Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 35)
Вона знову подивилася на нього, нічого не відповівши, тоді як він почувався цілковитим ідіотом.
— Ти знаєш надто багато, — сказав він дівчині. — Навіть більше, ніж я.
Вона знову стенула плечима й подивилася на циферблат годинника на зап'ястку Корсо, ніби сподівалася побачити там точний час.
— У вас залишається не так багато часу.
— А мені байдуже, скільки його в мене залишається.
— Ваша справа. Але через п'ять годин з аеропорту Портела під Лісабоном відлітає літак на Париж. Ми ледве встигаємо прибути на посадку.
Господи! Корсо затремтів від жаху під своїм плащем. Дівчина скидалася на ефективну секретарку, яка із записником у руках занотовувала всі робочі обов'язки свого шефа. Він відкрив рота, щоб запротестувати. Така юна з такими тривожними очима. Клятуща відьма.
— Чому я повинен летіти тепер?
— Бо сюди може наскочити поліція.
— Я не маю що приховувати.
Дівчина посміхнулася дивною посмішкою. Враження було таке, ніби вона щойно вислухала дотепний, але дуже давній жарт. Потім приладнала рюкзак на спину й зробила прощальний жест, піднявши руку з розкритою долонею.
— Я носитиму вам тютюн у в'язницю. Щоправда, в Португалії вашу марку не продають.
Вона вийшла в сад, навіть не оглянувшись на салон. Корсо вже наготувався піти за нею й затримати її. Але тут він побачив те, що було в каміні.
Після хвилини приголомшливої розгубленості він наблизився до каміна, дуже повільно, ніби хотів дати подіям змогу повернутися до нормального плину. Та коли наблизився і сперся на консоль, то побачив, що деякі з цих подій були незворотними. Наприклад, за той короткий відтинок часу, який минув від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку, період мізерний супроти тієї вікової історії, яку описують бібліографії; бібліографії ж, присвячені рідкісним книжкам, встигли застаріти. Із
Він став навколішки, намагаючись ні до чого не доторкатися. Палітурки, безперечно, завдяки шкірі, якою вони були обтягнуті, постраждали менше, ніж сторінки. Дві з п'ятьох нитей на корінці збереглися цілком, а п'ятикутник згорів лише почасти. Сторінки згоріли майже повністю; від них подекуди залишилися тільки обсмалені краєчки з фрагментами тексту. Корсо наблизив руку до ще гарячих решток.
Він дістав сигарету й устромив її в рот, не припалюючи. Він пам'ятав розташування дров у каміні з попереднього вечора. По тому, як осів попіл — спалені дрова лежали під попелом від книжки, бо ніхто вогню не ворушив, — він зробив висновок, що вогонь горів, поки й погас, під книжкою. Він пригадав, що дров мусило вистачити на чотири або п'ять годин, а жар, який зберігся від вогню, затухав приблизно протягом того самого часу. Це забрало вісім або десять годин; хтось мав розпалити дрова між десятою годиною й північчю, після чого вкинув туди книжку. І той, хто це зробив, не потурбувався потім розворушити жар.
Корсо загорнув у старі газети ті рештки книжки, які зміг витягти з попелу. Фрагменти сторінок були твердими й легко розсипалися, тож ця процедура забрала в нього чимало часу. Роблячи це, він звернув увагу на те, що сторінки й палітурки горіли окремо. Той, хто вкинув книжку в камін, відірвав перші від других, щоб полегшити процес згоряння.
Коли він закінчив збирати й пакувати рештки, то ще раз окинув поглядом салон. Вергілій та Агрікола й далі перебували там, де їх залишив Фаргаш —
Корсо не побачив ані імені покупця, ані його підпису. Розписка так нікому й не знадобилася. Корсо залишив папірець там, де він і був. Потім згорнув книжку й пішов до тієї кімнати, в якій він працював учора ввечері, аби переконатися, що там не залишилося від нього жодних слідів, жодного папірця з його почерком або чогось іншого. Він також зібрав недопалки, загорнувши їх в іншу газету, й поклав до кишені. Потім ще трохи поблукав будинком. Його кроки відлунювали в цілковитій тиші. Господаря ніде не було.
Знову проминаючи книжки, вишикувані на підлозі, він на мить зупинився, опанований великою спокусою. Як це просто узяти двійко рідкісних ельзевірів малого розміру, що їх легко було б заховати: але Корсо — чоловік розважливий. Якщо виникне велика плутанина в розслідуванні, то вкрадені ельзевіри можуть неймовірно все ускладнити. Тож, глибоко зітхнувши, він попрощався з колекцією Фаргаша.
Він вийшов крізь скляні двері в сад, шукаючи дівчину й плутаючись ногами в сухому листі. Вона сиділа на маленьких сходах, що спускалися до ставка, й слухала дзюрчання води, яку маленький янгол із надутими щоками виливав на зелену поверхню, покриту плавучими рослинами. Вона дивилася на ставок неуважним поглядом, але шарудіння кроків примусило її припинити споглядання й обернути голову.
Корсо поклав полотняну сумку на найнижчу сходинку й сів поруч із нею. Потім припалив сигарету, яку давно носив у роті. Вдихнув дим, похиливши голову, й викинув сірник. Зрештою обернувся до дівчини.
— А зараз розкажи мені все.
Не відриваючи погляду від ставка, вона заперечливо хитнула головою. Не брутально й не сердито. Навпаки, по рух голови, й складки біля її рота здавалися лагідними й замисленими, так ніби присутність Корсо, сумний і занедбаний сад, дзюрчання води зворушували її в якийсь особливий спосіб. У своїй куртці та з рюкзаком, що так і висів за спиною, вона здавалася неймовірно юною; майже беззахисною. І дуже стомленою.
— Нам треба їхати, — сказала вона таким тихим голосом, що Корсо ледве її почув. — У Париж.
— Спочатку скажи мені, який у тебе стосунок до Фаргаша. І до всього цього.
Вона знову мовчки похитала головою. Корсо видихнув дим зі своєї сигарети. Повітря було таке вогке, що він завис перед ними, згустившись, перш ніж повільно розвіятися. Корсо подивився на дівчину.
— Ти знаєш Рошфора?
— Рошфора?
— Чи як він себе називає. Смаглявий суб'єкт зі шрамом на обличчі. Він уночі блукав тут. — Корсо усвідомлював, як по-дурному звучать його слова. Врешті він скорчив гримасу сумніву, не довіряючи власним спогадам. — Я навіть говорив із ним.
Дівчина знову заперечливо похитала головою, не відриваючи погляду від ставка.
— Я його не знаю.
— Тоді що ж ти тут робиш?
— Охороняю вас.
Корсо подивився на свої черевики, потираючи занімілі руки. Дзюркіт води у ставку почав його дратувати. Він підніс сигарету до рота, щоб востаннє затягтися, вона вже почала обпікати йому губи. Її смак був гірким.
— Ти божевільна, дівчино.
Він викинув недопалок, споглядаючи дим, який розвіювався перед його очима.
— Як дика коза, — додав він.
Вона й далі мовчала. За мить Корсо дістав із кишені пляшку з джином і зробив великий ковток, не запропонувавши дівчині. Потім знову подивився на неї.
— Де Фаргаш?
Вона відповіла не одразу. Її погляд блукав десь далеко. Нарешті вона показала йому рухом підборіддя.
— Там.
Корсо простежив у напрямку її погляду. У ставку під струменем води, яка виливалася з рота покаліченого янголяти з порожніми очима, між водяними рослинами та мертвим листям плавало на спині людське тіло з неясними обрисами.
IX. Книгар із вулиці Бонапарта
— Друже мій, — суворо сказав Атос, — затямте собі, що лише мерці належать до тих людей, з якими ми не зможемо знову зустрітися на землі.
Лукас Корсо замовив собі другий джин, задоволено обпершись на спинку плетеного стільця. Йому було добре під сонцем на терасі всередині прямокутника світла, який накривав столи кав'ярні «Атлас», що на вулиці Де Бюсі. Був один із тих осяйних і холодних ранків, коли лівий берег Сени вирує розгубленими самураями, англосаксами у спортивних капцях і з квитком у метро, закладеним у роман Гемінґвея, жінками із кошиками, з яких стриміли