?

— Звичайно. Прошу тебе, не розповідай мені, чим усе закінчиться.

Корсо засміявся низьким сміхом, без ніякого бажання.

— Хотів би я, — сказав він, складаючи пачки поштівок, — розповісти тобі, чим усе закінчилося.

— Я маю подарунок для тебе, — сказала дівчина.

Вони йшли з лівого боку вулиці понад лотками букіністів, між гравюрами, запханими у пластикові або целофанові пакети, й книжками не найвищого рівня, вишикуваними на парапеті набережної. Легкий катер плив супроти течії, майже тонучи під вагою п'ятьох тисяч японців, підрахував Корсо, і такої самої кількості відеокамер «Соні». На протилежному боці вулиці за склом розкішних вітрин із рекламами Візи та Америкен Експрес антиквари непомітно кидали погляди за обрій, в очікуванні якого-небудь кувейтця, російського спекулянта або міністра з Екваторіальної Гвінеї, кому можна буде продати біде Євгенії Гранде — виготовлене в Севрі з декоративної порцеляни… Причому вони, звичайно, говоритимуть із бездоганним акцентом, нахваляючи свій товар.

— Я не люблю подарунків, — похмуро промурмотів Корсо. — Одні придурки якось прийняли в дарунок дерев'яного коня. Витвір ахейського ремісництва, було написано на етикетці. Отакі кретини.

— А не було людей, котрі не хотіли брати той подарунок?

— Був один, зі своїми дітьми. Але з моря піднялося кілька страховиськ, які утворили разом із ними дивовижну скульптурну групу. Елінську, якщо я добре пам'ятаю. Родоської школи. У той час боги були надто прихильними до певних людей.

— Вони завжди такими були, — дівчина дивилася на каламутну воду річки, ніби намагалася видобути звідти спогади. Корсо побачив, як вона всміхається замислено й неуважно. — Я ніколи не знала об'єктивного бога. Ані диявола. — Вона несподівано обернулася до Корсо з таким виглядом, ніби забула всі свої попередні думки. — Ти віруєш у диявола, Корсо?

Він подивився на неї уважно, але річка віднесла геть і ті образи, які ще кілька секунд тому відбивалися в її очах. Там залишився тільки рідкий зелений колір і світло.

— Я вірю в дурість та невігластво, — усміхнувся він дівчині зі стомленим виглядом. — І я вірю в те, що найефективніший удар ножем — це удар сюди, бачиш? — І він показав на свій пах. — Удар у стегно під час обіймів.

— Чого ти боїшся, Корсо? Що я тебе обійму? Що небо впаде на твою голову?

— Я боюся дерев'яного коня, дешевого джину та вродливих дівчат. А надто тоді, коли вони пропонують мені подарунки. І коли називають себе ім'ям жінки, яка завдала поразки Шерлоку Холмсу.

Вони йшли далі й зупинилися на дерев'яних дошках Мосту Мистецтв. Дівчина сперлася на металеві перила, біля вуличного художника, який виставив на продаж дрібні акварелі.

— Мені подобається цей міст, — сказала вона. — Ним не їздять машини. Ходять лише закохані пари, старенькі дами в капелюшках, люди, яким нічого робити. Це міст, що не має найменшого практичного значення.

Корсо нічого не відповів. Він дивився на баржі з похиленими щоглами, які пропливали внизу між стовпами, що підтримували залізну структуру мосту. Колись кроки Нікон лунали тут разом із його кроками. Він пригадував, що вона теж зупинялася біля продавця акварелей і морщила ніс, бо фотометр був розташований не зовсім зручно й відкидав надто яскраве діагональне світло на вежі собору Паризької Богоматері. Вони купили гусячої печінки й пляшку бургундського, чим згодом і повечеряли в номері готелю, лежачи в ліжку й при світлі телевізійного екрана, де відбувався один із тих дебатів із великою кількістю публіки й багатослів'ям, що його так полюбляють французи. Трохи раніше, ще на мосту Нікон нишком сфотографувала його, про що зізналася йому, жуючи кусень хліба з гусячою печінкою, змочивши губи бургундським і лоскочучи йому бік своєю голою ногою. Я знаю, тобі це не подобається, Лукасе Корсо, ти гніватимешся на мене, я зняла тебе на мосту в профіль, коли ти дивився, як проходять унизу баржі, цього разу мені пощастило зняти тебе майже гарним, сучий ти сину. Нікон була єврейкою з великими очима, ашкеназі, її батько мав у Треблінці номер 77 843, і врятував його від неминучої смерті останній гонг; і тепер, коли на телеекрані з'являлися ізраїльські солдати, що захоплювали якусь територію на своїх величезних танках, вона стрибала з ліжка, гола-голісінька, й цілувала екран з очима, мокрими від сліз, шепочучи; «Шалом, Шалом», тим самим ніжним голосом, яким вона вимовляла ім'я «Лукас», аж поки одного дня перестала його вимовляти. Нікон. Він так ніколи й не побачив тієї фотографії, де він стоїть, обпершись на поручні Мосту Мистецтв, дивлячись на баржі, які пропливають унизу, видимий у профіль і цього разу майже гарний, сучий син.

Коли він підняв погляд, Нікон уже пішла. Інша дівчина стояла поруч із ним. Висока, зі смаглявою шкірою, хлоп'ячим волоссям й очима кольору щойно обмитої виноградини, майже прозорими. Протягом секунди він моргав очима, спантеличений, намагаючись повернутися в реальний світ. Теперішнє провело крізь його свідомість пряму лінію, наче прорізало її скальпелем, і Корсо, знятий у профіль у чорно-білому кольорі — Нікон завжди фотографувала в чорно-білому кольорі, — полетів, вигинаючись у річку й поплив униз за течією поміж листям дерев і лайном, яке потрапляло в річку з барж та з каналізації. Дівчина, яка вже не була Нікон, тримала в руках книжечку в шкіряній палітурці і пропонувала її йому.

— Думаю, вона сподобається тобі.

«Закоханий диявол» Жака Казотта, надрукований 1878 року. Розгорнувши книжку, Корсо упізнав гравюри першого видання в додатковому факсиміле. Альваро в магічному колі стоїть перед дияволом, який запитує його: «Чого ти хочеш?», Бйондетта розгладжує пальцями своє волосся, вродливий паж біля клавіатури клавесина… Він зупинився навмання на одній зі сторінок:

 

…Людина утворилася зі жмені грязюки й води. Чому б тоді не утворити жінку з роси, земних випарів і променів сонця, сконденсованих речовин райдуги? Де переховується можливе? Де перебуває неможливе?

 

Корсо згорнув книжку й звів очі, зустрівши усміхнений погляд дівчини. Унизу на воді світло віддзеркалювалося від кільватера однієї з барж, й осяйні плями ковзали її шкірою, мов грані діаманта.

— Зі сконденсованих речовин райдуги, — повторив Корсо… — А ти щось знаєш про це?

Дівчина провела однією рукою по волоссю й підняла обличчя до сонця, приплющивши повіки під його сяйвом. Усе в ній було світлим: віддзеркалення річки, ранкова прозорість, дві зелені розколини між її темними віями.

— Знаю те, що мені давно розповіли… Райдуга — це міст між землею й небом. Вона перетворить світ на уламки, коли диявол сяде на неї верхи.

— Непогано. Тобі це розповіла твоя бабуся?

Дівчина заперечливо похитала головою. Вона знову дивилася на Корсо, тепер уже серйозним поглядом.

— Я почула це від Білето, свого друга, — промовляючи його ім'я, вона на мить замовкла й насупила брови з ніжністю малої дівчинки, яка розповідає свою таємницю. — Йому подобаються коні й вино, і я не знала оптимістичнішого чоловіка… Він ще сподівається повернутися на небо!

 

Вони перейшли через міст. Корсо пережив дивне відчуття, ніби горгульї з Нотр-Даму стежать за ним. Вони були фальшивими, як і купа інших речей. Їх там не було з їхніми інфернальними писками, їхніми рогами та цапиними бородами, коли поважні майстри-будівельники випили пляшку горілки й подивилися вгору, спітнілі й задоволені. Не було їх і тоді, коли Квазимодо страждав на дзвіниці через своє нещасливе кохання до циганки Есмеральди. Але тепер, після Чарльза Лотона з його целулоїдною потворністю, після Джини Лолобріджиди — друга версія, техніколор, підкреслила б Нікон, — яку стратили на майдані в їхній тіні, було важко уявити ту споруду без цих зловісних неосередньовічних вартових. Корсо уявив собі вигляд цієї місцевості з висоти пташиного польоту: Новий Міст і трохи далі, вузький і темний осяйного ранку Міст Мистецтв над зеленавою смугою річки з двома крихітними постатями, які непомітно просуваються до правого берега. Мости й чорні човни Харона, що неквапно пропливають під кам'яними склепіннями й арками. Світ переповнений берегами й річками, які плинуть між першим і другим, чоловіками й жінками, що перетинають річки по мостах або переходять їх убрід, не думаючи про наслідки свого вчинку, не дивлячись ані вгору, ані собі під ноги, не даючи монету човняреві.