Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 34)

— Слухаю.

— Це ваша знайома з учорашнього вечора. Пригадуєте? Ірен Адлер. Я перебуваю у вестибюлі готелю, і нам треба поговорити. Негайно.

— Якого біса?..

Але вона вже поклала слухавку. Лаючись, Корсо знайшов свої окуляри, вибрався з-під простирадла й одягнув штани, сонний і роздратований. Зненацька його охопила паніка, й він зазирнув під ліжко. Сумка була там, ніхто її не чіпав. Він окинув поглядом усе навколо себе. У його помешканні все було в цілковитому порядку, якщо відбувалися якісь події, то за його стінами. Він ще встиг піти до ванної й бризнути водою собі на обличчя, коли в двері постукали.

— Ви знаєте, яка зараз, у біса, година?

Дівчина стояла у дверях у своїй синій куртці та рюкзаком на плечах. Очі в неї були ще зеленіші, ніж пам'ятав їх Корсо.

— Зараз половина на сьому ранку, — спокійно повідомила вона. — І вам слід негайно вдягтися.

— Ви збожеволіли?

— Ні. — Вона увійшла до кімнати, хоч він її й не запрошував, й оглянулася навколо з критичним виглядом. — У нас дуже мало часу.

— У нас?

— У вас і в мене. Ситуація дуже ускладнилася.

Корсо роздратовано засопів.

— Зараз не той час, щоб жартувати з людьми.

— Не будьте йолопом. — Вона зморщила ніс із серйозним виразом обличчя. Попри свій хлоп'ячий вигляд і свою юність, вона здавалася тепер іншою, дорослішою й упевненішою в собі. — Я говорю серйозно.

Вона поклала рюкзак на незастелене ліжко. Корсо вхопив його, повернув їй і показав на двері.

— Забирайтеся звідси до біса.

Вона не зворухнулася, лише уважно подивилася на нього.

— Послухайте-но, — її світлі очі були дуже близько; здавалося, вони утворилися з рідкої криги й сяяли осяйним світлом на тлі смаглявої шкіри, — ви знаєте, хто такий Віктор Фаргаш?

Понад обличчям дівчини, у дзеркалі, яке стояло на комоді, Корсо побачив власне обличчя: він роззявив рота, немов завершений ідіот.

— Звичайно, знаю, — нарешті пробелькотів він.

Він затримався на кілька секунд, перш ніж відреагував на її запитання, й тепер блимав очима, розгублений і збентежений. Вона дивилася на нього, не виявляючи задоволення від ефекту, який справила. Було очевидно, що її думки блукають десь-інде.

— Він помер, — сказала вона.

Вона промовила це байдужим голосом, з тим самим спокоєм, з яким би повідомила, що випила філіжанку вранішньої кави або пішла на прийом до дантиста. Корсо зробив глибокий вдих, намагаючись перетравити почуте.

— Не може бути. Я був у нього учора ввечері. Він почувався добре.

— Тепер він себе добре не почуває. Тепер він не почуває себе ніяк.

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю.

Корсо недовірливо похитав головою й пішов шукати сигарету. По дорозі він побачив пляшку з джином і вирішив ковтнути порцію. Від джину, який прослизнув у його порожній шлунок, мурашки пробігли по шкірі. Потім він наказав собі не дивитись на дівчину, поки не випустить із рота перший струмінь диму. Він ніяк не був задоволений тією роллю, яку йому довелося грати цього ранку. І він мусив усе повільно обміркувати.

— Кав'ярня в Мадриді, потяг, вечір і цей ранок тут, у Синтрі… — рахував він із сигаретою в роті, дивлячись на струмінь диму й поклавши вказівний палець на пальці лівої руки. — Скільки збігів — це надто багато, вам не здається?

Вона нетерпляче кивнула головою.

— Я вважала вас метикованішим. До чого тут збіги?

— Чому ви мене переслідуєте?

— Ви подобаєтеся мені.

Корсо сміятися не хотілось, і він обмежився тим, що трохи скривив рота.

— Це безглуздо.

Вона подивилася на нього тривалим і замисленим поглядом.

— А чом би й ні? — нарешті дійшла вона висновку. — Адже ви насправді видаєтеся привабливим у своєму старому плащі. І в окулярах.

— Ну то й що?

— Пошукайте іншої відповіді — будь-яка згодиться. Але зараз одягайтеся якнайшвидше. Ми повинні навідатися в дім Віктора Фаргаша.

— Ми?

— Ви і я. Поки туди не прибула поліція.

 

Опале листя скрипіло під їхніми підошвами, коли вони, штовхнувши залізну хвіртку, вийшли на стежку, оточену розбитими статуями та порожніми п'єдесталами. Пісочний годинник над кам'яними сходами, як і вчора, часу не показував, холодне вранішнє світло не давало йому необхідного затінку. Postuma necat. Остання вбиває, знову прочитав Корсо. Дівчина простежила у напрямку його погляду.

— Дуже точно, — холодно сказала вона й штовхнула двері. Вони були замкнені.

— Пошукаймо протилежний вхід, — запропонував Корсо.

Вони обминули будинок, проминувши водограй, обкладений кахлями, де кам'яне янголятко з порожніми очима й покаліченими руками зливало воду в ставок. Юна Ірен Адлер, чи як там її називали, йшла попереду Корсо зі своїм маленьким рюкзаком за спиною в синій курточці. Вона просувалася вперед із дивовижним апломбом, спокійна й гнучка на своїх довгих ногах, прикритих джинсами, вперто нахиляючи голову вперед із рішучістю людини, яка добре знає, куди вона йде. Настрій у Корсо був зовсім інший. Він перебував у полоні своєї непевності й дозволив дівчині вести себе, відкладаючи запитання на потім. Поквапно помившись під душем, запхавши все, що могло йому знадобитися, до своєї полотняної сумки, яку повісив через плече, він тепер думав лише про «Дев'ять Дверей» примірник номер Два Віктора Фаргаша.

Вони без труднощів увійшли крізь скляні двері, які сполучали сад із салоном. На стелі, піднявши вгору кинджал, Авраам оберігав книжки, що вишикувалися на підлозі. Будинок здавався порожнім.

— Де Фаргаш? — запитав Корсо.

Дівчина стенула плечима.

— Не маю уявлення.

— Ви сказали, що він помер.

— І він таки справді помер, — вона взяла в руки скрипку й стала з цікавістю її роздивлятися, спершу окинувши пильним поглядом голі стіни та книжки. — Але я не знаю, де він тепер.

— Ви морочите мені голову.

Вона піднесла інструмент до підборіддя й випробувала струни, після чого поклала скрипку в футляр, невдоволена її звуком. Тоді подивилася на Корсо.

— Ви Хома безвірний.

Вона знову всміхнулася з неуважним виглядом, і мисливець за книжками переконався в тому, що була дивна зрілість у її спокої — водночас глибокому й кокетливому. Ця юна дівчина жила за якимись дивними законами. Її поведінка та її думки були набагато складнішими, аніж давали підстави визначити вік та вигляд самої дівчини.

Та несподівано з голови Корсо вилетіли всі думки: дівчина, дивна пригода, навіть уявний труп Віктора Фаргаша. На розсмиканому килимі, де була зображена битва Александра Македонського з військами Дарія, між книжками з окультизму й диявольського мистецтва зяяла прогалина. «Дев'ятьох Дверей» там не було.

— Прокляття, — сказав Корсо.

Він повторив це крізь зуби й присів біля книжок. Його натренований погляд, звичний відразу бачити потрібний йому том, тепер безпорадно блукав від одного краю книжок до іншого. Чорний сап'ян, п'ять нитей, із п'ятикутником на палітурці замість заголовка. Він не міг помилитися. Третя частина таємниці, точніше тридцять три й тридцять три сотих її відсотка, зникла без сліду.

— Будь прокляте моє везіння.

Надто рано для Пінту, подумав він. Португалець не мав би часу, щоб організувати свою операцію. Дівчина спостерігала за ним, либонь, чекаючи на його реакцію, яка її зацікавила б. Корсо звівся на ноги.

— Хто ти така?

Це вдруге протягом не більш як дванадцять годин він поставив це запитання, але різним людям. Ситуація ускладнювалася з неймовірною швидкістю. Дівчина вислухала його запитання й витримала його погляд із байдужим виглядом. За мить вона відвела погляд від Корсо й стала дивитися в порожнечу. А можливо, на книжки, вишикувані на підлозі.

— Це не має ваги, — нарешті відповіла вона. — Ви ліпше запитайте себе, куди поділася книжка.

— Яка книжка?