Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 37)
— Це дуже гарна книгарня. На ній написано «Книгарня Реплінже. Історичні автографи та документи». І вона відчинена.
Вона зробила негативний жест офіціантові й трохи нахилилася до Корсо через стіл на терасі вулиці Де Бюсі. Прозорість її очей відтворювала, як у дзеркалі, вуличні сцени, які, у свою чергу, відбивалися на вітрині закладу.
— Ми можемо піти туди тепер.
Вони знову зустрілися під час сніданку, коли Корсо читав газети поблизу одного з вікон, які виходили на площу Пале-Руаяль. Вона привіталася з ним і сіла за стіл, з апетитом смакуючи грінки та круасани. Потім, із слідами кави з молоком на верхній губі, як задоволена мала дівчинка, вона подивилася на Корсо.
— З чого ми почнемо?
Вони перебували за два квартали від книгарні Ахілла Реплінже, що її дівчина знайшла з власної ініціативи, тоді як Корсо випивав першу сьогоднішню порцію джину, передчуваючи, що вона буде не останньою.
— Ми можемо піти туди тепер, — повторила вона.
Корсо на мить затримався. Йому наснилося, як він вів цю дівчину за руку у вечірніх сутінках через холодну пустельну рівнину, на обрії якої здіймалися колони диму, вулкани, що мали от-от вибухнути. Іноді вони зустрічали солдатів із суворими обличчями, в покритих пилюкою обладунках, які мовчки на них дивилися, наче мертві троянці в царстві Аїда. Рівнина ставала дедалі темнішою на обрії, колони диму густішали, й він бачив застереження в незворушному фантасмагоричному виразі мертвих воїнів. Корсо хотів утекти звідти. Він тягнув дівчину за руку, щоб не залишити її позаду, але повітря ставало густим і гарячим, темним і неможливим для дихання. Їхній біг раптом перетворився на нескінченне падіння вниз, схоже на агонію, яку знімають на фотокамеру. Темрява обпалювала шкіру, як піч. Єдиним зв'язком із дійсністю була рука Корсо, поєднана з її рукою в зусиллі просуватися вперед. Його останнім відчуттям був потиск цієї руки, що дедалі слабшав, бо вона перетворювалася на попіл. І перед ним у густій темряві, що нависала над розпеченою рівниною і над його свідомістю, білі плями, схожі на спалахи блискавок, намалювали фантастичний силует оголеного черепа. Йому було неприємно згадувати його. Щоб очистити своє горло від попелу, а зіниці від жаху, Корсо перехилив склянку джину й подивився на дівчину. Вона спокійно чекала на його розпорядження, його дисциплінована помічниця. Неймовірно спокійна, вона цілком природно грала свою роль у цій повісті. Він прочитав у виразі її очей тривожну й непоясненну лояльність.
Коли Корсо підвівся на ноги, закинувши на плече свою полотняну торбину, вона наслідувала його. Разом неквапно спустилися до Сени. Дівчина йшла з внутрішнього боку хідника й уряди-годи зупинялася перед вивісками крамниць, привертаючи його увагу до картини, гравюри або книжки. Вона дивилася на все широко розкритими очима, з пильною цікавістю і ностальгією у складках рота, що замислено всміхався. Здавалося, вона шукала свій слід у старовинних речах; так ніби в якомусь куточку її пам'яті її минуле зливалося з минулим речей, що їх приносило дрейфом сюди, після кожної неминучої в Історії катастрофи.
Тут були дві книгарні з кожного боку вулиці. Книгарня Ахілла Реплінже, дуже старовинна, обкладена лакованим деревом, мала елегантну вітрину з вивіскою:
Він штовхнув двері, й задзеленчав дзвінок. Він побачив дубовий стіл, старовинні книжки на полицях, теки з гравюрами й десяток дерев'яних шаф, у яких зберігалися архіви. На кожній шафі були латунні кружечки з акуратно вигравіюваними на них літерами в алфавітному порядку. На стіні в рамі автограф рукопису й напис:
Ахілл Реплінже стояв біля столу. Він був товстий, з червоним обличчям. Такий собі Портос із густими сивими вусами й подвійним підборіддям, що звисало на комір сорочки. На ньому був дорогий одяг, але носив він його недбало. Англійський піджак, пом'ятий на надмірно гладкому животі, фланелеві штани, задовгі й укриті зморшками.
— Корсо… Лукас Корсо, — він тримав у руках візитівку Бориса Балкана між своїми товстими й сильними пальцями, наморщивши лоба. — Пам'ятаю, Борис мені телефонував. Ішлося про Дюма.
Корсо поклав свою сумку на стіл і дістав течку з п'ятнадцятьма рукописними аркушами
— Цікаво, — сказав він тихим голосом. — Дуже цікаво.
Він задихався під час розмови, уриваючи слова астматичним голосом. Дістав із більшої кишені свого піджака біфокальні окуляри й подивився крізь них на свого гостя. Потім нахилився над сторінками. Потім підняв погляд, у якому читався захват.
— Надзвичайна річ, — коментував він. — Я готовий купити її негайно.
— Вона не продається.
Книгар здавався здивованим. Він скривив рота, майже зробивши гримасу.
— А я гадав…
— Ідеться лише про експертну оцінку. Ми, звичайно, вам за неї заплатимо.
Ахілл Реплінже похитав головою, гроші цікавили його найменше. Він здавався спантеличеним і двійко разів подивився на Корсо з недовірою поверх окулярів. Потім знову схилився над рукописом.
— Шкода, — сказав він нарешті й подивився на Корсо знову зацікавленим поглядом. Він наче запитував, яким чином рукопис потрапив до його рук. — Звідки він у вас?
— Спадщина. Померла моя стара тітка. Ви бачили його раніше?
Ще не звільнившись від своєї підозри, співрозмовник Корсо подивився понад його плечима крізь вітрину на вулицю, ніби сподівався, що звідти хтось підкаже йому причину цього візиту. А може, він просто підшукував там адекватну відповідь. Наприкінець він торкнувся своїх вусів, так ніби вони були в нього наклеєні, й ніби хотів з'ясувати, чи залишаються вони на своєму місці, й ухильно посміхнувся.
— Тут, у Латинському кварталі, ніколи не знаєш, коли ти щось бачив, а коли ні… Цей квартал завжди був зручним місцем для продавців картин і гравюр. Люди приходять сюди продавати й купувати, й усе проходить тут кілька разів крізь одні руки. — Він замовк, щоб набрати повітря: три короткі вдихи, перш ніж кинути на Корсо стривожений погляд… — Певно, що ні, —закінчив він. — Що я ніколи не бачив раніше цього оригіналу. — Він знову подивився на вулицю; його червоне обличчя ще більше налилося кров'ю. — Я пригадав би, якби бачив його.
— Ви гадаєте, цей переклад автентичний?
— Ну… Напевне, що так, — книгар важко відсапався, перебираючи сині сторінки пучками пальців. — Літери напівзаокруглені, написані з легким натиском, без пропусків між рядками й без закреслень. Пунктуаційних знаків зовсім мало, великі літери зустрічаються дуже часто. Безперечно, це Дюма у повному розквіті десь посередині свого життя, коли він написав
Він підійшов до ящика для зберігання архівів, позначеного літерою D і дістав звідти кілька картонних течок невизначеного кольору.
— Усе це Александр Дюма-батько. Літери тут ідентичні.
У теках зберігалося понад десяток документів, деякі не підписані або підписані ініціалами A. D. На інших була зазначена повна назва фірми. У своїй більшості це були коротенькі записки редакторам, листи друзям, запрошення.
— А ось один із його північноамериканських автографів, — пояснив Ахілл Реплінже. — Автограф попросив у нього Лінкольн, і він послав до Америки десять доларів і сотню автографів, які продали в Пітсбурзі на благодійному ринку. — Він показував Корсо свої документи з професійною, але цілком зрозумілою гордістю, стриманою, але очевидною. А погляньте ось на це. Запрошення на вечерю в його дім у Монтекрісто, резиденцію, яку він побудував собі в Понт-Марлі. Іноді він користувався лише ініціалами, в інших випадках підписував свої папери псевдонімом… Хоч не всі його автографи, що циркулюють у літературному світі є автентичними. У газеті
— Навіщо він користувався синім папером?
— Він одержував його з Лілля, його там виготовляв умисне для нього друкар, який його обожнював. Він майже завжди виготовляв його такого кольору, а надто для романів. Іноді надсилав рожевий — для статей, жовтий — для поезії… Він писав різними перами, залежно від жанру. І не терпів синього чорнила.
Корсо показав на чотири білі аркуші манускрипту; ті, що були змережані примітками і вкриті плямами…
— А ці?
Реплінже зсунув брови.
— Маке. Це його помічник Огюст Маке. Тут подано ті виправлення, які Дюма зробив в його первісній редакції. Він провів пальцем по вусах, а потім нахилився над текстом і голосно прочитав: