Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 33)

— Хазяїн не хоче її продати.

— Погано. — Пінту підніс філіжанку до губів, з насолодою смакуючи каву. — Комерція — вигідна діяльність. Речі відходять і приходять, перебувають у русі. Створюють багатство, дають змогу заробляти гроші посередникам. — Він поставив філіжанку на стіл, щоб витерти долоні об штани. — Продукти мусять циркулювати. Такі закони ринку, такі закони життя. Відмовлятися щось продати — це майже злочин.

— Яз тобою згоден, — сказав Корсо. — Ти повинен мені в цьому допомогти.

Пінту відкинувся назад у кріслі й подивився на співрозмовника спокійним і впевненим у собі поглядом, чекаючи, що той скаже далі. Одного разу, коли вони потрапили в засідку в мозамбікській сельві, він завдав собі на плечі тяжкопораненого лейтенанта й ніс його всю ніч — майже десять кілометрів. Вранці він відчув, що лейтенант помер, але не захотів покласти його на землю й ніс труп на плечах до самої бази. Лейтенант був зовсім юний, і Пінту подумав, що матері буде приємно поховати сина в Португалії. За цей вчинок Пінту нагородили медаллю. Тепер діти Пінту гралися вдома його старими іржавими медалями.

— Можливо, ти знаєш цього індивіда: Віктора Фаргаша.

Поліцейський ствердно кивнув головою.

— Родина Фаргашів має велику славу. Вона дуже давня, — уточнив він. — Колись він мав вплив, але тепер уже його не має.

Корсо подав йому запечатаного конверта.

— Тут ти маєш усі дані, які будуть тобі потрібні: ім'я власника, місце його проживання і назву книжки.

— Я знаю цю садибу, — Пінту облизав язиком верхню губу, зволоживши собі вуса. — Дуже необачно тримати там цінні книжки. Адже туди може увійти хто завгодно. — Він подивився на Корсо сумним поглядом, ніби й справді його турбувала необережність Віктора Фаргаша. — Я знаю, наприклад, одного типа, який може в нього щось поцупити: кишенькового злодія з Шіаду — до речі, він мені дещо заборгував.

Корсо скинув невидиму порошинку зі свого одягу. Це його не стосується. Принаймні коли йдеться про оперативні подробиці.

— Я хочу бути далеко звідси, коли це відбудеться.

— Не турбуйся. Ти матимеш свою книжку, а сеньйор Фаргаш не зможе ні в чому тебе запідозрити. Ще одне розбите скло, а на віллі половина шибок розбита: чиста робота. Що ж до гонорару…

Корсо показав на конверт, який Пінту тримав у руках, не розпечатуючи.

— У конверті четверта частина оплати. Решту одержиш, коли принесеш книжку.

— Нема проблем. Коли ти звідси їдеш?

— Завтра о першій годині. Я зателефоную тобі з Парижа. — Пінту почав підводитися, але Корсо зупинив його помахом руки. — Ще одна справа. Я хочу ідентифікувати високого чоловіка, заввишки приблизно метр вісімдесят, із вусами й шрамом на обличчі. Волосся чорне, очі темні. Стан тонкий. Він не іспанець, і не португалець. Сьогодні ввечері він мені тут зустрівся.

— Небезпечний?

— Не знаю. Він переслідує мене з Мадрида.

Поліцейський щось записав на звороті конверта.

— Він якось пов'язаний із нашою справою?

— Гадаю, що так. Але інших даних у мене немає.

— Зроблю все, що зможу. Я маю тут друзів, у комісаріаті Синтри. І зазирну до наших архівів, в центральному управлінні поліції в Лісабоні.

Він підвівся на ноги й поклав конверт у внутрішню кишеню куртки. Корсо на мить побачив руків'я револьвера, ліворуч під пахвою.

— Не хочеш посидіти зі мною — щось вип'ємо?

Пінту зітхнув і похитав головою.

— Я б охоче. Але троє моїх негритосиків захворіли на кір. Заражаються одне від одного, сучі діти.

Він усміхнувся йому зі стомленим виглядом. У світі Корсо всі персонажі були стомлені.

Вони вийшли удвох із дверей готелю, туди, де Пінту запаркував свій ситроен. Коли вони потиснули руки, Корсо повернувся до теми Віктора Фаргаша.

— Я наполягаю, щоб ви не вдавалися до насильства. Ідеться про просту крадіжку.

Поліцейський запустив двигун і засвітив вогні, скинувши докірливим поглядом крізь відчинене вікно. Він видавався ображеним.

— Пробач мені. Такі коментарі зайві. Ми ж обидва професіонали.

 

Коли Пінту пішов, мисливець за книжками піднявся в номер, щоб упорядкувати свої записи, й працював до пізньої ночі, заваливши ліжко паперами й поклавши «Дев'ять Дверей» розгорнутими на подушку. Він відчував велику втому й подумав, що гарячий душ допоможе йому отямитися. Він ішов до ванної, коли задзвонив телефон. Це був Варо Борха, який цікавився справою Фаргаша. Він ознайомив його із загальними результатами своїх досліджень, розповівши й про ті відмінності, які він виявив у п'ятьох із дев'яти гравюр.

— До речі, — додав він, — наш друг не хоче продати свій примірник.

На протилежному кінці телефонної лінії запанувала мовчанка: бібліофіл, схоже, замислився, хоча важко було зрозуміти, що він мав на думці: відмінності між гравюрами чи небажання Фаргаша продати свій примірник. Коли він знову заговорив.

— Цього можна було сподіватися, — сказав він, і Корсо й тепер не міг зрозуміти, про що йдеться. — Існує якийсь спосіб подолати труднощі?

— Можна спробувати.

У слухавці нову запанувала тиша. Корсо нарахував п'ять секунд, дивлячись на циферблат свого годинника.

— Я залишаю цю справу у ваших руках.

Після цього вони розмовляли лише про дрібниці. Корсо не став розповідати про розмову з Пінту, а його співрозмовник не виявив цікавості, в який саме спосіб мисливець за книжками збирається «подолати труднощі». Варо Борха обмежився запитанням, чи він не потребує ще грошей, і Корсо відповів йому, що ні. Вони домовилися ще поговорити, коли Корсо буде в Парижі.

Потім Корсо набрав номер ла Понте, але відповіді не дістав. Сині аркуші рукопису Дюма досі лежали в його теці, коли він зібрав записи й разом із томом, оправленим у чорну шкіру з п'ятикутником на обкладинці, склав їх до своєї полотняної сумки, яку запхав під ліжко, прив'язавши її ремінь до однієї з ніжок. Тепер, хоч як би міцно він спав, нікому, хто увійшов би в його номер, не вдалося б узяти сумку, не розбудивши його. Незручне доручення одержав він, ідучи до ванної, щоб відкрити кран із гарячою водою. І небезпечне, хоч він і не знав, із якої причини.

Почистивши собі зуби, він роздягся, щоби стати під душ. Огорнутий густою парою, подивився на себе в дзеркало й побачив своє відображення, наче худого вовка, коли скинув одяг собі під ноги. Знову з далекого минулого прийшов укол туги, затопивши його свідомість болючою хвилею. Йому здалося, що в його плоті та в пам'яті бринить мотузка. Нікон. Він пригадував її щоразу, коли знімав пояс, який вона завжди вперто знімала своїми руками, — такий у них був дивний ритуал. Він заплющив очі й знову побачив її перед собою — вона сиділа на краєчку ліжка, опускаючи йому на стегна штани, а потім і труси повільно, дуже повільно, смакуючи цю мить змовницькою й ніжною усмішкою. Розслабся, Лукасе Корсо. Одного разу вона нишком сфотографувала його, коли він спав донизу лицем — із вертикальною зморшкою між бровами й щокою, яка була затінена бородою й робила його обличчя пласким, з гірко напруженим кутиком напіврозтуленого рота. Він здавався виснаженим вовком, що лежав на пустельній сніговій рівнині білої подушки. Йому не сподобалося це фото, яке він випадково виявив у кюветі ванної, що її Нікон використовувала як лабораторію. Він порвав світлину на дрібні клаптики разом із негативом, і вона ніколи нічого йому не сказала.

Гаряча вода обпалювала шкіру Корсо, коли він став під душ, дозволивши, щоб вона падала на його обличчя, пекла окропом повіки, тоді як він терпів біль, стиснуши щелепи й напруживши м'язи, придушуючи в собі бажання закричати під вологими гарячими краплями води, які душили його, закричати зойком своєї самоти. Протягом чотирьох років, одного місяця й дванадцятьох днів, щоразу після того як вони кохалися, Нікон ставала позад нього в душі й намилювала йому спину повільно, нескінченно довго. Після чого нерідко притискалася до його грудей, як маленька дівчинка під дощем. Одного дня я піду, так ніколи тебе й не пізнавши. Ти згадуватимеш тоді мої очі, великі й темні. Мої мовчазні докори. Мої розпачливі крики уві сні. Мої кошмари, які ти не вмів прогнати. Ти згадуватимеш про все це, коли я від тебе піду.

Він уперся лобом у білі кахлі, покриті гарячими краплями, й подумав, що цей окутаний парою простір нагадує йому один із кругів пекла. Ніхто не намилював йому спину ні до, ні після Нікон. Ніхто. Ніколи.

Він вийшов із душу й ліг у постіль із «Меморіалом святої Єлени», але спромігся прочитати лише два рядки:

 

«Коли знову заговорили про війну, Імператор сказав: „Іспанці у своїй масі поводилися як люди честі…“»

 

Він скорчив гримасу, прочитавши цю похвалу Наполеона, якій було вже двісті років. Йому пригадалися слова, почуті, коли він був ще дитиною. Їх сказав один із його дідів, а може, й батько: «Є лише одна дія, в якій ми, іспанці, не знаємо собі рівних: бунтувати на картинах Гойї…» Люди честі, сказав Бонапарт. Корсо подумав про Варо Борха і його чекову книжку, про Флавіо ла Понте й про бібліотеки вдів, які скуповувалися за безцінь аукціоністами-грабіжниками. Подумав і про привид Нікон, який блукав у самотині білою пустелею його ліжка. І про себе самого, готового служити гончим собакою тому, хто більше за це заплатить. Що ж, тоді були інші часи.

Засинаючи, він ще усміхався розпачливою й гіркою усмішкою.

 

Коли прокинувся, то перше, що він побачив, було сіре світло світанку у вікні. Надто рано. Він збентежено перевернувся, намагаючись навпомацки знайти годинник на нічному столику, коли зрозумів, що дзвонив не будильник, а телефон. Слухавка двічі падала на підлогу, перш ніж йому вдалося запхати її між своїм вухом і подушкою.