Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 36)
Він побачив, як вона з'явилася в кінці вулиці Мазарині, повернувши на розі до кав'ярні, де він її чекав. Зі своєю схожістю на хлопця, у розстебнутій куртці, в джинсах, з осяйними очима на засмаглому тлі обличчя, які можна було бачити на великій відстані поміж людей під яскравим сонцем, що затопило вулицю. Невимовно гарна, сказав би Флавіо ла Понте, підкахикуючи й повертаючи до співрозмовника той свій профіль, який він вважав красивішим, той, на якому борода була густішою й кучерявішою. Але Корсо не був ла Понте, тому він не сказав і не подумав нічого, він лише подивився ворожим поглядом на офіціанта, який у цю мить поставив келих із джином на стіл — pas d'Bols, m'sieu,[66] — і поклав йому в руку рахунок із зазначеною ціну, — чайові compris,[67] хлопче, — потім знову став дивитися, як наближається дівчина. Щодо цих почуттів, то Нікон залишила в ньому надто глибоку рану. І цього було йому досить. Крім того, Корсо не знав, який профіль у нього кращий. І чи взагалі в його обличчі було щось гарне. І хай йому чорт, якщо він не ставився до цього цілком байдуже.
Він зняв окуляри, щоб протерти скельця хусточкою. Його рух перетворив вулицю на послідовність розмитих обрисів та силуетів із невиразними обличчями. Один із них виділявся серед інших і мірою того як він наближався, його обриси ставали все чіткішими, хоч так і не набули абсолютної виразності: коротке волосся, довгі ноги, білі теніски майже сфокусувалися, коли вона підійшла до нього й сіла на вільний стілець.
— Я бачила книгарню. Вона за два квартали звідси.
Він начепив окуляри й подивився на неї, нічого не відповівши. Вони приїхали сюди разом із Лісабона. Старий Дюма, якби йому довелося розповідати, як вони добиралися із Синтри в аеропорт, написав би, що вони мчали туди стрілою. Уже з аеропорту за двадцять хвилин до посадки на літак Корсо зателефонував Амілкару Пінту, розповів йому, як закінчилося бурхливе бібліографічне життя Віктора Фаргаша і, звичайно ж, скасував опрацьований ним план. Що ж до домовленої оплати, то Пінту одержить усю обіцяну суму — за клопіт. Попри несподіванку й подив — телефонний дзвінок примусив його підвестися з ліжка, — португалець відреагував досить добре, я, мовляв не знаю, в які ігри ти там граєш, Корсо, але ми з тобою не бачилися учора ввечері, ні учора ввечері, ні ніколи. Попри все, він пообіцяв навести обережні довідки про смерть Віктора Фаргаша. Це тоді, коли стануть відомі результати офіційного розслідування, а до цього він не цікавитиметься цією справою, та й не має найменшої охоти це робити. Щодо розтину тіла бібліофіла, то нехай Корсо молиться, щоб фахівці визначили його смерть як самогубство. Щодо суб'єкта зі шрамом на обличчі, то він подасть його опис як підозрілої особи у відповідні інстанції. Вони підтримуватимуть зв'язок по телефону, й Пінту категорично порадив Корсо не приїздити до Португалії протягом тривалого часу. А, ще одна річ, — докинув Пінту, коли гучномовці вже оголосили посадку на літак до Парижа. — Коли наступного разу Корсо захоче вплутати друга до справи, яка пахне вбивством, то нехай він котиться до матері, яка його спородила. Телефон проковтнув останнє ескудо, й мисливець за книжками спробував кількома фразами довести свою невинуватість. Я розумію, чого ти хочеш, сказав поліцейський. Усі не вважають себе винними в таких ситуаціях.
Дівчина чекала його в залі завантаження. На подив приголомшеного Корсо, чия спроможність зв'язувати кінці була набагато нижчою, аніж кількість цих кінців, що повсюди здавалися розв'язаними, вона розвинула активну діяльність, завдяки якій вони обоє без проблем потрапили на літак. «Я щойно одержала спадщину», — повідомила вона, коли, побачивши, як вона платить за обидва квитки, Корсо сказав, що досі вважав її вбогою студенткою. Потім протягом двох годин, які тривав переліт від Копенгагена до Парижа, вона відмовлялася відповідати на будь-які запитання, що їх Корсо примудрився сформулювати. Усьому свій час, тільки й промовила вона, подивившись на Корсо мигцем, майже нишком, перш ніж звернула свій погляд на хмари, які літак залишав позад себе під смугою холодного повітря, що вилітало з-під його крил. Після чого вона заснула, чи прикинулася, що спить, поклавши голову йому на плече. За ритмом її дихання Корсо зрозумів, що вона не спить; удаваний сон лише давав їй змогу уникати запитань, на які вона не хотіла чи не мала права відповідати.
Інший чоловік грюкнув би кулаком по чомусь твердому й висловив би все, що він думає з цього приводу. Але Корсо був вовком терплячим і добре видресируваним із рефлексами й інстинктами мисливця. Зрештою, дівчина була єдиною сполучною ланкою, що поєднувала його з романною ситуацією, невиправдано нереальною. Крім того, на цьому відрізку сценарію він самохіть узяв на себе роль кваліфікованого читача й протагоніста, яку той, хто плів інтригу по той бік драми, запропонував йому, підморгнувши — чи то зневажливо, чи по-змовницькому.
— Хтось вирішив пожартувати з мене, — сказав Корсо голосно на висоті дев'ять тисяч метрів над Біскайською затокою.
Потім він подивився скоса на дівчину, чекаючи від неї якоїсь реакції чи відповіді, але вона залишилася нерухомою, розмірено дихаючи, чи то справді заснувши, чи не почувши його коментаря. Роздратований її мовчанкою, він відсмикнув плече; на мить її голова зависла в порожнечі. Потім він побачив, як вона зітхнула й прилаштувалася знову, цього разу поклавши голову на ілюмінатор.
— Звісно, з тебе пожартували, — сказала вона зрештою сонним і зневажливим тоном, із заплющеними очима. — Будь-який йолоп уже про все здогадався б.
— Що сталося з Фаргашем?
Вона одразу не відповіла. Краєчком ока він побачив, що вона закліпала очима, а потім уперлася поглядом у спинку крісла, що знаходилося попереду.
— Ти ж знаєш, — відповіла вона за мить. — Він утопився.
— А хто його втопив?
Вона повільно повела головою в один бік і в другий, не перестаючи дивитись у вікно. Її ліва рука, тонка й смаглява, ковзнула донизу спинкою сидіння. Зрештою вона зупинилася у своєму русі, ніби її пальці наштовхнулися на невидимий предмет.
— Це не має значення.
Корсо скривився; він наче хотів засміятися, але цього не зробив. Обмежився тим, що показав ікло.
— Для мене це має значення. І велике.
Дівчина стенула плечима. Для них мають значення різні речі, здавалося, це говорив її жест. Або не в однаковому порядку.
Корсо наполягав:
— Яка твоя роль у цій історії?
— Я вже тобі сказала. Охороняти тебе.
Вона обернулась і подивилася на нього пильним поглядом, хоч хвилину тому здавалася геть неуважною. Вона вдруге провела рукою по бильцю сидіння, ніби хотіла зберегти відстань, що відокремлювала її від Корсо. Проте вона була дуже близько до нього, й мисливець за книжками інстинктивно відсунувся, відчувши якусь розгубленість і незручність. В душі його, де залишила свої сліди Нікон, заворушилися неясні й забуті відчуття. Біль непомітно повертався разом із відчуттям порожнечі, тоді як очі дівчини, німі й позбавлені пам'яті, віддзеркалювали давні привиди, що, як відчував мисливець за книжками, лоскотали йому шкіру.
— Хто тобою керує?
Повіки опустилися над райдужними оболонками очей, ніби перегорнулася сторінка книжки. Там тепер більше не було нічого, лише порожнеча. Дівчина наморщила ніс, роздратована.
— Як ти мені набрид, Корсо.
Вона обернулася до ілюмінатора, милуючися краєвидом. Велика синя пляма, прошита дрібними білими нитками, вдалині впиралася в жовту та кольору охри лінії. Попереду прозирала нова країна. Франція. Найближча зупинка — Париж. Найближча зупинка чи наступний розділ роману? Поєдинок не завершений, таємниця досі не розкрита; головний прийом фейлетонного роману: її обіцяють розкрити в наступному розділі. Він подумав про віллу «Усамітнення»: про воду, що струменіла з джерела, ставок, тіло Фаргаша між водяними рослинами та опалим листям. Його кинуло в жар, і він засовався на своєму сидінні. Він мав усі підстави почуватися втікачем; та найбезглуздішим було те, що він утікав не з власної волі, його змушували втікати.
Він подивився на дівчину, перш ніж спробувати подивитися на себе самого з необхідною розважливістю. Можливо, він утікав не від, а до. Або втікав від таємниці, схованої в його власному багажі.
Того дня він більше не обмовився жодним словом із дівчиною. Коли вони прибули в Орлі, він прикинувся, що не помічає її присутності, хоч і чув, як її кроки тупцяють за ним по переходах аеропорту. На пункті імміграційного контролю, після того як він показав своє посвідчення особи, він обернув голову, аби роздивитись, яким документом користувалася вона, проте нічого не побачив. Лише помітив, що її паспорт загорнений у чорну шкіру, на якій нічого не було написано; її паспорт був, безперечно, європейським, бо вона пройшла в ті самі двері, в які проходили громадяни Співдружності. Коли вийшли на вулицю, й Корсо сів у таксі, звично назвавши пунктом призначення «Лувр Конкорд», дівчина прослизнула в машину й примостилася на сидіння поруч із ним. Вони мовчки доїхали до готелю, й вона вискочила з машини першою, залишивши його розплачуватися за проїзд. Таксист не мав решти, й це трохи затримало Корсо. Коли нарешті він зміг перетнути вестибюль, вона вже оформилася і вже йшла слідом за службовцем готелю, який ніс її рюкзак. Вона ще встигла помахати йому рукою, перш ніж увійшла до ліфта.