Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 38)

— Що ви можете розповісти мені про Маке?

Співрозмовник стенув могутніми плечима в нерішучості.

— Небагато, — його тон знову зробився ухильним. — Він мав на десять років менше, ніж Дюма, й був рекомендований йому їхнім спільним другом Жераром де Нервалем. Він написав історичний роман, що не мав успіху. Він приніс Дюма оригінал під заголовком «Добряк Бювар у змові Селламара». Дюма перетворив рукопис на «Кабальєро де Арменталь» і надрукував його під своїм ім'ям. Маке одержав навзамін тисячу двісті франків.

— А чи можете ви встановити дату, коли Дюма написав «Анжуйське вино» за його почерком та видом письма?

— Звичайно, можу. Воно збігається з іншими документами тисяча вісімсот сорок четвертого року, коли вперше були надруковані «Три мушкетери». Білі та сині аркуші свідчать про його стиль працювати. Дюма та його помічники працювали невтомно. З «Д'Артаньяна» Куртільца вони запозичили імена своїх героїв, подорож до Парижа, інтригу Міледі й особу дружини трактирника, яку Дюма наділив рисами своєї коханки Бель Кребсамер, щоб зліпити образ пані Бонасьє… З «Мемуарів» це ла Порта, довіреної особи Анни Австрійської, було запозичено викрадення Констанци. А в спогадах Ларошфуко та в книжці Родерера «Політичні та галантні інтриги Французького двору» автори знайшли знамениту історію про алмазні підвіски… У той час Дюма та його помічники писали не тільки «Мушкетерів», а й «Королеву Марго» та «Кабальєро Червоного дому».

Реплінже зробив ще одну паузу, щоб набрати повітря. Він нагрівався мірою того як говорив, і кров знову прилила йому до обличчя. Останні цитати примусили його говорити швидко й трохи плутатися в словах. Він боявся знудити свого співрозмовника, але водночас хотів зробити йому приємність тією інформацією, якою володів.

— Щодо «Кабальєро Червоного Дому», — провадив він, трохи відсапавшись, — то існує цікавий анекдот. Коли фейлетон повідомив про появу нового роману «Кабальєро де Ружвіль», Дюма одержав листа з протестом, підписаного маркізом, що носив те саме ім'я. Це примусило його змінити назву, але незабаром він одержав нового листа. «Дорогий мій, пане, — писав йому той самий аристократ, — давайте своєму роману той заголовок, який вам хочеться. Я останній у нашому роду, й через годину маю намір пустити собі кулю в лоб…» І справді, маркіз де Ружвіль наклав на себе руки через якусь любовну історію.

Він знову роззявив рота через брак повітря. На його губах виникла широка вимучена усмішка, наче він хотів попросити пробачення за свою слабкість. Одна з його дужих рук упиралася в стіл біля синіх аркушів. Він здається виснаженим велетнем, сказав собі Корсо. Портос у печері Локмарія.

— Борис Балкан не розповів мені, що ви експерт творів Дюма. Тепер мене не дивує, що ви з ним друзі.

— Ми шануємо один одного. Але я лише роблю свою роботу. — Він нахилив голову трохи скутим рухом. — Я лише працелюбний ельзасець, який працює з документами або з надписаними автором відомими книжками, або з автографами присвяти. Поле моєї діяльності лише французька література XIX сторіччя… Я був би неспроможний оцінювати те, що потрапляє до моїх рук, якби я не знав, для кого цей твір був написаний або за яких обставин. Не знаю, чи ви мене розумієте.

— Чудово розумію, — відповів Корсо. — У цьому різниця між професіоналом і вульгарним ганчірником.

Реплінже подивився на нього із вдячністю.

— Відразу видно, що ми з вами належимо до однієї професії.

— Атож, — скривився Корсо. — До найстародавнішої у світі.

Книгар засміявся, а закінчилося це новим нападом астми. Корсо скористався паузою, щоб повернутися до розмови про Маке.

— Розкажіть мені, як вони працювали, — попросив він.

— Система в них була складною, — Реплінже показав рукою на стіл та стільці, ніби робота відбувалася саме тут. — Дюма накреслював план кожного твору й обговорював його зі своїм помічником, який починав шукати документи й писав уривок з історії або створював першу редакцію: на білих аркушах. Потім Дюма переписував її на синіх аркушах… Він працював в одній сорочці вранці або вночі; майже ніколи ввечері. Він не пив ані кави, ані міцних трунків: лише зельтерську воду. Також майже не курив. Він заповнював сторінки під тиском видавців, які вимагали більше й більше. Марке відправляв йому матеріал у чернетковій формі поштою, і Дюма вічно докоряв йому за затримки, — Реплінже дістав із теки аркуш паперу й поклав його перед Корсо. — Ось тут ви бачите записку Дюма, яку він написав під час редагування «Королеви Марго». Як бачите, Дюма трохи нарікає: «Усе відбувається чудово, за винятком шістьох або сімох сторінок політики, які нам доводиться переварити, щоб зберегти в читача інтерес»… Якщо ми не просуваємося вперед швидше, то це ваша провина, друже. Після дев'ятої години я сидів без роботи… — Реплінже зробив коротку перерву, щоб набрати в легені повітря й показав на «Анжуйське вино». — Немає сумніву, що чотири білі аркуші з текстом Маке та виправленнями Дюма він одержав запізно за короткий час до того, як «С'єкль» мало вийти у друк, і мусив задовольнитися, переписавши деякі речення і зробивши поквапні правки своїм пером над іншими в тому самому оригіналі.

Він поклав свої папери в теки, щоб знову скласти їх до ящика архівів, позначеного літерою D. Корсо встиг кинути останній погляд на записку, в якій Дюма вимагав сторінки від свого помічника. Попри однакові літери, які точно відповідали одна одній, папір був ідентичним — синім, у тонку клітинку, — використаний в рукописі «Анжуйського вина».

Аркуш записки було перерізано надвоє; її нижній край був не таким рівним, як інші три. Мабуть, усі ці аркуші лежали на столі письменника в одному стосику.

— Хто насправді написав «Три мушкетери»?

Реплінже, заклопотаний тим, щоб закрити свій архіватор, відповів не одразу:

— Ваше запитання надто категоричне, щоб я міг на нього відповісти. Маке був чоловік освічений, знав історію, багато читав… Але йому бракувало генія його маестро.

— Гадаю, закінчили вони погано.

— Так. Шкода, звісно. Знаєте, що вони разом подорожували в Іспанію на весілля Ісабель Другої? Дюма навіть опублікував фейлетонний роман «Від Мадріда до Кадіса» у формі листів. Щодо Маке, то з плином часу він подав у суд, вимагаючи, щоб його визнали автором вісімнадцятьох романів Дюма, але судді постановили, що його робота була суто підготовчою. Сьогодні його вважають письменником пересічним, який скористався славою іншого, щоб заробити гроші. Хоч не бракує й тих, котрі вважають його жертвою експлуатації: негром велетня…

— А ви?

Реплінже нишком подивився на портрет Дюма, який висів у нього над дверима.

— Я вже вам казав, що не вважаю себе фахівцем, таким, як ваш друг пан Балкан… Я лише комерсант: книгар, — він, здавалося, замислився, намагаючись знайти компроміс між своєю професією і своїм персональним смаком. — Але я хочу привернути вашу увагу до такого факту: між 1870 і 1894 роками у Франції було продано три мільйони томів і вісім мільйонів фейлетонів, що друкувалися окремими випусками, усі позначені на обкладинці ім'ям Александра Дюма. Романи, написані до Маке, під час співпраці з Маке й після нього. Певно, це щось означає.

— Принаймні славу за життя, — припустив Корсо.

— Безперечно. Протягом половини сторіччя Європа не мислила свого існування без нього. Обидві Америки посилали свої кораблі з єдиною метою — привезти його романи, які також читалися в Каїрі, Москві, Стамбулі й Шандернагорі. Дюма вичерпав життя, втіху та популярність до самого дна. Він жив і втішався, воював на барикадах, бився на дуелях, брав участь у судових процесах, фрахтував кораблі, виплачував пенсії зі своєї кишені, кохав, їв, танцював, заробив десять мільйонів, а витратив двадцять, і помер тихо, як сонна дитина… — Реплінже показав на правки на білих аркушах Маке. — За все це його можна називати по-різному: талант, геній… Але хай там що воно є, його так просто не вигадаєш і не вкрадеш у інших, — він ударив себе в груди на манер Портоса. — Воно перебуває тут. Жоден інший письменник не знав такої слави. Слави з нічого. А Дюма її здобув. Так ніби уклав домовленість із Богом.

— Атож, — сказав Корсо. — Або з дияволом.

 

Корсо перейшов через вулицю до книгарні, що була навпроти. Біля дверей під брезентовим накриттям на столах, обпертих на підставки, лежали стоси книг. Дівчина нишпорила там, із цікавістю роздивляючись книжки й старовинні поштові листівки. Сонце світило над її плечима, позолотивши їй волосся на потилиці та скронях. Його прихід не відірвав її від роботи.

— А що вибрав би ти? — запитала вона.

Вона вагалася між поштівкою, пофарбованою в колір сепії, на якій були зображені Тристан та Ізольда, та іншою листівкою, «Шукач гравюр» Домьє.

— Візьми обидві, — порадив їй Корсо.

Він побачив краєчком ока, як інший покупець зупинився перед лотком і простяг руку до товстого стосика поштівок, скріпленого резинкою. Корсо викинув руку, підкоряючись рефлексу мисливця, й вихопив стос майже з рук суперника.

Він заходився переглядати свою здобич, тоді як його суперник подався геть, бурмочучи крізь зуби лайку, й знайшов кілька листівок наполеонівської теми: імператриця Марія-Луїза, родина Бонапартів, смерть імператора і його остання перемога; польський вершник зі списом перед Реймським собором під час війни у Франції в 1814 році, що вимахував прапорами, захопленими у ворога. Після коротких роздумів Корсо взяв також Нея в парадному мундирі й старого Веллінгтона, який позував для історії. Паршивий старий козел.